Зіткнення в телевізійних «окопах»

Важко не погодитися з думкою голови комітету з оборони й безпеки  парламенту Сергія Пашинського, яку він висловив на «5-му каналі»: «Навіть за наявності потужної армії розвал в тилу гарантує поразку». Це саме те, чим наша країна характеризується сьогодні. У нас іде системна антиукраїнська пропаганда на кількох формально українських телеканалах. Уже навіть у цитаделях західної демократії починають змінювати законодавство про ЗМІ, а в Україні, окрім заяв, нічого. Ми справедливо критикуємо Захід за його безконечне «занепокоєння» і «стурбованість» замість рішучих заходів проти агресора, а хіба в Україні не те саме з протистоянням внутрішньому ворогові (що є продовженням ворога зовнішнього), протистоянням інформаційним військам Російської Федерації в українському телевізорі?

Ось, наприклад, на каналі «112» є такий Денис Жарких, який нещодавно влаштував черговий «плач Ярославни» про «утиски церкви державою» в Україні. Запрошений ним до студії політолог вимагав передати церковне майно України Москві в особі УПЦ (МП), щоправда, політолог «МП» не називав, а витончено висловився «під омофором Онуфрія» (а чому не Кирила?). Запрошений сіяв релігійну ненависть, називаючи вірян канонічної Православної церкви України «розкольниками».

Питання до влади: коли в нашій країні у стані війни припиниться злісний антиукраїнський шабаш у пропагандистських ЗМІ? Адже саме така «свобода слова» потрібна солдатам путінських інформаційних військ в Україні.

Ще один політолог, такий собі Молчанов, заявив, що «Україна потрапила під владу Константинополя». Усі православні церкви, окрім РПЦ, визнають Вселенського патріарха першим серед патріархів і предстоятелів.

Власне, це не влада як така, а духовний авторитет. То хіба Грузинська автокефальна православна церква перебуває під владою Константинополя? А Болгарська, а Румунська, а Сербська? А Елладська, а Кіпрська, а Єрусалимська? Лише глибоке нерозуміння особливостей світового православ’я робить можливими заяви в стилі пана Молчанова.

Сам Денис Жарких дуже шкодує, що на президентських і парламентських виборах ще  не визначився «лідер Південного  Сходу». Знову мріють розділити Україну й українців? За такі спроби треба дуже боляче бити по руках, інакше на нас чекають нові національні трагедії.

На каналі ZIK екс-нардеп Кирило Куликов теж вирішив обговорити церковну тему. Він обурювався, що це взагалі стало предметом дискусії, мовляв, тягнуть нас у «середньовіччя». Свого часу цю ж лексику на «Прямому» використовувала така собі Олена Дьяченко. Вони що, за однією методичкою працюють? Утім, вважатимемо, що це просто збіг.

Кирило Куликов одразу зажадав, щоб ніхто не вживав назву УПЦ (МП), а лише УПЦ. Ну, нехай він напоумить Путіна та свого тезка Кирила Гундяєва, які нещодавно засідали в Раді безпеки Росії з питання, яке сформулювали так: «Про становище Російської православної церкви на Україні». Не знають у Москві ніякої УПЦ або УПЦ (МП), там знають лише РПЦ на території України.

Чому у Києво-Печерській лаврі не обурюються, коли їх так (РПЦ на Україні) називають у Москві, але дуже ображаються, коли їх так само називають у Києві? Звісно, Куликов розробляв ту саму тему про «незалежність» УПЦ (МП) від МП. Нехай пан юрист відповість: якщо УПЦ (МП) є незалежною (автокефальною) церквою, то чому її немає в Диптиху, Диптих — це офіційний список таких церков? УПЦ (МП) немає навіть у списку автономних, тобто напівнезалежних церков.

К.Куликов позловтішався, що на тлі 11 тис. парафій УПЦ (МП) 50 парафій, що перейшли до складу канонічної Православної церкви України, — це, мовляв, крапля в морі. Але Томос про автокефалію був офіційно переданий Україні 6 січня 2019 року. А бесіда з Куликовим у студії телеканалу ZIK відбулася 9 січня. Отже, за чотири дні — 50 парафій. У середньому, по 12 парафій на день. Виходить (у разі збереження таких темпів) за 10 днів — 120 парафій, за місяць — 360, за рік — понад 4 тисячі. Отже, даремно злорадів пан Куликов...

Цікавим було й псевдоюридичне крутійство пана юриста. Він під тиском опонента визнав: мовляв, збройна агресія проти України з боку Росії є, а війни немає...

Тобто у «системі права» Кирила Куликова може бути війна без збройної агресії й збройна агресія без війни? Без коментарів. Пан юрист навіщось познущався з митрополита Православної церкви України Олександра (Драбинко), заявивши: «Навіщо ви назвали його митрополитом? З таким же успіхом ви могли б назвати його рабином...» Москва вже собі на втіху познущалася з Його Всесвятейшества Вселенського патріарха Варфоломія й цілком заслужено програла. Адже писав свого часу офіцер іспанської морської піхоти, герой битви при Лепанто, а потім письменник Мігель Сервантес де Сааведра:  «Ніщо не коштує нам так дешево й ніщо не цінується так дорого, як  ввічливість». Утім, у Росії ще не доросли до розуміння великого іспанця. Хоча, як показав Кирило Куликов, «недорослі» є й в Україні.

Між іншим (на замітку юристові), статус митрополита Олександра, як і всього кліру Православної церкви України, підтверджений Вселенським патріархатом.

На телеканалі «UA: Крим» у студії Лариси Волошиної (лауреат премії ім. Джеймса Мейса газети «День») відбулася бесіда з кримськотатарським правозахисником. Різа Асанов розповів, як у Криму допомагали українським морякам, які потрапили у російський полон. За його словами, почався цілий потік грошових пожертвувань на їхню підтримку.

Грошей було так багато, що організатори були вимушені зупинити прийом коштів. Асанов сказав, що вони отримали сотні телефонних дзвінків, багато людей говорили українською, правозахисник думав, що це люди з материкової України, але виявилося — кримчани.

На думку Різи Асанова, окупаційна влада так швидко переправила полонених українців до Москви, бо боялася, що в разі судового процесу над ними на півострові біля будівлі суду зберуться тисячі кримчан, які співчувають морякам, і тоді картинка абсолютно «проросійського Криму» буде безнадійно зіпсована.

Але Асанов сказав і про інше: «Коли ми в Криму дізнаємося, що в Києві ухвалюють закони, що звільняють від відповідальності зрадників і колаборантів, ми не розуміємо, за що боремося під окупацією».

До речі, він повідомив, що в багатьох окупаційних судах Криму сидять ті самі судді, які сиділи там і за України. Зате у нас відправили у відставку повноважного представника Президента в Автономній республіці Крим Бориса Бабіна, одного з найпатріотичніших і найкваліфікованіших українських чиновників. Він активно протистояв будь-яким спробам підігравати російським окупантам Криму, виступав за максимально жорстку лінію поведінки держави. Журналіст Роман Скрипін на телеканалі ATR повідав, що до Верховної Ради однією депутаткою внесено законопроект про припинення торгівельної, енергетичної (й вочевидь водної?) блокади окупованого Криму. Путіну стало дорого утримувати півострів? Треба допомогти господареві Кремля? Ми знову виходимо на проблему протистояння внутрішньому ворогові, в якій влада демонструє вражаюче безсилля й подвійну гру. Коли нардепи в телестудіях базікають про «деокупацію Криму» й про те, як допомогти громадянам України, які живуть там, хочеться їм порадити: спершу не ухвалюйте зрадницьких антиукраїнських законів і робіть усе, щоб їх заблокувати, якщо такі закони намагаються ухвалювати інші. І викривайте, ставте до ганебного стовпа цих «інших». Зрозуміло, що для цього треба зіпсувати з ними стосунки й пожертвувати якимись своїми особистими інтересами. Але ж наші солдати на фронті йдуть на набагато значніші жертви. І нашим нардепам слід припинити лицемірити.

А то ось на телеканалі «Правда тут» показали цікаві кадри зустрічі в залі засідань ВР непримиренного радикала з партії Ляшка Ігоря Мосійчука й однозначного нардепа Вадима Новінського: обмін рукостисканнями, ніжні усмішки... На трибунах одне, а в кулуарах інше? Одне життя для електорату, а інше для себе коханого?

Дай, Боже, українським виборцям тверезого ставлення до своїх обранців.