Юрій БЄЛЄНЬКИЙ: «Нехай хтось спробує вгадати, чим закінчиться «Ундина»

З цієї людини на пострадянському просторі почалася серіальна епідемія. Він створив такі телехіти, як «Полуничка», «Горячев та інші», «Злодійка» та «Прості істини», а також дав життя дівчині на ім’я «Ундина», з якою завершувався минулий телевізійний сезон «1+1». І без чиєї романтичної історії не зміг розпочатися новий телерік каналу. «Ундину-2» глядач «1+1» чекав, мабуть, не менше, ніж продовження «Бідної Насті». І на відміну від останньої дочекався дуже швидко.

— Юрію, як виникла ідея «Ундини»?

— Я помітив, що у вітчизняних серіалах усе якось похмуро. А глядачам потрібні світлі історії про хороших людей з нормальними людськими проблемами. І щоб картинка була красива та яскрава. І я зрозумів, чому бразильські серіали користуються такою популярністю. Адже там завжди гарна погода, море, пляж, пальми. Вирішив написати щось подібне. І за кілька днів придумав «Ундину».

— Ви припускали, що проект буде настільки успішним?

— Коли «Ундина» почала йти на «1+1», у неї вже був шалений успіх у Росії. Але прогнозувати успіх другої частини важко. Може виникнути багато нюансів — у який час її транслюватимуть, щось іще... До речі, успішний серіал можна зняти і маючи у розпорядженні досить невеликий бюджет. Головне — вигадати гарну історію. «РТР» замовив нам серіал «Повернення Мухтара» — наша відповідь «Комісару Рексу», 40 серій. А бюджет дали навіть менший, ніж на «Ундину». При тому, що «Ундина» — це «мило», а «Мухтар» — детектив. Погоні, бійки, дресирування собаки. Але відмовлятися від пропозиції не хотілося. Тому ми вирішили — якщо придумаємо 40 хороших історій- новел про сищиків із собакою, то все вийде. Для себе ми цей фільм визначили як «Знавці» із собакою: жінка-слідчий, два оперативники та пес Мухтар. Так, у нас половина дій відбувається у павільйоні, натури набагато менше. А Рекс у них стрибає з машини на машину, літає на вертольотах і ледве не на ракетах... Ми зробили матеріал, а каналу-замовнику він різко не сподобався. Героїв немає, трюків немає, картинка сіра... Стояло питання про те, щоб не пускати серіал в ефір. Але нам усе-таки довірили. Хоча показ пересунули з 18 на 15 годину. І дуже тривалий час серіал тримав кращий рейтинг дня на телеканалі «Росія».

— А у вас є улюблений серіал?

— Подобаються всі хороші, починаючи з «Твін Пікса» і закінчуючи «Черговою аптекою». Це іспанський серіал, який я вважаю просто великим твором. Ще люблю американський серіал «Грейс у вогні». Раніше я дивився їх десятками. Зараз, звичайно, не встигаю. Але навіть ще два роки тому я знав усі російські серіали — хто знімає, хто пише, на чиї гроші це робиться, скільки серій, для якого каналу. Багатьом допомагав у зйомках. Наприклад, Олександру Мітті у «Кордоні».

— І як вам працювалося з Ренатою Литвиновою?

— Пам’ятаєте сцену, коли вона плаче з пістолетом у руці, дощ змиває з її обличчя косметику, і вона капає на пістолет? Це я зняв. Була величезна проблема — не можна використовувати водорозчинні фарби, жирові не змиються водою, а гуаш роз’їдає шкіру. Тому нам з гримерами довелося винаходити свій власний склад.

— Юрію, як ви вважаєте, чим серіали відрізняються від великого кіно?

— Своїм студентам на лекціях із виробництва серіалів я наводжу такий приклад: на екрані шторм, нещасне суденце бореться з хвилями, звучить відповідна музика... Глядачеві передається інформація — людина беззахисна перед стихією. На великому екрані такий план можна тримати 40-45 секунд. У цей час глядач розмірковує про те, що людина, яка мислить себе царем природи, насправді просто жалюгідна. А на маленькому екрані глядач просто бачить: море, шторм, благеньке суденце. Таку інформацію він отримує за 5-6 секунд. А щоб продемонструвати, як людям на судні тоскно і страшно, потрібно туди «увійти» і показати великим планом людину, яка говорить: «Мені тоскно і страшно».

— Тобто малий екран не для високих штилів?

— Якщо так міркувати, то скульптура — низький штиль порівняно з живописом, тому що для ліплення не потрібно фарб. Чи навпаки: живопис — низький штиль порівняно зі скульптурою, тому що в ній немає рельєфності. Те ж саме з великим і малим екранами. У кожного з них свої вимоги, свої інструменти, свої засоби передачі глядачеві емоційної, філософської інформації.

— Виходить, для малого екрану важливіша історія?

— По-моєму, історія потрібна скрізь. Без історії навіть у хороших авторських фільмах ніяк не можна. І навіть на великому екрані на 45-й секунді все одно треба забиратися всередину суденця і показувати людину, яка говорить: «Мені тоскно і страшно!» В основі будь- якого класичного авторського фільму лежить продумана історія. Пригадаємо Тарковського чи «Сходження» Шепітько. Усередині цих фільмів жорстка драматургічна структура. Приміром, у «Сталкері» Тарковського герой Кайдановського — це Андрій Первозванний, який шукає свого Христа. А у «Сходженні» Сотников — це Ісус Христос. Щоправда, апостолів у нього не 12, а 3. Але серед них теж є Іуда. Тому історія потрібна завжди, скрізь і в усьому. Немає історії — ні за чим стежити. І навіть у такому блокбастері, як «Титанік», є цілих три історії: історія дослідників затонулого корабля, історія кохання та історія сучасної бабусі та її онуки. Насправді їх там могло бути десятки, тому що кожна людина на «Титаніку» мала свою історію.

— А чим же тоді відрізняються серіальні історії?

— Вони майже завжди добре закінчуються. «Чорних» серіалів дуже мало. Адже все, що створюється на телебаченні, — заради рейтингу, реклами, прибутку. Глядачам потрібні «світлі» сюжети, чисті люди з нормальними людськими проблемами. Лише кількість подій навколо них у 12 разів частіша, ніж у звичайному фільмі: вони то пам'ять втрачають, то дітей. До речі, американські психологи підрахували, що людина здатна уважно стежити за подіями на екрані приблизно 8-9 хвилин. Потім їй потрібен емоційний струс, несподіваний сюжетний поворот.

— Напевно, цим і пояснюються такі шалені рейтинги «Бідної Насті» — красива картинка, цікаво закручений сюжет.

— Насправді, «Бідна Настя» — це мій проект.

— ..?

— Так, цей серіал я придумав у 2002 році на замовлення для телеканалу «Росія». У мене з'явилася ідея зняти «мило» за класикою. У списку варіантів були «Анна Кареніна», «Воскресінння», «Брати Карамазови». Хотів також знімати «Ідіота», але мені не дали. (Адже більших «миловарів», ніж Толстой із Достоєвським, світ не бачив. Пригадайте, скільки там випадкових зустрічей, незаконнонароджених дітей. На мій погляд, у цих романів потенціал не на 10 серій, а на всі 100). Спочатку сюжет серіалу складався з двох частин. Одна з них — історія кріпосної акторки, у яку закохані два офіцери — і лягла в основу «Насті». Уловлюєте, відкіля ростуть ноги цієї історії? Адже це «Рабиня Ізаура»! Плантація, кріпосна дівчина... Хазяїн її кохає і водночас пригнічує... Дівчина не відповідає йому взаємністю... Є сусідній поміщик, який її теж кохає, але зробити своєю, звичайно, не може. Він хоче купити рабиню, а хазяїн не уступає... Ця схема чудово підійшла для кріпосної Росії. Була у нас і своя задумка — ми додали ще й історію царської сім'ї. А перша історія мала закінчуватися тим, що Анна Платонова народжує двох дівчаток- близнюків. Але народжує з різницею у кілька годин. І Репнін, думаючи, що Анна померла, забирає першу доньку і виховує її як княжну. А друга дівчинка залишається з Анною і виховується як кріпосна. При цьому дівчатка схожі як дві краплі води. Щось на зразок «Принца і жебрака» Марка Твена. Історії Анни та її доньок мали займати по 60 серій кожна. Перші 30 серій «Бідної Насті» я писав як головний автор з російської сторони. А в титрах мене позначили маленькими буквами просто як «автора літературної основи». Нічого, зате в «Ундині» я вже розвернувся на всі сто — навряд чи хтось угадає, як розгорнеться сюжет, і чим усе це закінчиться.