Закон-винищувач
Закон про обмеження частки іноземного капіталу в російських ЗМІ в 20% ухвалюється зі швидкістю реактивного винищувача: у вівторок, 23.09, його прийнято в першому читанні («за» — 434, «проти» — 1, «утрималися» — 0) і до кінця цього тижня майже напевно буде прийнято в другому і третьому. Обговорювати його і думати про наслідки ніхто не збирається і не буде.
У цього винищувального закону три мети: одна — уявна, яка існує в депутатських головах, і дві — реальні. Уявна мета — це «захист інформаційного простору і мізків росіян від західної пропаганди в умовах інформаційної війни». Російське інформаційне поле повністю вкрите коростою державних і навколодержавних пропагандистських ЗМІ. Причому це покриття багатошарове: верхній шар — федеральні телеканали з нескінченними соловйовими-кисельовими-норкіними, потім шар геббельсівських радіо з тим же Соловйовим плюс Доренком, плюс безліч інших радіопропагандистів, які обсіли ефір на всіх частотах. Далі йде шар федеральних друкованих видань від урядової «Российской газеты» до жовтої «Комсомолки» і не менш жовтих «Известий», які змагаються одне з одним в оскаженілості пропагандистської брехні. І зовсім внизу копошаться 4,5 тисячі муніципальних газет, які важко взагалі назвати медіа, оскільки вони на 100% залежні від місцевого начальства і виконують функції районних відділів пропаганди.
Крізь цю злиплу багатошарову пропагандистську коросту не те що миша — блоха не проскочить. Російські ЗМІ з іноземним капіталом, які мають суспільно-політичний контент, можна перерахувати на пальцях однієї руки: «Ведомости», «Форбс», «Деловой Петербург», интернет-газета Фонтанка.ру. Аудиторія цих ЗМІ не схильна до пропаганди, це люди, більшість із яких володіє іноземними мовами, їм доступні зарубіжні інформаційні ресурси через інтернет, тож позбавивши їх доступу до названих ЗМІ, російські законотворці б’ють повз мету.
Основний удар припадає на неполітичні ЗМІ розважального й освітнього змісту (телеканали «Домашний», «Перец», Disney, AnimalPlanet, Discovery), а також журнальний глянець (журнали видавничих домів CondeNast, Burda, HearstShkulevMedia, SanomaIndependentMedia) і деякі інші ЗМІ, які через свою спрямованість до жодної пропаганди не мають ані найменшого стосунку.
Після того, як закон-винищувач нестримно пройшов перше читання, автор цих рядків узяв участь у дискусії з одним із його ініціаторів, депутатом Денисом Вороненковим (КПРФ). Дискусія відбулась на телеканалі РБК, і в ній, окрім нас із депутатом Вороненковим, брав участь власник і редактор «Московского комсомольца» Павло Гусєв, який сказав, що не бачить у законі нічого жахливого. Було зрозуміло, що дискутувати ні з ким і ні про що, закон зупинити неможливо, але мною рухав, по-перше, суто антропологічний інтерес — було цікаво, як саме відбуваються мозкові процеси у типового представника «хомодепутатікус». А по-друге, мені було важливо провести це дослідження публічно, перед не найменшою аудиторією каналу РБК.
Після того, як депутат Вороненков пояснив, що закон спрямований на протидію західній пропаганді, я попросив його назвати будь-який російський ЗМІ, що несе зраду в маси. Депутат Вороненков сказав, що закон не спрямований проти якихось конкретних ЗМІ, а носить «рамковий характер». Але тут же додав, що йому відома діяльність іноземців, які просто зараз, ось у цю хвилину скуповують ЗМІ в російських регіонах. Я, звісно, одразу ж попросив його назвати хоч один регіональний ЗМІ, який було куплено або який нині перебуває в процесі купівлі-продажу підступними західними інвесторами. Депутат Вороненков відмовився назвати ЗМІ і з істинно комуністичною непохитністю знову повторив формулу про те, що закон не проти конкретних ЗМІ, а носить «рамковий характер». У цьому епізоді дискусії яскраво проявились особливості мислення «хомодепутатікус». Вони можуть, наприклад, ухвалити закон про регулювання популяції моржів у Сахарі. Якщо їм почати пояснювати, що, поперше, моржів у Сахарі немає, а по-друге, територія цієї африканської пустелі поки що поза Російською Федерацією, вам резонно скажуть, що закон про регулювання популяції моржів у Сахарі носить рамковий характер.
Приблизно таку саму високу культуру думки продемонстрував під час пленарного засідання інший ініціатор закону, депутат Вадим Дєньгін (ЛДПР). Він повідомив, що «особливу небезпеку становлять глянсові журнали, що їх скуповують інвестори з Заходу і публікують нотатки про автомобілі, про гламурні годинники, а потім починають у ці самі глянсові видання акуратно пропихувати статті, які працюють на Захід і на «п’яту колону». Звісно, жодних конкретних прикладів такої мерзотної поведінки глянсових журналів депутат не навів. Крім того, Дєньгін нашептав колегам, що «іноземні ЗМІ мочать парламент і мочать депутатів». Можливо, саме ця новина стала остаточним аргументом для ухвалення закону.
Тепер спробуймо вибратися з похмурих лабіринтів свідомості російських депутатів і погляньмо, які реальні цілі уражає закон-винищувач. Їх як мінімум дві. Перша — це російський споживач інформації, якого буде позбавлено того якісного продукту, якому він віддавав перевагу і який російський капітал не збирається йому пропонувати хоча б тому, що вкладатиметься в ЗМІ після того, що зробили з російським медіаринком, лише божевільний. Отож ніякого «інформаційного імпортозаміщення» не буде.
Це і є друга мета, уражена законом-винищувачем. Зі зникненням провідних глянсових журналів російські мережі кіосків преси втратять навіть ті примарні залишки рентабельності і просто зникнуть. Але головний удар цього закону по ринку ЗМІ навіть не в зникненні низки видань і не в руйнуванні системи дистрибуції. Цей закон просто вбиває ринок ЗМІ як такий, оскільки унеможливлює продаж акцій російського медійного капіталу на біржі. Їх покупці тепер усі в Росії, і їх коло обмежене членами кооперативу «Озеро», яким доручатиметься за безцінь здобувати контроль за медійними активами. Саме їм і саме за безцінь, оскільки ніхто інший не ризикне купувати ЗМІ в країні, де щойно було наведено найнаочніші докази того, що ваш ЗМІ, та й узагалі будь-яку власність можуть відібрати будь-якої хвилини.
Особливо забавно, що весь цей північнокорейський законодавчий процес супроводжувався солідними вигуками про те, що так роблять у всьому світі. Про те, що у всьому світі до деяких, та й то до вельми умовних обмежень схильне лише іноземне володіння телеканалами, «хомодепутатікус» уперто не хочуть чути. Як і про те, що найбільшим акціонером найвпливовішої газети США «Нью Йорк Таймс» є мексиканський мільярдер Карлос Слім, про те, що британців абсолютно не збентежує купівля російським банкіром Олександром Лебедєвим найбільших британських газет, а європейці, американці й ізраїльтяни не відчувають ніякого дискомфорту від того, що їхні країни наводнили своєю продукцією російські видавці: «КП», «АиФ», «МК», «Новая газета» й інші.
Російська влада переконана, що світом правлять насильство, обман і гроші. Тому, намагаючись законопатити всі діри, крізь які може проникнути певна ворожа пропаганда, яка існує лише в їхній хворій уяві, російські властителі не шкодують грошей на власну пропаганду за кордоном. 2015 року телеканал RussiaToday отримає з держбюджету на 41% більше, ніж раніше було заплановано, а пропагандистське агентство «Россия сегодня» збільшить свої витрати в 2,5 разу.
Те винищувальне насильство, яке сьогодні здійснюється над російськими ЗМІ — це багато в чому результат зяючої відсутності будь-яких ознак солідарності і корпоративної культури в російських медіа, результат відсутності журналістського співтовариства. Голова Спілки журналістів Росії Всеволод Богданов регулярно підтримує всі дії влади, спрямовані проти ЗМІ і журналістів. Цей закон не став винятком. В інтерв’ю «Русской службе новостей» Богданов сказав про закон-винищувач: «Ця пропозиція розумна, оскільки не дозволить іншим країнам контролювати медійний простір Росії, ЗМІ іноземними фірмами. Коли мої колеги-журналісти, наприклад, зі східноєвропейських країн потрапляють у залежність від господаря, який нав’язує свої погляди, позиції, журналістика зникає. Залишаються піар і пропаганда». Кінець цитати.
Російські ЗМІ важко хворі. Ця невикорінна віктимність щодо влади, нездатність до опору, лише один із симптомів хвороби. Можливо, ця хвороба така, що знайти внутрішні ресурси для лікування російські журналісти вже не здатні. Напевно, оздоровчий імпульс повинен прийти ззовні. Сподіваюся, що цей поштовх дасть російське суспільство, розбуджене тими руйнівними наслідками, до яких неминуче призведе безрозсудна політика російської влади.
