Зустріч в «Українській хаті» з... «Північним сяйвом»

Об’їхавши й обходивши всі цікаві для мене місця у Воркуті й навколо неї, доки була хороша погода для фотозйомки, я тільки після цього зателефонував голові Воркутинської громадської організації «Україна» Валерію Стасюку. Почувши, що я вже кілька днів у Воркуті, Валерій Дмитрович навіть трохи розсердився: «Ми ж вам тут не чужі люди...» Про те, що набір журналістського матеріалу — це імпровізація, ніби в джазі, я промовчав...

Невдовзі ми сиділи за столом в «Українській хаті». Це — гарне сучасне приміщення з кількох кімнат у Центрі національних культур Воркути, що складається з «подвір’я» (стіни в цій просторій кімнаті розмальовані чудовими українськими пейзажами), передпокою, світлиці, кабінету-канцелярії та кухні.

Коли я, розгорнувши географічну карту Російської Федерації, почав розповідати нашому землякові про свій завершальний маршрут від Чукотки до Кольського півострова, то швидко збагнув, що Валерій Дмитрович дуже добре знає узбережжя Північного Льодовитого океану та прилеглі до нього арктичні райони. З подивом запитав: «Ви що, ходили там пішки?», і почув у відповідь:

— Я 17 років займався охороною державного кордону Радянського Союзу від Колими (селище Черський у Північній Якутії) аж до Архангельської області (острів Колгуєв у Баренцевому морі). А тому всі ці місця, де ви нещодавно побували, я знаю, як свої п’ять пальців. Свою офіцерську службу після закінчення Алма-Атинського прикордонного училища розпочинав лейтенантом у Грузії на кордоні з Туреччиною, а завершив три роки тому у Воркуті у званні полковника на посаді начальника штабу окремого Арктичного прикордонного загону. Тепер працюю начальником міського управління цивільної оборони і надзвичайних ситуацій, очолюю також Воркутинську громадську організацію «Україна», бо дуже люблю співати українських пісень і збирати разом своїх земляків, щоб розмовляти рідною мовою, розвиватися культурно й духовно. Зі 117 тисяч нинішніх мешканців Воркути приблизно 25 тисяч — українці. А раніше було ще більше...

— Цікаво, звідки ви родом?

— Із Хмельниччини, з села Попівці Летичівського району. Звідти родом і моя дружина Тетяна, ми з нею навчалися в одному класі. Наша родина була в чужих краях ніби маленьким земляцтвом, а тепер у нас у Воркуті є велике українське земляцтво. Головна ударна сила в ньому — хор «Північне сяйво», який виступав і в Києві, у Палаці «Україна» 2005 року на IV Всесвітньому форумі українців. Ще 1999 року з ініціативи учасника цього хору Михайла Федьковича у Воркуті відбувся І фестиваль української пісні «Червона Рута». Тепер цей фестиваль, який приурочений до Дня міста Воркути — 26 листопада, має статус республіканського, в ньому беруть участь українські ансамблі не лише з різних міст Республіки Комі, а й з Нового Уренгою, Якутії й навіть із нашого українського Запоріжжя.

Про українську діаспору у Воркуті можна написати дуже багато, бо для мене, як для журналіста, виявилися неабияким відкриттям дивовижні біографії наших земляків, їхня мужність, нескоренність долі та самовіддана любов до України. Але процитую лише лист голови адміністрації Воркути В. Будовського від 2008 року: «Уважаемый Валерий Дмитриевич! Уважаемые участники хора «Північне сяйво»! ...Вместе со своими поклонниками Вы сделали украинскую песню достоянием нашей многонациональной Воркуты, тем самым пропагандируя искусство и культуру украинского народа. Высшей оценкой Вашего творческого труда стали переполненные залы и восторженные аплодисменты зрителей всех поколений...»

Що цікаво: учасників хору «Північне сяйво» та інших активістів художньої самодіяльності підтримують не тільки спонсори-українці, а й росіянин Василь Совєтніков, грузин Біжан Чхетія, дагестанець Руслан Магомедов... «З вашими піснями і танцями легше й цікавіше жити», — пояснюють вони свою прихильність до українських артистів.

І ще одне. Коли хор «Північне сяйво» співає «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Тараса Шевченка, всі в залі встають й аплодують стоячи...