«Дерев’яні бруси для будівництва сплавляли з Карпат...»

Від Львова до села Молотова — 77 кілометрів. Маршрутки туди не їздять. Лише   — в сусіднє село Демидів. Я вирушила велосипедом із міста Ходорів. Дорогою через населені пункти, а потім через ліс — і вже  на місці. Дерев’яну церкву Преображення Господнього видно здалека, бо побудована вона на горі.

«Де живе отець Левко?» — запитую перехожих. «Біля церкви», — відповідає жінка. Ще проїхала декілька метрів вуличками Молотова й опинилася біля будинку священика. Він очолює парафію вже 24 роки. Отець Левко бере ключі від храму й пропонує подивитися на нього ближче. Піднімаємося сходами: «Тут 84 сходинки. Зробили їх пізніше. Десь  у 1960-х. А саму церкву заклали ще 1934 року. Ініціатором був отець Микола Мельничин. При совєтській владі його вивезли... Це було після псевдособору 1946 року. Ніхто не знає його долі».

Попередня церква також була дерев’яна, однак за розмірами менша. Її розібрали й віддали людям для розпалювання пічок. Після того почали закладати церкву Преображення Господнього. Дерев’яні бруси для будівництва сплавляли з Карпат річкою Дністер, яка протікає за 200 метрів від гори. У радянські часи святиня залишалася відкрита для прочан, бо була головною серед храмів найближчих сіл.

Сьогодні до церкви ходять люди з трьох навколишніх сіл, бо там храмів немає. Взимку опалювати храм забороняють, а от влітку відчувається приємна прохолода. «Під час Другої світової війни один із куполів прострелили. Але більше церква не потрапляла під кулі. 2008 року до нас приїжджали зі сходу України й брали з церкви вишиття, чаші й везли в церкви Луганської та Донецької областей. Нам не жаль було поділитися», — розповідає священик.

Образи і розписи стін реставрували в 1960-х. Із того часу, запевняє отець Левко, роблять у церкві ремонт...

Отець зачиняє три пари дверей, і ми виходимо на вулицю. Поруч стоїть дерев’яна дзвіниця. Односельчани кажуть, що вона стояла тут ще до закладення церкви Преображення Господнього. Йдемо далі подвір’ям храму, й отець показує кладовище, де останнє пристанище знайшли місцеві священики, їхні сім’ї і селяни приблизно в 1930—1950-х рр. Разом із отцем Левком повертаємося до сходів, спускаємося вниз і прощаємося. Спокійна лісова дорога виводить мене до міста, де незмінно панує шалений ритм...