За власним бажанням... роботодавця

— Як ви гадаєте, зняття з ефіру інтерв’ю з Яндарбієвою — це випадковість чи ні?

— Та мені загалом байдуже. Я однаково живу випадком. У нас дуже конкретна професія. Ось відбувається судовий процес про вбивство, дуже значущий. Відбувається практично в інформаційному вакуумі. Посилають туди групу. Якими можуть бути герої інтерв’ю? Або обвинувачені у вбивстві, або вдова вбитого. Обвинувачених у вбивстві зняти не можна. Знімаємо інтерв’ю з вдовою. Вона ніколи не давала інтерв’ю і не дає зараз. Її вмовляють. Інтерв’ю знімаємо. Якщо опісля кажуть, що це не можна видавати в ефір, — отже, не журналістикою ми займаємося. Я з цим погодитися не можу. Все.

— Як ви ставитеся до аргументів тих, хто погоджується з рішенням зняти інтерв’ю з ефіру: триває судовий процес, інтерв’ю може зашкодити обвинуваченим, вплинути на рішення?

— По-перше, не треба нас вчити любити батьківщину. Я 25 років професіонально працюю журналістом, 25 років я чую: «Не час, брате, не час...» По-друге, треба нарешті зрозуміти: інформація самоцінна. Вона не буває шкідливою, корисною, некорисною. І за всієї поваги до нашої праці не думаю, що в Катарі приймають рішення, відстежуючи випуски «Намедни». Йдеться про інформацію. Який був статус Яндарбієвих? Адже вони були гості еміра. До цього на вимоги Росії про видачу Катар навіть не відповідав. Була інформація, що емір Катару дав Яндарбієву 35 мільйонів на «чеченський сепаратистський опір», як це прийнято в них називати. Мені здається, це важливо знати.

— Інформаційне поле досить широке. Вибір інформації вже значимий. Які тут існують пріоритети? Адже не можна транслювати всю інформаційну стрічку.

— Це наша професія — відбирати те, що людям важливо та цікаво сьогодні почути. Інформація повинна бути бізнесом. Ось і все. Зверніть увагу: адже в Росії, на відміну від Заходу, у випусках новин немає реклами. Тобто ця ефірна подія не є інформаційним продуктом, на якому мають намір заробляти. Це така доставка чистої правди населенню на дім. Я цього не розумію. Єдиний спосіб існування новин — ринок.

— Адже зовсім нещодавно був скандал із фотографіями знущань американських солдат над іракськими ув’язненими. Американська адміністрація заборонила фотографії публікувати.

— Не заборонила, а не дала. Є різниця. І це ті фотографії, які потрапили до рук американської адміністрації, але вона нічого не могла заборонити CBS, із програми якої «60 хвилин» розпочався цей скандал. Гаразд, CBS. Але коли після скандалу відбулося закрите розслідування Пентагона, то цю закриту доповідь на своєму сайті вивісила Fox-news, яка вважається набагато патріотичнішою телекомпанією. Більш того, міністерство оборони США додумалося видати наказ, що забороняє військовослужбовцям США заходити на сайт Fox-news. Але я не пригадую якихось санкцій стосовно Fox-news.

— Гаразд, якщо не доставка правди на дім, то яка альтернатива?

— Просто бізнес, ось і все. Адже він існує в нас у друкованих ЗМІ. Вони змагаються один з одним усередині ніші, в сусідніх нішах. Подивіться, яка велика кількість тінейджерських журналів, як вони по-різному враховують інтереси цієї публіки. Адже там нікому не спадає на думку регулювати, говорити: «Пробачте, як ви пишете про еротику? Ви не ті рок-групи просуваєте». Ще двадцять років тому ЦК ВЛКСМ нам пояснював, про які групи слід, а про які не слід писати. І «Автограф» вважався благонадійним, «Машина времени» — так собі. А ось, наприклад, за «Акваріум» я двічі отримував дуже серйозні стягнення.

— Іншими словами, існує цільова аудиторія, яка споживає певний інформаційний продукт.

— Ви погляньте на рейтинги 18- 45, тобто аудиторії від 18 років до 45. Нова Росія новини на федеральних каналах уже перестає дивитися зовсім. Новини обслуговують ту частину населення, яку можна назвати як завгодно: старшим віком, традиційною аудиторією, і навіть образливо — соціальними аутсайдерами тощо. Річ у тім, що це ще й політично найактивніший електорат. Найбільше в нас голосують пенсіонери, і найзначнішою частиною аудиторії наших новин є аудиторія 55+. До нової Росії, — її можна навіть назвати путінською Росією, — ці новини не потрапляють. Більш того, наші новини здатні — це сьогодні, коли в країні 15 мільйонів користувачів Інтернету, — наші теленовини здатні на години затримувати інформацію про пожежу Манежу чи про вбивство Кадирова! На години! І можна, очевидно, не думати при цьому, який вигляд мати в очах аудиторії, як далі з нею вести діалог. Молодь не дивиться новин — або дивиться СТС, або Інтернет. Бізнес дізнається новини з РБК та Блумберга і нічого більше не дивиться. Але життя не закінчується 2003 і 2004 роком. Буде 2006, 2007. Більш того, життя триватиме навіть після 2008 року… Я, коли був відповідальним працівником обласного телебачення, на подібні свої промови одного разу отримав відповідь. І ось тоді, — я це дуже добре пам’ятаю, — в 1984 році остаточно зрозумів, що радянській владі гаплик. Мені сказали: «Скучно чи нескучно — для пропаганди не критерій».

— На вашу думку, як і куди може розвиватися інформаційне телебачення? І чи розвивається зараз воно взагалі?

— Розумієте, яка річ. Ось було НТВ, яке в 1990-ті роки сформувало новий тип телеінформації в Росії. Зараз у нас такий собі постентевешний період. Якісь ентевешники працюють на РТР, якісь на НТВ. Нічого нового так і не настало, жодного прориву не відбулося. А життя вже інше, нове. І якщо подивитися на суміжні сегменти ринку — на друкований ринок, на ринок ілюстрованих видань, — можна побачити, як він ускладнюється та тоншає. А телеінформація залишилася колишньою. При тому, що за цей час на ТБ розвивалося все те, що тезою «скучно чи нескучно — для пропаганди не критерій» — не регулюється. Сформувалася вітчизняна школа телесеріалів. У розважальних програмах ми вже не маємо перешкод ні в морі, ні на суші, знімаємо шоу в Аргентині чи на незаселеному острові. А в інформації… Репортаж — якісний, великий — вже виносимо в окрему рубрику. Ми вже не можемо розповісти історію. Якщо подивитися наші випуски новин професійним поглядом, то протокол плюс новини, про які не можна не сказати, плюс чиєсь розкручування, політичне чи комерційне, або, навпаки, чиєсь «гасилово, душилово» (як зараз відбувається з Абрамовичем, а зовсім нещодавно було з Аяцковим) — усе це становить, я думаю, відсотків 80. А величезні шматки життя просто проходять повз нас. Або з’являються лише через інформаційний привід: у нас розповідають, що Грозний у руїнах, тому що до Грозного поїхав Греф.

— А чи є окрема доля у НТВ у загальному інформаційному полі телебачення?

— Коли закінчувався період того старого НТВ, дуже бадьоро говорили, що державна присутність на загальнонаціональному телебаченні надмірна. Називали різні терміни — вони всі давно вже минули — коли НТВ продадуть, буде навіть іноземний інвестор, скажімо, 25 відсотків плюс одна акція. Але цього так і не сталося. Один відомий державний діяч зовсім нещодавно сказав мені: «Але ми вважаємо, що НТВ нібито приватний канал». Я просто закричав: «Покажіть мені цього приватника! Я хочу подивитися в очі господарю і запитати: який канал ми маємо намір робити? Просто ще один Перший? За принципом: якщо в нас кращі серіали, то в нас кращі справи, якщо в нас гірші серіали, то в нас гірші справи? Чи буде третій шлях?

— А чому, на вашу думку, держава — хоча ваш начальник заперечує, що він віддав розпорядження про зняття з ефіру інтерв’ю Яндарбієвої на вимогу влади, — чому держава боїться впустити «приводні ремені» інформаційного поля?

— Традиція, звісно, була започаткована в 1996 році. І стало зрозуміло, що в політиці в Росії потрібно все робити через телебачення. Мені, зрештою, байдуже, чому так відбувається. Я просто розумію, що це вичерпало себе. Вся та вакханалія із роздування «Родины», яка була восени 2003 року, — за неї цивілізованій країні повинно бути соромно. За те, що а) — таке можливе; б) — що за «таке» тримають аудиторію, в) — що всі удають, неначе це всерйоз і що «це» є політикою. Але й це не все. Тому що минуло буквально кілька місяців і, коли замаячила грізна ознака того, що Глазьєв може виявитися другим на президентських виборах, а отже, у 2008 році стати проблемою і висувати якісь особливі претензії, — почалося дике «здування» Глазьєва. Занадто «надули» — тепер слід «здути». І це робили з тією самою безсоромністю.

— Як ви ставитеся до висловлювання оглядача першого каналу Михайла Леонтьева, що Парфьонов зробив різкий жест відносно влади, і влада цілком могла зняти інтерв’ю з ефіру?

— Ніяк. Думки можуть бути будь- які. Лише б вони не перетворювалися на укази. Бо ж приходить начальник, говорить перед усією командою «Намедни», що по-журналістськи ми цілком праві. Але так само не можна. Розумієте, я по-журналістськи правий, але є ще якась інша правота, якої я повинен дотримуватися. А як я після цього можу потім посилати людей у відрядження та говорити: «Знаєш, ти зроби ексклюзив, але не настільки, щоб ми потім відмовилися. Старайся. Але старайся все-таки на «четвірку», бо, якщо постараєшся на «п’ятірку», доведеться викинути». Це абсолютна нісенітниця. Давайте займатися професією. У нас знову сила-силенна людей, які пишаються суспільним устроєм. Найпростіша професія — говорити, що ти відповідаєш за Росію. Улюблений вислів старшини в армії: «Я тебе навчу Батьківщину любити».

— З іншого боку, журналістика завжди трималася скандалом і скандальністю…

— Термінологічно не погоджуюся. Новина — коли це абсолютна новизна, — звичайно вражає. Новина для людей часто полягає в тому, що вони не знають, що таке в житті існує. Ось Андрій Лошак як репортер: то з «лимонівцями», то зі страйковим комітетом, чи з розумово відсталими в селі, яке норвежці утримують, чи з антиглобалістами. Він із ними пробуде тиждень, а йому потрібно вмістити у вісім-десять хвилин, щоб і ми там нібито побували. Але люди такого, може, ніколи не бачили, а їм це ще й у вигляді екстракту приходить. Я нічого поганого в понятті скандал не бачу. Тому що світ живе дедалі яскравіше рік у рік. Градус життя весь час підкручується. І телебачення з набагато більшою енергетикою сьогодні бере глядача за лацкани та каже: «Сиди, слухай». На щастя чи на нещастя, чимраз частіше новизна сьогоднішнього життя описується тим, що в старому словнику називалося «скандальністю».

— Як ви вважаєте, новина повинна бути обов’язково експресивна — візуально, змістовно?

— Згаданий Лошак чи Пивоваров, Лобков, Такменєв — наші провідні репортери — не можу сказати, що більшість їхніх репортажів — явно експресивні за темою. Але вони вміють розповісти історію. Адже це ж найголовніше для репортера. І, до речі, те, що сповідають ті американські «60 хвилин». Ось у місті Парма збанкрутував концерн «Пармалат» — виявилося, афера на мільярди. Один бухгалтер, не витримавши ганьби, кинувся з моста. Церковна громада зібралася — як вірити після краху містоутворюючого підприємства? Або: люди переконані, що тільки їхня любов може витягти близьку людину з коми. І навіть буває — рятують хворого. Це наші репортажі з третього блоку — адже в нас дві реклами всередині випуску й одна — зовні. І важливо, щоб на третій блок глядач повернувся. Бувають, звісно, теми спочатку принадні. Але найчастіше — про те, що в XXI столітті живі віра, надія, любов. А як робити — це питання професії: розуміти — потрібне чи ні, «тримає» чи ні, дивитимуться чи ні.

— Новинник, який робить новини, думає не тільки про обивателя, але мимоволі бере до уваги «професіональних» споживачів новин. Оскільки відсутність, скажімо, на першому плані якоїсь новини чи присутність її — також знак. Це політтехнологія.

— Так, існує традиція: всі дивляться, де стоїть новина, як вона стоїть та що означає — як буде витлумачена. Адже за новинним каноном, якщо цього дня глава держави щось робив, то випуск новин повинен розпочатися з нього. Навіть якщо весь інший світ полетить шкереберть, то спочатку — як Путін прийняв Зурабова. Російська журналістика цей цивілізаційний виток пройшла 5 січня 1844 року. Тоді «Санкт-Петербургские ведомости» — а це був головний офіціоз, — це «Российская газета» і всі наші новини разом узяті, — вмістили маніфест Миколи I нижче, ніж повідомлення про винахід Самюелем Морзе телеграфу. Цей — перший випадок — стався за Миколи Палкіна, за якого всі ходили в мундирах! Хоч одним оком побачити б ту їхню редакційну «літучку», яка на це наважилася.

— Як ви почуваєтеся у виниклій ситуації?

— Та ніяк. Як кажуть, давно живу, встиг придивитися. Саме в цьому приміщенні сидів на шостому поверсі мій вчитель Олександр Євгенович Бовін, який завжди говорив: «Краща позиція — в яку сам віриш. Бо інакше забудеш, кому що набрехав».