Натхненник шістдесятників

Львівський художник Охрім Кравченко (1903—1985 рр.) не був «обранцем долі». Його не удостоювали почесних звань і нагород. Членом Спілки художників став майже у 70-річному віці. А більшу частину життя ніс карб «бойчукіста» та «формаліста», припечатаний йому «борцями за радянське реалістичне мистецтво» ще в 1930-х роках. Але завжди залишався чесним у житті й творчості, працював «для себе, не маючи ніяких намірів пишатися на виставках» (з листа Оксани Павленко до Охріма Кравченка від 15.03.1978 р.), свято оберігаючи у своїй мистецькій спадщині й продовжуючи розвивати традиції несправедливо зацькованої більшовицькими ідеологами школи Михайла Бойчука.

Народився Охрім Кравченко 10 лютого 1903 року в селі Кищенці на Київщині. Після закінчення художньої студії в Білій Церкві навчався в Київському художньо-індустріальному технікумі (1921—1924). І восени 1924 року вступив на малярський факультет Київського художнього інституту. Виявивши великий інтерес і проявивши певні здібності до монументального малярства, студент Кравченко був зарахований у групу професора Михайла Бойчука.

Вже у перших творах художника, які дійшли до нашого часу — станкових роботах «Хата мого дитинства» (1924), «Біля терниці» (1929), «Старий млин» (1930), дипломному розписі на стіні КХІ «Копання картоплі» (чудом зберігся ескіз роботи, датований 1930 роком) та ряді рисунків вуглем із серії зарисовок 1927 — 1930 років, — відчувається, що саме в монументальному малярстві, зверненому до широкого кола глядачів, бачив Охрім Кравченко основний напрямок розвитку української художньої культури нового типу. Адже в середині 1920-х років вважалося, що «лише у фресці можна послідовно розгорнути сюжет, подати факти в їх діалектичному розвитку».

Після закінчення Київського художнього інституту в 1930 р. Охріма Кравченка несподівано заарештували і «за систематичну антирадянську діяльність» засудили на заслання до Котласа, що на Північній Двіні. З того часу збереглися низка рисунків вуглиною та олівцем, в яких дуже вдало схоплено типаж портретованих, — «Жебрак. Розкуркулений», «За пивом», серія малюнків клеєвою фарбою — «Вантажник», «Дівчина» та акварель «Безпритульні. Шпана», яку ще в той час високо оцінив мистецтвознавець із Москви Павло Юкін, який також відбував заслання.

І лише перед самою війною О. Кравченку було дозволено повернутися в Україну — до Кривого Рогу. Вимушено залишившись в окупації, він працює художником у часописі «Дзвін», оформляє збірку поезій М. Пронченка «Кобза» та роман А. Кащенка «Під Корсунем». Але коли 1942 року розпочались арешти та розстріли ОУНівців, вирішує пішки добратися до Києва, де архітектор Петро Костирко допоміг знайти роботу.

Уникаючи можливих повоєнних переслідувань і репресій, Охрім Кравченко як методист Центрального будинку народної творчості в руслі політики «ефективного й швидкого впровадження постулатів найпередовішого мистецтва» в 1946 році переїжджає до Львова. Тут був запрошений викладачем стінної поліхромії в училище прикладного та декоративного мистецтва.

Заслужений діяч мистецтв України, професор ЛНАМ Степан Коропчак у мемуарній праці «Дорога до мистецтва» згадує: «На першому курсі роботу з композиції, яку викладав Р. Сельський, ми виконували під керівництвом художника О. Кравченка. Він був прекрасним знавцем стінної поліхромії, і студенти захоплювались його майстерністю володіння технікою темпери на стіні, коли він її демонстрував. Митець мав стиль малярства, набутий ще у студії М. Бойчука, він дуже багато пережив на каторзі, але залишився людиною твердих переконань, доброзичливою, завжди з гумором».

Але, будучи «людиною твердих переконань», Кравченко швидко опинився в колі «ненадійних приїжджих». Пропагуючи національні принципи та лаконічні форми монументального малярства, був звинувачений «борцями за реалістичне радянське мистецтво» — В.Любчиком та І.Гуторовим — у «формалізмі» й звільнений із викладацької роботи.

У своїх мистецьких переконаннях Охрім Кравченко, відкидаючи «здобутки» «передвижників та соцреалістів», водночас стояв осторонь художників «львівської школи», не завжди сприймаючи формальні колористичні пошуки Романа Сельського чи Карла Звіринського, шукаючи в галичанах перш за все «свідомого українця». Й доля та ідентичні переконання зводять його з Оленою Кульчицькою, Миколою Федюком, звільненою із заслання ученицею Михайла Бойчука «львівського періоду» Ярославою Музикою, Олексою Шатківським, Володимиром Островським та іншими.

Як зазначає у своїй праці «Між свободою і тоталітаризмом» мистецтвознавець Орест Голубець: «Надзвичайно вагомою була позиція тих небагатьох, хто не бажав іти на будь-які компроміси і відверто заперечував антимистецькі постулати «найпередовішого» творчого методу. Усвідомлення надзвичайно важливої ролі «вигнанців» радянського мистецтва, художників-нонконформістів, відбувалося поступово. Саме вони стали натхненниками і кумирами покоління молодих митців (тоді ще студентів), яких нині називаємо «шістдесятниками». До таких людей повною мірою можна віднести й Охріма Кравченка».

До робітні художника, яка тоді займала кут у двокімнатному помешканні на вул. Лисенка, 26 (2008 року на стіні будинку було встановлено меморіальну дошку, автором якої став львівський скульптор Володимир Ропецький), заходили Іван Дзюба та Микола Холодний, Лесь Танюк та Микола Світличний, Алла Горська та Галина Севрук, Люба Панченко та Людмила Семикіна (в архіві художника дбайливо збережені, переписані від руки «антирадянські» тексти та вірші, привезені в ті часи киянами).

У часи хрущовської відлиги Львів стає осередком національних творчих пошуків, залишивши далеко позаду Київ «з його сірістю офіційного соцреалізму». Стимульований процесом національного відродження, Охрім Кравченко зайняв у художньому житті Львова власне місце, переконливо і послідовно стверджуючи на своїх полотнах принципи монументалізму. Саме в них вбачав художник вияв великої національної художньої традиції, засвоївши у свого Вчителя потяг до національної тематики, «вічних тем» народного буття, виражених у «цільній лаконічній формі монументального, ніби понадчасового образу-символу».

До того ж художник працював у старовинній техніці яєчної темпери, не використовуючи у своїй палітрі фарб фабричного виробництва (як це було і в майстерні Бойчука), завдяки чому живописна фактура його полотен нагадує древні фрески. (Цю особливість творів О.Кравченка відзначив на персональній виставці художника 1967 року в Київському будинку літератора поет Павло Тичина.)

Художники Микола Кристопчук та Іван Остафійчук, Вадим Черкес та Володимир Федько, Леся Крип’якевич та Стефанія Шабатура, Володимир Уріщенко та Володимир Моргун, Іван Крислач та Богдан Романець були частими гостями мистця, бо «зацікавлення інтерпретацією ідей школи, якою довгий час нехтували, поступово позначається на живописі сімдесятників». Вдячними учнями-слухачами, яким «не чужою була доля українського малярства», стали львівські мистецтвознавці Богдан Горинь та Василь Глинчак, Олег Сидор та Любов Волошина, що зафіксували свої враження від цих розмов у літературно-мистецьких публікаціях.

«Наш український народ щедрий на таланти, лише ми не завжди вміємо цінувати обдарування, та й не всі здатні виявити себе повністю, розкритися на глибину своєї творчості. А жаль...» — із гіркотою сказав вісімдесятидвохлітній художник на відкритті персональної виставки 1985 року. Сказав, не боячись «ще нині здравствуючих творців соцреалізму», плекаючи віру в те, що принципи монументального мистецтва бойчукістів врешті-решт займуть належне місце у творчій практиці українських художників, повторюючи слова Вчителя-романтика: «Коли кінчається зима і напровесні з’являються квіти, їх небагато, але ми знаємо, що прийде весна, і квітів буде тисячі...»

Фоторепродукції надано автором