«Жива бібліотека»

У рамках кінофестивалю Docudays UA, який нещодавно завершився, в Київському будинку кінематографістів працювала «Жива бібліотека» — ініціатива данської неурядової організації «Зупини насильство». Мета проведення — развінчування стереотипів, які склалися в суспільстві щодо певних груп, сексуальних, расових чи релігійних меншин. Форма «читання» — це діалог відвідувачів з представниками певної меншини чи соціального прошарку. Я як журналіст поставив кільком «книгам» такі запитання:

1. Чому ви тут?

2. З якими найпоширенішими стереотипами вам доводиться стикатися, чи набувало це небезпечних для вас форм?

3. У чому, на вашу думку, причини такої упередженості?

4. Що слід робити, аби ситуація поліпшилася?

5. Яка ваша найзаповітніша мрія, ваша головна мета?

Колишній в’язень — Андрій:

1. Хочу надихнути інших людей на захист своїх інтересів, на здобуття знань про свої права. Мене засудили до 8 років позбавлення волі за злочин, якого я не вчиняв. У мене було бездоганне алібі, я не міг фізично вчинити ті злочини, що їх мені інкримінували, але я зіткнувся з державною машиною, яка не дає засудженому жодного шансу на виправдання. Я вирішив захищатися самотужки, почав методично вивчати закон. Це було досить складно в тих умовах, в яких я перебував, але ця складність надихала. Розвиваючись сам, я допомагав іншим, перебуваючи в місцях позбавлення волі, проводив публічні заходи за межами в’язниці, зокрема й міжнародні. Бувало, люди, прийшовши на ці заходи, дізнавалися, що координатор акції в ув’язненні, і переживали справжній шок. Це надихало ще більше. Усе неможливе можливо. Головне — прагнення.

2—3. Система виконання покарань призначена для того, щоб змінити ставлення людини до скоєння злочину. Але у своїй нинішній формі вона людей лише озлоблює. Кожна людина, незалежно від статусу й походження, може опинитися за гратами. А суспільство цих людей цурається. Діє стереотип, що сформувався за багато років, буцімто людина, яка потрапила за грати, винна довічно, що кари без вини не буває. Насправді, якщо взяти з архіву будь-яку кримінальну справу і ретельно її вивчити, то виявиться, що майже завжди докази зібрано з певними порушеннями. Вже апріорі вирок незаконний. А скільки випадків, коли людей садять за злочини, яких вони не вчиняли? Відчуження суспільства мені добре відоме. Відмінність у тому, що я, перебуваючи в ув’язненні, активно зайнявся правозахисною діяльністю, і, вийшовши на волю, влився в середовище своїх друзів, колег, нині працюю координатором програм Харківської правозахисної групи.

4. Суспільство має бути зацікавлене в тому, аби люди виходили на волю з якісно новим сприйняттям світу, аби вони могли самореалізуватися. Передовсім людині потрібно дати знання про свої права і таким чином надати можливість розвиватися.

5. Хочеться мати змогу безперешкодного відвідування місць позбавлення волі і конфіденційних зустрічей із в’язнями у будь-який час незалежно від того, де вони перебувають. Що більше буде людей з такими повноваженнями, то помітніше знижуватиметься рівень насильства в міліції і в місцях позбавлення волі.

Гей — Андрій.

1. Я вже вдруге беру участь у цій акції. Приходить досить багато людей, котрі цікавляться питаннями, відповіді на які вони не можуть знайти.

2. Один із найпоширеніших стереотипів: геї — манірні, схожі на дівчат чоловіки, живуть закритою кастою і працюють лише в шоу-бізнесі. Особисто я, наприклад, приватний підприємець і жодного стосунку до шоу-бізнесу не маю. Ще один стереотип — дуже багато стало геїв і лесбіянок. Насправді кількість та ж сама, просто ми тепер вільніші, сміливіші в боротьбі за свої права.

Я мешкаю в Києві досить довго, і найпоширеніше — якісь погані слова услід, нічого більш. Звичайно, з моїми знайомими траплялися кричущі випадки. Мені, можливо, просто пощастило.

3. Більшість боїться того, що не знає.

4. Люди мають зрозуміти, що ми такі ж, як і вони, що ми теж маємо права. Аби щось змінилося, суспільство має бачити нас. Ось у «Живу бібліотеку» люди приходять, дізнаються щось нове, йдуть позитивно налаштованими. Так само необхідні фестивалі, які виконують просвітницьку роль. Потрібно, аби люди побачили нас такими, якими ми є, а не чіпляли на нас ярлики. Якщо з кожним поспілкуватися, можливо, щось зміниться. Просто нашому суспільству, напевне, треба трохи більше часу, аби відійти від совдепії.

5. Я хочу зі своєю коханою людиною жити в Україні, в Києві, мати сім’ю і, можливо, навіть дітей. Зараз, в найближчі 5-10 років, це неможливо — лише за кордоном. А я хочу жити в Україні.

Іноземний студент — Джордж (Нігерія).

1. Я тут тому, що «Жива бібліотека» — це унікальний спосіб комунікації, можливість поспілкуватися.

2. Деякі вважають, що чорношкірі студенти привозять в Україну хвороби, чи чомусь гадають, що через нас в Україні економічна криза. Інколи я чую, що іноземні студенти живуть краще, ніж українці, і що український уряд виплачує ним особливі високі стипендії — це неправда.

На мене одного дня напали. Це було 4—5 років тому на станції метра «Вокзальна», улітку. Якісь хлопці почали вигукувати образливі слова, і один з них розбив мені пляшку об голову. Це був не перший інцидент, проте вперше дійшло до фізичного насильства.

3. Причиною є непоінформованість про те, звідки ти приїхав, хто ти, які в тебе основні цінності. Люди просто не знають цього.

5. Моя мрія велика, але досяжна. Після закінчення університету хочу повернутися до Нігерії, зробити щось корисне для своєї країни — допомогти поліпшити ситуацію в охороні здоров’я, зайнятися політикою і стати президентом.

Міліціонер — Олексій.

1. Я працюю у відділі моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. Прийшов сюди, щоб змінити деякі стереотипи щодо міліціонерів. Хочу розповісти, що таке взагалі міліція.

2. Є негативні стереотипи й позитивні. Останні — на межі зі співчуттям: міліціонери мало отримують грошей, тому й вимушені брати хабарі, інша річ — поліцейські в США. Насправді зарплата середнього американського поліцейського нижча, ніж зарплата середнього соціального працівника. Негативні забобони розвинені більше: в ДАІ — всі хабарники й погано працюють, в карному розшуку вибивають визнання й незаконно ув’язнюють. Забувають при цьому, що в нас є ще прокуратура, що рішення щодо притягнення до відповідальності приймає суд. Звісно, є перевертні в погонах; є ті, хто пішов в органи заради влади, але зазвичай це — люди з психологічними проблемами. Якщо ви йдете вулицею, а назустріч вам — багато людей, то хіба ви знаєте, які в кого пороки? Кожен із них може або не може бути злочинцем, але коли люди бачать міліціонера, реакція відразу однозначна. Негативні приклади є. Втім, якщо підрахувати, виявиться, що у відсотках у суспільстві більше правопорушників, ніж серед міліціонерів. Плюс ми не маємо забувати, що міліція — дзеркальне відображення суспільства.

3. Переважно ці упередження формуються ЗМІ. Мас-медіа схильні висвітлювати негативні моменти, адже такі новини завжди викликають інтерес у суспільства. Ще треба додати розповіді родичів або друзів засуджених про контакт з міліцією. Якщо взяти теорію п’яти рукостискань, то можна сказати, що кожен знає людину, яка побувала в міліції. Щороку реєструється до шести мільйонів звернень до органів внутрішніх справ, але через прогалини в національному законодавстві на більшість із них міліція не може відповісти порушенням справи. Такі відмови теж формують негативне ставлення.

Я відчував на собі таке ставлення, і мені доводилося дуже довго переконувати, що це не так, що ми приїхали не для того, щоб комусь зробити погано, а щоб розібратися, розкрити злочин.

4. Було раніше хороше гасло — «Міліція з народом», але його сплюндрували, забули. Треба нагадувати суспільству, що ті, хто працює в міліції, — наші сини, брати, й не можна відділяти їх. Плюс, гадаю, треба більше показувати позитивні моменти в нашій роботі. Не для виправдання — а щоб люди бачили, з чим пов’язана ця робота. Мені подобається реформа поліції грузинського зразка, але я розумію, що Грузія в рази менша, ніж Україна, й у нас реформу саме таким шляхом провести неможливо. Тут, швидше, згадуються слова з «Собачого серця», що розруха — в головах. Коли розруху в головах здолаємо, тоді й зможемо щось зробити.

5. Хочу, щоб мене приймали як гідну людину, з якою слід рахуватися. Дуже не хочеться відчувати себе другорядним і постійно за ким-небудь щось повторювати — кажу й про себе, й про Україну. Адже книжку вибирають, дивлячись на обкладинку, а оцінюють по тому, що прочитали. Ось я дуже хочу, щоб у нас побачили не лише обкладинку, а й зміст.

Мусульмани — Тарік і Аль-Шадат.

1. Тарік: — Це дуже слушна можливість познайомитися з новими людьми, попрацювати над руйнуванням стереотипів щодо ісламу, дуже поширених тут.

Аль-Шадат: — Про інакшу культуру краще за все дізнаватися з перших рук.

2. Т.: — Люди нічого не знають про нашу культуру, про східний світ, про іслам як релігію. Ще гірше, коли все, що знають, почерпнуто зі ЗМІ. З питаннями екстремізму та становища жінок нас зустрічають скрізь, від трамваю до телебачення.

А.-Ш.: — Стереотипи, швидше, для мене приємні: моя зовнішність, мій хиджаб. Хтось намагається щось вигукнути недобре — але я вважаю, що представляю тут, у немусульманській країні, мусульманську дівчину, хиджаб показує мене, й я цим пишаюся.

3—4. Т.: — Найголовніше — не давати привід для появи стереотипів. Змушений визнати, що деякі з нас, на жаль, цей привід дають. Будь-яка релігія є божественним ученням, ідеальним, як і сам Господь. Але підлягають цьому закону люди, а вони не бувають без недоліків. На жаль, ті, хто бере на себе честь представляти ту або іншу релігію, дуже часто порушують її приписи — свідомо або мимоволі, даючи тим самим поживу для забобонів. Ми повинні розрізняти вчення та людей, які дотримуються вчення. Говорити не про ісламський екстремізм, а про мусульман-екстремістів; не про християнську проституцію чи алкоголізм — а про християн, які ведуть такий спосіб життя. Ми маємо засуджувати вчинки, але не людину, яка вчиняє так, оскільки не можна позбавляти цю людину надії на виправлення. Має бути культура діалогу.

А.-Ш.: — Я вважаю, що насамперед ми, мусульмани, маємо показати правильну картину, а потім уже засуджувати інших, які про нас говорять щось, що нам не подобається.

5. Т.: — Моя мета в житті — щоб Бог був задоволений мною. Для цього треба поширювати добро у всіх його сферах, ради цього я живу. Я живу своєю мрією.

А.-Ш.: — Оскільки я мусульманка в немусульманській країні, моя мета тут — показати приклад доброї мусульманки. Довести, що мусульманська дівчина має більше прав, якщо порівнювати з іншими релігіями, і може домогтися свого саме за допомогою ісламу.

Рома (циганка) — Капітоліна.

1. Люди дуже мало знають про нас, і тому мені хотілося розвіяти стереотипне ставлення й розповісти про ситуацію як вона є.

2. Забобонів дуже багато. Найчастіше — про те, що рома продають наркотики, дітей, не працюють, сидять собі вдома й їм нічого не треба, й цікаві лише тим, що вони хороші співаки й танцюристи.

3. Люди бачать якісь поодинокі випадки й екстраполюють це на весь народ. Мені так здається. Так, людина побачила щось, але ж подібні речі можуть зустрічатися не лише серед рома, а й серед інших національностей.

4. На мою думку, треба співробітничати й із органами влади, й із журналістами, щоб рома показували з іншого боку, та й самі представники ромської національності, які вже досягли чогось, теж повинні якось сприяти поліпшенню ситуації й у житті рома, й у країні в цілому.

5. Хочу, щоб роми мали можливість самореалізовуватися, досягати поставлених цілей, щоб вони мали гідну роботу, щоб вони жили як решта людей.

Феміністка — Женя.

1. Я прийшла відповісти на запитання, як бути сьогодні феміністкою, зруйнувати частину якихось стереотипів щодо нас.

2. Безумні забобони, але такі, що часто зустрічаються: запитують, чи не лесбіянка я, за що ненавиджу чоловіків, чи не збираюся їх всіх каструвати. Був випадок — чоловік на побаченні стверджував, що я, напевно, лесбіянка, якщо я так думаю. На побаченні це було особливо дивно чути. Від ультраправих бувають украй агресивні реакції. У Львові ми намагалися провести марш проти насильства в родині. Прийшли місцеві націоналісти, кричали образи і навіть намагалися застосувати фізичне насильство. Міліція, яка повинна була охороняти цей мітинг, сказала: «Або ви розходитесь, або ми прибираємо кордони, і вони вас атакують». Ми були змушені припинити захід. Польська преса тоді написала, що жінконенависники напали на феміністок у Львові.

3. Мені здається, що державі вигідно проектувати цей стереотип: справді, чому б не закрити жінку вдома, щоб вона безкоштовно працювала: виховувала дітей, готувала, прала? Якби за всю роботу, яку вона робить протягом дня, їй платили, то це було б кілька зарплат. Поки це вигідно — значить, і телеканали, і фільми показуватимуть чоловіка як людину, а жінку — як об’єкт людини.

4. Варто робити, що вже робиться: просвіщати, показувати приклади, спілкуватися з людьми довкола. Руйнувати стереотипи всіма можливими способами. Потрібно змінювати систему в цілому, не лише стосунки на особистому рівні.

5. Більшість людей мають мрії, які можна втілити прямо сьогодні, але вони продовжують про них мріяти, жити — як живуть. Моя мрія — жити щодня якомога повно.