«Задуха» в атмосфері TV-«Свободи»

Тема відкритих списків — більш чи менш акцентовано — «пропливає» в кожному випуску суспільно-політичних ток-шоу. Минулого тижня про це говорили у студії «Шустер Live» та «Свободи на «Інтері», цього понеділка відкриті списки захищав Микола Томенко у «Свободі слова» на ICTV. Але щоразу це словосполучення вживається всує, адже жодних кроків для зміни виборчого законодавства в напрямку запровадження відкритих списків зроблено не було. І цьому є просте та логічне пояснення, переконаний політолог Віктор Небоженко.

— Країною править група олігархів, для яких закриті пропорційні списки — дуже зручний спосіб участі в політиці, — стверджує він. — Крім того, партійне керівництво всіх крупних партій зацікавлено в жорсткому адміністративному контролі своїх депутатів. Якщо людина іде не за партійними списками, а за відкритими, то окрім якоїсь позиції в партії, він ще має супераргумент: за мене голосувало 50% виборців. Це завжди дуже важливо. Я був спостерігачем у декількох країнах, де є відкриті списки, але, звичайно, з урахуванням партійного висування. Там, окрім рішення ЦК або лідерів партії, дуже багато важить так звана народна підтримка. Людина може бути не дуже важливою в партійній бюрократії, але її любить населення — і в усьому світі партійні боси змушені зважати на цей фактор. Зараз депутатам нецікаво ходити в парламент, вони до останнього моменту не знають, яку руку чи ногу підійме їхній бригадир і скаже голосувати «за» чи «проти». Це примушує їх сильно деградувати, вони все менше схожі на політиків... А щодо реакції суспільства на запровадження відкритих списків, то тут проблема в маятнику. Колись були просто відкриті списки, мажоритарні округи, потім були закриті, потім навпіл і так далі. Суспільство намагається зараз від повністю закритих пропорційних і доволі авторитарних партійних виборів перейти до другої крайності — повністю відкритих списків. Але там теж є негативні моменти, починаючи від можливості маніпулювання та закінчуючи просто скупкою голосів. Особливо під час кризи. Вибори в Києві показали, що «дресировані бабусі» готові на все, щоб їм дали додаткову пенсію. Причому навіть за рахунок інтересів своїх дітей та онуків. Хоча всі прекрасно розуміють, що потрібна принаймні якась легітимність на рівні селищних, міських, районних рад. Там люди повинні чітко орієнтуватися на особистості, а не на партійні бренди. А що стосується загальнонаціонального рівня, тут пріоритет повинні мати партії. Тобто питання потрібно вирішувати не однозначно, а залежно від рівня виборів.

Відкриті списки, хоч як це дивно, стали темою не тільки політичною, а й телевізійною. Дедалі чіткіше стає зрозуміло, що український «свободний» ефір відчуває «задуху». А «закупорка», що її спричинила, на думку головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, знову ж — у закритих списках, закритих політичних товариствах. На поверхні, тобто на екрані, ми маємо всього-на-всього декількох спікерів, які, власне, й формують партійний бренд (про який говорив Віктор Небоженко). Так, це люди зі значним досвідом. Але вони — інформаційно «випотрошені» численними ефірами й телевиступами.

— Олігополія переселилася на телеекран, — вважає Лариса Івшина. — Політики повинні потрапляти в ефір завдяки своїм вчинкам, а ми маємо перенесені на телеекран «сільські колоди» де просто чешуть язики. Зрештою, це спотворює суспільний смак.

Уже давно напрошується запитання: за якими критеріями відбувається відбір учасників програми? Хто за це відповідає? Чи узгоджується цей список із керівництвом каналу? Із цим «День» звернувся до редакції програми «Свобода на «Інтері». Подаємо відповідь, отриману через прес-службу каналу. На особистий контакт «інтерівці»-керівники йти чомусь не готові.

«Вибір гостей здійснюється в залежності від завдань і тематики кожної окремої програми, — сказано у переданому «Дню» коментарі продюсера програми Єгора Бенкендорфа. — Незважаючи на існування певного кола людей, які за будь-яких умов могли б забезпечити стабільний рейтинг, ми не йдемо легким шляхом і намагаємося пропонувати глядачам якомога більше розмаїття учасників. Задля цього, наприклад, ми інколи витрачаємо до одного-двох тижнів, щоб запросити й забезпечити присутність експертів чи політиків з країн Європи чи Росії. Інколи такі включення зриваються в останній момент, але ми й надалі плануємо урізноманітнювати ними випуски нашої програми. У «Свободі на «Інтері» є два критерії для відбору потенційних учасників програми.

Перший — це наявність експертної позиції з питань, що розглядаються. Другий — готовність дотримуватися правил, які існують в рамках програми: поваги до співрозмовників, конструктивної позиції, здатності до компромісу. Звичайно, у розпалі дискусії остання вимога інколи не виконується, але це вже не провина редакторської групи. Звичайно, існує невеликий перелік політиків, яких ми регулярно запрошуємо до участі у «Свободі», але які з різних причин нам з такою ж регулярністю відмовляють. Шкода, що в них знаходяться важливіші справи, ніж об’єктивне та правдиве інформування українських глядачів про ті процеси, які відбуваються у вітчизняній політиці та економіці. Але ми сподіваємося, що врешті-решт вони знайдуть можливість прийти до нас — двері нашої програми для них завжди відкриті».

До «колообігу» політиків у ток-шоу можна поставитися з розумінням. Безумовно, редакторам програм зовсім не просто щоразу знаходити оригінальних, цікавих, «жирних» (у сенсі інформаційному) гостей. Але зараз, коли країна переживає не найбезтурботніший період, навіть телешоу мусять зосередитися на «вітамінних» додатках у сіреньке телевізійне меню. Суспільний інтерес сьогодні здатні викликати в першу чергу ті канали та програми, які вирізняються «свіжістю», тобто ті, де звучать нові ідеї, з’являються цікаві обличчя, наявні динаміка та енергія.

Ми звернулися до експерта-теоретика Георгія Почепцова, щоб з’ясувати, що, на його думку, могло б урятувати суспільно-політичний ефір від «задухи»: інші герої, інші теми, інший формат?

— Мені здається, що ці програми останнім часом стали більш тематичними — це плюс, також вони почали використовувати включення з інших країн, хоча і з політично заангажованими особами, тож нам заздалегідь відомо, що вони скажуть. За великим рахунком, варто казати про те, що ефект від цих програм у реальному світі — нульовий, — коментує доктор філологічних наук, професор, відомий далеко за межами України експерт із питань комунікації Георгій Почепцов. — Тобто це структури віртуального світу на зразок мильної опери чи трилера, тому на сьогоднішній день ми повинні до них ставитися як до структур цього ряду. Американські передачі інші, вони мені більше подобаються. Там у студії сидять експерти, причому не двоє, а четверо, весь час є візуалізація, обговорення проходить більш жваво. І немає людей. До речі, люди стали лише умовним додатком. Ми, так би мовити, створюємо інтерактивність, зворотній зв’язок, але реально вони не працюють. Таким чином, мені здається, що майбутнє — за зменшенням кількості учасників, і в першу чергу — глядачів, далі — зменшення кількості гравців, а ще — більш серйозна підготовка стосовно тематики. А стосовно збільшення кількості експертів? Ми, знову ж, говоримо про те, що це — віртуальний світ. Тому якщо експерт із бородою — то так, але якщо без бороди — він може бути нецікавим глядачу.

На жаль, часто принцип селективності уваги аудиторії спрацьовує не лише в залежності від наявності чи відсутності бороди у експертів, а й у залежності від того, наш це герой чи «заморський». Іноземні експерти завжди викликають в українських глядачів довіру й пієтет. Соціолог Олена Ліщинські підтверджує це:

— Це явище в межах українського суспільства існує вже давно, — каже вона. — Наприклад, три роки тому ми проводили дослідження педагогічної спільноти. Одне з запитань було таке: за якими критеріями ви оцінюєте свою роботу? І варіанти: коли учень посів десь перше місце, коли він вступив до ВНЗ або якщо учень визнаний за кордоном. Останній варіант для переважної більшості наших педагогів сприймається як найбільший успіх. Причому це глибше, ніж радянська спадщина. Можна вдатися до класики XIX століття, коли французький перукар, який мав зовсім невисокий статус у Парижі, у Російській імперії, тобто на той час і в Україні, міг стати гувернером дитини багатіїв. А стосовно Радянського Союзу — то це безумовно. Склався стереотип, що кожен, хто хоче бути відомим в Україні, мусить спершу завоювати Москву. Додає свого ще й український комплекс меншовартості.

Можливо, у своєму виступі у студії Шустера Матвєй Ганапольський і переборщив із драматизмом. А проте його монолог: «Ви всі тут губите Україну», супроводжувався мертвою тишею, у якій звучали звинувачення не тільки на адресу українських політиків, а й на адресу глядачів, тобто суспільства, функції якого зводяться до того, щоб сидіти й аплодувати. Не виключено, що продекламована Ганапольським преамбула до Конституції України для когось стала відкриттям.

Мабуть, багатьом потрібен лікнеп щодо «маленької книжечки про те, як жити в країні». І якщо із фразою російського журналіста про непричетність Савіка Шустера («він тут ні до чого, він просто надав вам слово») можна посперечатися, то абсолютно правильним діагнозом здається визначення формату ток-шоу як «жириновщини». За версією Ганапольського, це «шоу, яке зрослося з політикою». Так, Савіка Шустера не варто звинувачувати в усіх гріхах, але ж продакшен-компанія «Савік Шустер Студіос» — це комерційна організація, яка вашою, шановні телеглядачі, увагою заробляє гроші. Тож, можливо, українське суспільство все ж заслуговує на компенсацію (подяку) у вигляді зустрічної уваги до своїх потреб і важливих тем? Савік Шустер не змінить ситуацію в країні, але йому підвладний формат...

Колись ми все ж запитаємо телеведучого, за яким таким виключним правом окремим політикам надаються безлімітні абонементи на появу в ефірі. І чому, як показав останній п’ятничний ефір, деякі з них почуваються тут, перед нашими очима, як удома — відкриваючи двері «з ноги» й перериваючи своїм запізненням виступи інших (значно цікавіших, до речі) політиків. Мова про появу в ефірі Нестора Шуфрича, який навіть не вибачився, перебивши на півслові В’ячеслава Кириленка. Деталь — але важлива, якщо йдеться про особистість політика. Нагадаємо, що саме цього дня у найвищих владних коридорах вдалося досягти хиткого взаємного порозуміння. І Віктор Ющенко закликав до мораторію на політичні сварки до 1 липня. «Домовляємося про наступне: припиняємо будь-яке політичне з’ясування стосунків, накладаємо на цю тему мораторій. Також відмовляємося від збурення суспільних настроїв через різні шоу, пресу», — уточнив Ющенко, повідомляє УНІАН. Судячи з риторики Нестора Шуфрича, він має до таких мораторіїв природній імунітет. Робота в людини така — політичні сварки.

У таких випадках рятують програми, по-перше, поодинокі експерти та їхні поодинокі шанси висловитися, по-друге, прямі включення з регіонів і голоси живих людей (варіант — глядачі студії біля мікрофону). Ці два фактори забезпечують мінімальний, але шанс, що в ефірі «винайдуть» нові виходи й варіанти, яких потребує країна в цей складний час. На «Інтері» розуміння цього втілюється у дедалі більш партнерському контакті з аудиторією. А п’ятничний «Шустер Live» запам’ятався буквально кількахвилинним, але вражаючим виступом підприємця з Івано-Франківська. Політики, вчіться: усього дві хвилини потрібні, щоб у гідному й одночасно темпераментному тоні запропонувати власний конкретний варіант стабілізації курсу й поставити нещадні запитання заступнику голови НБУ панові Савченку. Аморфні й розпливчасті відповіді банківського чиновника не зрозуміла третина аудиторії, а франківцю на його заперечення щодо неконкретності відповідей було наказано: «Сидіть і слухайте!». Але це вже проблема пана Савченка, який у цій ситуації виглядав безпомічним. Натомість саме такі особистості, як підприємець із Івано-Франківська Юрій Соловей, витягують на своїх плечах «ріденькі» багатогодинні програми. Їх поява сигналізує про те, що не лише політиками живе Україна і що тут є кому мислити й ставити незручні запитання. Завдяки появі таких от «солов’їв» формат суспільно-політичних ток-шоу себе й виправдовує.

Як ми вже не раз зазначали, важливо також те, що в студіях почали з’являтися мери, які знають ситуацію у регіоні не зі статистики, а наживо. Вони політики, але говорять мовою реалій.

— Сьогодні дуже важливо відчути, що існують органи місцевого самоврядування, яким вже можна давати багато повноважень. Якщо 1991 року ми хвилювалися, чи втримають вони відповідальність, то зараз бачимо — так, втримали, — вважає Гліб Головченко, директор Коледжу преси й телебачення (Миколаїв). — Мери почали з’являтися в ток-шоу. Вони демонструють, що є регіональними політиками, які можуть відстоювати інтереси своїх регіонів, не йдучи до національної політики. Якщо поява мерів у ефірі політичних ток-шоу свідчить саме про цей факт, то це добре. Якщо ж вона пов’язана з прагненням певних мерів стати національними політиками — то це вже інше. Серед мерів міст є досить потужні політики, які не підуть у національну політику, а залишатимуться в регіонах і працюватимуть на користь своїх громад. У своєму матеріалі, присвяченому одному з перших виходів у ефір програми «Свобода на «Інтері» я писав, що дуже проблематичною є відсутність на екрані журналістів і зазіхання політиків бути ведучими ток-шоу. Це велика небезпека і для професії, і для громади в цілому. З іншого боку, ми сьогодні маємо декілька політичних ток-шоу фактично однакового формату. Переважна кількість політиків щотижня говорить про одне й те саме, а суспільство чудово розуміє, що є більша кількість проблем. Виходом із ситуації може бути підвищення кількості журналістів, саме регіональних, тому що політиків уже досить — будь-яких. Якщо немає можливості запрошувати якісних громадських діячів з регіонів, запрошуйте якісних журналістів, які можуть надавати нові теми для обговорення. Кількісний показник ток-шоу в нас є, тепер треба переходити на якісний. Єдине, що мене непокоїть, це те, що певні продакшн-студії, які існують у країні, нещодавно ввійшли в асоціацію мовників (ідеться про вступ до Незалежної асоціації мовників продакшн-компанії «Савік Шустер Студіос». — Ред.). Це свідчить про те, що вони вже завтра готові зайняти позицію мовника. І може з’явитися четверте суспільно-політичне ток-шоу вже на новому каналі. Якщо проаналізувати рейтингові показники, зрозуміло, що доля й частка ток-шоу знижуватимуться, якщо вони залишатимуться в тому ж руслі. Насправді громадянське суспільство — це трикутник. Сьогодні ми бачимо тільки один кут — владу, треба додати ще, як мінімум, бізнес і громадські організації, які мають свою незалежну позицію.

Попри рейтингові чи будь-які інші інтереси (до яких можна поставитися з розумінням), автори суспільно-політичних ток-шоу все ж повинні шукати та знаходити в українському суспільстві справді цікавих людей. У нашій країні вистачає особистостей (в галузі бізнесу, моди, спорту тощо), які змушують відчути, що політики — це не Україна. Вона — зовсім не там.