Етюд у блакитних тонах

Довгоочікувану прем’єру шекспірівської «Комедії помилок» у Чернігівському театрі ім. Т. Шевченка довелося відкласти на один день через жалобу: Чернігівщина ховала своїх вояків.

Отаким і є сьогодні наше життя: строкатим, розірваним. Ніби гойдаєшся щодня на велетенському маятнику між розпачем і надією, між запалом та прострацією.

Проте... «От бачиш ти — не ми самі нещасні, і на величнім світовім театрі багато п’єс сумніших за оцю, що тут її ми граємо...» — це теж Шекспір. Той, чий знаменитий портрет виникає на велетенському екрані у пролозі до вистави (постановка, художнє та музичне оформлення головного режисера театру Андрія Бакірова). Але портрет цей не статичний, фіксований раз і назавжди: Шекспір, ворушачи губами, ніби промовляє знамениті настанови Гамлета мандрівним акторам, тоді як виконавці готуються до виходу.

Актори на кону тут — справді ніби мандрівники. На порожній сцені вони не переобтяжені нічим, окрім бурхливих емоцій. Слова — часом громіздкі, але з певного моменту вони перестають бути важливими: натиск, енергія — ось що переважає. Рухи — розкуті, ледве не акробатичні. Пластики навіть здається замало, хочеться ще — настільки вона вигадлива (асистент режисера із пластики — Наталя Пунтус). Костюми — легкі, зручні, в них ренесансний крій втілений у сучасній «джинсі».

Ці синьо-сіро-блакитні, ніби дещо «розбілені», живі вихори рухаються на тлі екрана, на якому подібно до слайд-шоу змінюються такі собі фотошпалери з написами: «Палац князя», «Дім Адріани», «Абатство» (відеозйомка та відеомонтаж Дмитра Онищенка). Руїни, дворики, мури — в тих же тонах, наче залиті сяйвом повного місяця...

Візуальні проекції замість об’ємних декорацій — відбиток часу. І технологічно, і недорого: якщо купив собі проектор — користуйся досхочу.

Але у виставі Бакірова таке сценічне оформлення містить у собі вибуховий ефект, що розкривається у фіналі.

Нагадаємо: інтрига «Комедії помилок» спричинена безкінечною плутаниною між близнюками, які до останнього не здогадуються про існування одне одного.

Відповідно, головна інтрига для глядачів у виставах за подібними п’єсами — від «Двох Менахемів» Плавта (Стародавній Рим) до «Запрошення до замку» Жана Ануйя (Франція ХХ століття) полягає в тому, як театр «роздвоїть» живих акторів у сцені розкриття всіх таємниць (а в Шекспіра ситуація ще більш ускладнена, бо близнюків аж дві пари — пани та слуги). Отож, щоб вивести на кін одразу двох однакових персонажів, треба застосувати якусь вигадку.

Вигадка Бакірова зовні очевидна, але ефект справляє приголомшливий: два Антіфоли та два Дроміо зустрічаються... у відеопроекції: двійко Євгенів Бондарів та двійко Дмитрів Літашових (до речі, варто відзначити, що обом до того вдалося подати відмінні характери й манери поведінки; у Дроміо Літашова навіть зріст і тембр голосу відрізняються) вдивляються одне в одного, демонструють однакові родимки, плескають по плечу, обіймаються.... А для виголошення чергової репліки з натовпу персонажів, котрі на мить перекривають екран, на авансцену виходить хтось один.

Просто? Звичайно. Театрально? На всі сто. Змістовно? Навіть філософічно: десь там, в іншому вимірі, сходяться кінці з кінцями й зустрічаються ті, кого вважали зниклими безвісти. А тут — порожня сцена. Згасають зображення руїн та палаців. Є лише актори, котрі чесно і з неабияким завзяттям зробили свою справу. Хепі-енд — але з присмаком смутку.

...До вистави хотілося запитати режисера, чому саме «Комедія помилок»? Але по її закінченні такого питання вже не було. Тому що Шекспіра потрібно ставити завжди. Трагедії, хроніки, веселі й похмурі комедії. Коли нам весело і коли боляче. Коли ми натхненні та коли зневірені. Коли навколо радість — і коли смуток.

І том, коли у фіналі актори аплодують портретові Шекспіра на екрані (а той підморгує — чи це тільки здається?), хочеться від душі до них приєднатися.