Музей шістдесятництва — як індикатор ціни свободи слова

Музей шістдесятництва — один із наймолодших музеїв міста Києва. Його відкрито лише рік тому — 22 серпня. Утім, від проголошення ідеї про створення музею до власне його відкриття минуло аж... 18 років. Це роки наполегливої і послідовної боротьби за відкриття в столиці України музею нонконформізму і дисидентства.

Наразі в експозиції та у фондах зібрано понад 20 тисяч експонатів — картини, документи, фотографії, листи, речі. Значну їх частину зібрано зусиллям теперішнього завідувача музею Миколи Плахотнюка. Завдяки цим матеріалам організовують конференції, академії, круглі столи, вечори пам’яті, мистецькі виставки. Як розповіли у музеї, їхніми постійними відвідувачами є українська молодь, що цікавиться спадщиною шістдесятників, зокрема, студенти київських вишів.

Загалом, те, що є в експозиції — невелика частина наявних матеріалів. Основні архіви зберігають у фондах.

За концепцією музею, шістдесятництво розглядається як явище, яке виникло у суспільстві після ХХ з’їзду КПРС, коли було розвінчано культ особи Сталіна і викрито (бодай частково) його злочини. З’явилися перші паростки демократизації, і цей період назвали «хрущовською відлигою». У цей час було значно розширено можливості свободи слова і творчого самовираження. Насамперед відлигою скористалася творча молодь — літератори, художники, науковці. Стало можливим вільно творити, вириватися з лабет так званого «соцреалізму».

Це спричинило справжній творчий вибух у національних культурах тодішнього СРСР і України зокрема. З’являються нові імена в літературі — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші, серед художників — Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Софія Караффа-Корбут, Веніамін Кушнір...

«Ми поросли з худеньких матерів в саду порубанім», — писав про покоління шістдесятників Микола Вінграновський.

Шістдесятники одразу почали шукати свої джерела, вивчати рідну мову, традиції, мистецтво. Кожний захід, в якому брали участь ті, кого ми тепер називаємо шістдесятниками, перетворювався у непересічну подію, виклик владі.

Микола Плахотнюк зізнається: сьогодні його мета — зробити так, щоб відвідувачі музею відчували дух тієї епохи, справжню ціну свободи слова. Так, в одній із вітрин — велика офіційна афіша, яка сповіщає про вечір до 50-річчя від дня смерті Лесі Українки, що мав відбутися на літній естраді Першотравневого парку. Микола Плахотнюк розповідає: «Тільки спершу цензура не звернула увагу, що вестиме вечір Іван Дзюба, а виступатимуть Ліна Костенко, Іван Драч, Ірина Жиленко та інші — усі «одіозні» імена. Тому, коли люди почали збиратися на вечір, на дверях літнього театру вже висіло оголошення «Ремонт помещения», а гучномовець транслював бравурні мелодії. Іван Дзюба запропонував все ж таки провести вечір на бічній алеї. Принесли лави, які правили за сцену. На них піднімалися молоді поети, читали вірші, присвячені Лесі Українці, а її поезію пристрасно прочитала актриса-дисидентка Тетяна Цимбал.

Сутеніло, і молодь почала освітлювати імпровізовані сцену «смолоскипами» — згорнутими в рурки і запаленими газетами. А вже наступного дня почалися санкції проти учасників цього вечора.

Заборонений вечір на Першотравневій естраді засвідчив, що настав кінець так званої «відлиги».

Про це промовляє і картина Галини Севрук «Проліски». Дівчина (Надія Світлична) босоніж, з пучечком пролісків у руках сподівається на весну — а навколо кучугури снігу і мороз.

У музеї на окремому подіумі стоїть портативний магнітофон «Весна». На ньому Іван Світличний записував голоси друзів: Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Стуса та багатьох інших. Саме завдяки Світличному ці голоси дійшли до наших днів, їх використовують на радіо, телебаченні, в кіно.

Тут представлено картини Опанаса Заливахи, «Портрет Шевченка» та «Єретик» — аплікації пальтовою тканиною Любові Панченко. Окраса колекції — портрет Василя Симоненка, виконаний Аллою Горською до дев’ятин з дня смерті поета: гострі лінії, краплі крові, що спадають на чорне тло, немов ілюстрація до поетичних рядків: «Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено...», і багнети, націлені в груди поета.

На одній із стін — малюнки, хроніка страшного табірного життя. Це роботи Григорія Герчака. Його схопили неповнолітнім як зв’язкового УПА, присудили до страти, але потім замінили вирок 25 роками таборів, які він відсидів сповна. У таборах Григорій навчився грати на музичних інструментах, писати вірші і — малювати.

«У нас є зільник з мордовського табору, зібраний Надією Світличною, та з Бурятії — дарунок Євгена Сверстюка. У таборах ув’язненим жінкам дозволялося вирощувати квіти, а вони між рядків висаджували заборонені кріп, цибулю, петрушку і таким чином рятувалися від авітамінозу», — коментує Микола Плахотнюк.

Одна з родзинок експозиції — клаптики перкалевої хустинки, на яких переписано поезії Василя Стуса. «Ці клаптики були згорнуті у рурочки і зашиті в поділ спідниці дружини політкаторжанина Валентина Мороза Раїси Мороз. У такий спосіб вона вивезла їх до Америки і надрукувала у журналі «Сучасність» ще за життя поета», — розповідає завідувач Музею шістдесятництва. В експозиції є і сама «Сучасність» — маленького формату, щоб було зручно доправляти з-за кордону до України. За словами Миколи Плахотюка, тексти тоді читали через лупу.

У фондах музею є невелика колекція персональних друкарських машинок, на яких друкувався самвидав, зокрема, машинки Леоніда Плюща, Надії Світличної та інших. «А нещодавно подарували машинку Матвія Шестопала, який свого часу був деканом факультету журналістики КДУ і виховав цілу плеяду журналістів — на ній він теж друкував самвидав. Безцінна річ! Колись зробимо виставку...», — мріє Микола Плахотнюк.