Журналістика страху
Газета «Коммерсантъ» від 5.08.2015 розповіла про те, як пройшла ЗМІ-зміна табору «Територія смислів на Клязьмі», де зібрали одну тисячу молодих російських журналістів і викладачів журфаків, аби пояснити їм, яка сьогодні потрібна журналістика.
Заступник міністра зв’язку і масових комунікацій Олексій Волін кілька років тому прославився, коли пояснив професорам журфака МДУ, що їм не треба розповідати майбутнім журналістам про якусь свободу слова і місію журналіста, а треба пояснювати, що є дядько, який платить гроші, і ось цього дядька треба слухати. Що дядько скаже, то журналіст і повинен робити. В цьому сенс і головна місія журналістики — слухняність.
Ці слова так сподобалися самому Воліну, що він тепер їх завжди повторює. І цього разу він знову сказав про цього «дядька» і про те, що треба слухатись. «І навіть ті, хто їде на Донбас, теж їдуть виконувати свою роботу і отримують за це зарплату, тому що теж працюють на дядька: в кожному ЗМІ є головний редактор і власник, і саме вони визначають редакційну політику, тому що це їхній бізнес. А якщо ви не дотримуєтесь дисципліни, то вам ніде буде розміщувати вашу інформацію».
Про те, що треба бути слухняним і писати те, що скажуть, молоді журналісти і їх викладачі знали, інакше їх не взяли би на цю «Територію смислів». Їм, напевно, було важливо зрозуміти, що від них все-таки вимагається, аби на цій території утриматись. У чому все ж таки основний сенс сьогоднішньої російської журналістики? Що конкретно хоче від них влада, яку замміністра Волін навіщось приховує під псевдонімом «дядько»?
Спочатку на це питання спробував відповісти голова комітету Держдуми з інформаційної політики, інформаційних технологій і зв’язку Леонід Левін. Він вирішив піти з протилежного боку, сказати, що йому не подобається в російській журналістиці. І тут з’ясувалося, що голова думського профільного комітету не бачить у підвідомчій йому сфері нічого хорошого. Сучасну журналістику він розділив «на журналістику крику, фріку і «чого бажаєте». Я спробував накласти цю класифікацію на провідні російські ЗМІ і зупинився здивований. Від початку «нульових» медійне поле Росії зачищалося так ретельно, що кричати журналісти можуть лише «чого бажаєте», і нічого більше. І в цьому сенсі їх, звичайно, можна називати «фріками». Тому, на мій погляд, ця класифікація від депутата Левіна вийшла невдалою, і всі ці левінські «класи» зливаються в одне галасливе «чого бажаєте», в один великий журналістський фрік.
Набагато краще пояснив присутнім сенс того, що відбувається, телеведучий Ернест Мацкявічус. Він розповів, що раніше дотримувався міжнародних еталонів журналістики, але тепер, з початком нової холодної війни, для нього цих еталонів більше не існує. Оскільки ця важлива заява відомого російського телеведучого носить автобіографічний характер, тут треба уточнити деякі дати. Це важливо для істориків і майбутніх біографів Ернеста Гедревича, а також для розуміння того, коли почалася нова холодна війна.
З 1993 року і по 2001, коли Мацкявічус працював на старому НТВ, він явно дотримувався міжнародних еталонів журналістики. Можу це засвідчити, оскільки особисто спостерігав за його роботою в Держдумі, коли він був парламентським кореспондентом. Потім він працював на ТБ-6, де теж поводився пристойно. Мабуть, нова холодна війна почалася 2002 року, коли Мацкявічус перейшов на телеканал «Росія», оскільки саме тоді він і попрощався з усякими журналістськими еталонами, а заразом і з рештою дурощів, на кшталт честі та совісті.
Прикладом того, що відбувається, якщо журналіст відкидає міжнародні еталони, може служити епізод 2014 року, коли Ернест Мацкявічус у програмі «Вести» для того, аби продемонструвати росіянам звірства української воєнщини, показав розшматований труп чоловіка, в якому прискіпливі телеглядачі миттєво впізнали бойовика, вбитого російським спецназом два роки тому в республіці Кабардино-Балкарія.
Покінчивши з міжнародними еталонами журналістики, Ернест Мацкявічус перейшов до опису того, якою має бути сучасна російська журналістика. Для цього він звернувся до історичних аналогій: «Давайте пригадаємо, якою журналістика була 1942 року, вона подавала обидві точки зору, надавала слово і тій і іншій стороні?». Тобто для телеведучого Мацкявічуса ситуація в Росії сьогодні схожа на ситуацію, в якій СРСР перебував у 1942 році, коли німці вийшли до Волги і до Великого Кавказького хребта, а в гітлерівській окупації були Білорусія, Україна, Прибалтика і 13 областей Росії.
Це який страх має бути в душі людини, аби порівняти сьогоднішню Росію з СРСР 1942 року? Це страх не за країну, а за себе. Це страх перед майбутньою відповідальністю за скоєне ним в останнє десятиліття роботи на державному ТБ і особливо за останні два роки, коли Мацкявічус був на передовій інформаційного фронту війни з Україною і отримав орден Дружби за анексію Криму, орден, що став доказом, який не приховати. Цей жах продиктував йому те визначення суті російської журналістики, якою хотіла її бачити влада.
Вважати сучасну журналістику — мобілізаційною, яка «дозволяє захищатися в умовах інформаційної війни», а необхідність оборонятися має стати головним «професійним рефлексом», — таке розуміння сенсу російської журналістики від Мацкявічуса і того великого «дядька», якому він служить останні 13 років. «Давайте спочатку відіб’ємось, а владі на її «косяки» вказуватимемо потім», — завершив своє повчальне звернення до молоді досвідчений телеведучий. Хотілося б, звичайно, аби він навів хоч один приклад, коли він або його колеги по інформаційному обслуговуванню «вказували владі на її косяки». Хоча, можливо, з моменту переходу на державне ТБ в їхніх головах включається режим «нової холодної війни», і вони здатні лише «відбиватися».
Стан холодного жаху, який продемонстрував телеведучий Мацкявічус, характерний переважно для тих, хто найбільш відзначився в інформаційних битвах за Крим і Донбас. Їх не так багато, декілька сотень осіб, їх список для майбутнього міжнародного трибуналу можна буде легко скласти на основі даних нагородного відділу адміністрації президента РФ. Набагато більше тих, кому трибунал не загрожує, тих, хто просто розгублений перед неминучою катастрофою, і тому говорять і пишуть вони зараз повну нісенітницю.
Ось, наприклад, політолог Борис Межуєв опублікував 3.08.2015 статтю в «Известиях» під назвою «Самотність речей». Вся стаття — це, власне, поради політолога Межуєва міністрові Лаврову відносно того, які висновки належить зробити Росії з розміщення сил у Раді Безпеки ООН, коли Росія залишилася одна зі своїм вето.
У тому, що Росія має рацію, Межуєв переконаний, інакше він би не публікувався в «Известиях». І ось він ставить питання, що Росії робити, опинившись у ситуації «самотнього правдолюба, майже в ізоляції». Межуєв вважає, що «дипломатія операцій», яку досі використовував Лавров, у новій ситуації не спрацює. Потрібно всіх перехитрити і запропонувати світові «глобальну ініціативу», від якої світ не зможе відмовитись, оскільки незручно відмовлятись. Що це за ініціатива, політолог Межуєв, на жаль, не написав, але враховуючи характер останніх ініціатив російської влади, від ідеї «глобальних ініціатив», які виходять з цього джерела, віє смертельною загрозою. Якщо всередині Росії влада зайнята тим, що знищує їжу, залишає громадян без імпортних ліків, шприців і презервативів, а також збирається використовувати в нинішній війні бронепоїзди, які можуть, враховуючи свою конструкцію, вразити лише внутрішнього ворога, то від «глобальних ініціатив» російської влади світ має здригнутися.
