Неприборкана Україна

31 травня 2013 року в Національному музеї ім. Андрея Шептицького відбулось відкриття виставки «Сергій Васильківський. Українська доля Дикого Поля» зі збірки Харківського художнього музею. Експозиція робіт Васильківського у Львові триває за програмою проекту «Музей-гість». «День» розповідав про цей проект у матеріалі Ольги ХАРЧЕНКО «Художники об’єднали Львів і Харків» («День» № 94 від 4 червня 2013 року).

Сергій Васильківський — митець, котрий першим на теренах Російської імперії зумів поєднати пейзажний жанр з історією українського народу. У полум’ї Другої світової війни загинула більшість його полотен. Понад тисячу їх згоріло в музеях Харкова й Полтави. Частина зникла безвісти. Та кращі — а їх налічується до п’яти сотень — вціліли. Найбільша колекція творів Сергія Васильківського, яка представлена у Львові, збереглась саме в Харківському художньому музеї.

Художник народився у невеликому містечку Ізюмі в родині шанованого всіма писаря козацько-чумацького роду Івана Васильківського. Незабаром, 1861 року, родина Васильківських перебралась до Харкова. Тут і проявились мистецькі здібності малого Сергія — гарно співав і грав на бандурі й сопілці, захопився малюванням — у нього гарно виходили малюнки-ілюстрації до виконуваних пісень.

На захоплення хлопця звернули увагу національно свідомі інтелігенти. Його мистецькими здібностями зацікавився гімназійний учитель малювання, співучень Тараса Шевченка з майстерні Карла Брюллова, колишній кріпак Дмитро Безперчий. А його родич, письменник Володимир Александров дозволив юнакові користуватися своєю бібліотекою, в якій, попри царські укази-заборони, були і «Тарас Бульба», і «Декамерон», і «Енеїда», і «Кобзар».

Наслухавшись ліричних материних пісень, начитавшись історичних книжок та пройшовши ази малювання у Дмитра Безперчого, молодий романтичний Васильківський сприймав малярське мистецтво як велику добродійну силу, спроможну зробити з людини — Людину.

Успішно закінчивши харківську гімназію, С. Васильківський 1876 року вступає до Петербурзької академії мистецтв. Йому тоді йшов двадцять другий рік. Клас гіпсових голів пройшов за півроку — і вже наступної осені малював оголені постаті натурників. А в травні 1879 року за етюд з натури одержав свою першу академічну нагороду — Малу срібну медаль. Учитися було важко. Не маючи змоги оплатити пристойне помешкання, разом із такими ж студентами-«злидарями» — П. Мартиновичем, П. Сластьоном, Я. Ціонглінським мешкали в «казьонці» — холодному, сяк-так облаштованому під житло горищі академічної будівлі. Підробляли випадковими заробітками — ретушуванням дагеротипів та копіюванням модних тоді творів «пейзажної романтики». Копіюючи твори Айвазовського чи Ахенбаха, молодий художник і сам зацікавлюється цим жанром малярства. Так, із січня 1879 року починає регулярно відвідувати «пейзажний клас» професорів М. Клодта i В. Орловського.

Відтоді пейзаж стає улюбленим і провідним жанром творчості митця. Васильківському йшов третій десяток. Навчальну програму він виконував повністю й успішно. Одержав п’ять малих та великих срібних медалей, чимало премій та подяк. У каталозі Всеросійської академічної художньої виставки 1885 р. містяться репродукції трьох робіт художника — «Весна на Україні», «Кам’яна балка», «На околиці». І всі вони — на тлі експонованих академічно-класицистичних ландшафтів — мальовничі краєвиди української природи!..

Створену того ж року картину «На Дінці» Петербурзька академія мистецтв відзначила Великою золотою медаллю, а самому С. Васильківському «за відмінні знання живопису», виявлені у ній, присвоїла звання «класного художника першого ступеня» й надала право «пансіонерської подорожі» по Європі впродовж чотирьох років для удосконалення майстерності за рахунок Академії. Власне, це полотно (на превеликий жаль, втрачене й відоме лише з довоєнних репродукцій та мистецтвознавчих тогочасних оцінок) остаточно визначило Сергія Васильківського як талановитого художника та свідомого українського громадянина.

Наприкінці квітня 1886 року художник вирушає до Парижа. Побував у Німеччині, Італії, Іспанії, Алжирі, Англії, де старанно вивчав світову мистецьку класичну спадщину в найбільших і найславетніших музеях Європи. Саме тут, за кордоном, створив низку полотен, які високо оцінила мистецька громадськість Франції. Після першого виходу їх на ту славнозвісну виставку в парижському Салоні С. Васильківський здобув визнання і право виставляти там свої твори поза конкурсом. Такою можливістю вшановували мало кого з іноземних художників.

Пробувши за кордоном два роки, у квітні 1888 року митець повертається до Харкова. Він уже вміє творити красу, знає, що вона в правді, хоч гіркій, та все одно людяній... Після тривалого перебування за кордоном художникові до щему в серці, до сліз милими були ідеалізовані «біленькі хатки під соломою, садок вишневий коло хати, червоні ружі у садку, розлогі верби над ставком, розквітлий соняшник в городі...»

Зовнішньо-поверхове замилування Україною як «новою Італією», притаманне багатьом художникам-академістам Російської імперії, якось оминуло Сергія Васильківського. Він належав до тієї невеличкої частини українських митців, які, здобувши фахову освіту в Північній Пальмірі, усвідомили, що народжені й виховані в Україні, мають жити і творити для своєї Вітчизни.

Від часу повернення в Україну твори Васильківського дедалі більше набувають соціального спрямування і національної визначеності. Митець шукає красу не в панських фільварках із розкресленими, наче під лінійку, посипаними жовтим пісочком доріжками поміж підстрижених екзотичних підкреслено-штучних дерев (що полюбляли малювати вихованці Академії, приїжджаючи на вакації в Україну), а в мотивах з могутніми пралісами чи розлогими левадами. Його ваблять не палаци змосковщеної шляхти — художник малює хати під солом’яною стріхою, селянські подвір’я, околиці провінційних містечок, заселених автохтонним населенням краю. Ці краєвиди С. Васильківський трактує не як середовище для розваги, а місце життя й побуту простого люду.

Звертався художник і до історичного жанру, створивши свою першу історичну картину «Бій запорожців з татарами» ще під час навчання в Академії. Наступними полотнами на історичну тематику, трактованими крізь призму пейзажного жанру, С. Васильківський зарекомендував себе як художник, який, уміло і тонко оминаючи царські заборони, глибоко відчуває і точно відтворює образи героїко-романтичного минулого українського народу.

Аналізуючи полотна С. Васильківського, представлені на Всеросійській виставці, журнал «Художественные новости» від 1889 р. писав: «Кожна з цих картин — справжній шедевр» із «чудовим мистецьким витонченим письмом, вишукано-скромними фарбами, що прекрасно передають світло і повітря...»

За твори, виконані в період академічного пансіонерства, С. Васильківський мав 1890 р. одержати звання академіка. Але не одержав, позаяк не виправдав сподівань «жерців академічного мистецтва», які, сповнені великодержавного шовінізму, вважали, що від його полотен «віє мужицьким, ба навіть гайдамацьким духом». Обурений таким висновком, художник на знак протесту 1894 р. назавжди порвав з Академією.

1900 року в Санкт-Петербурзі у видавництві А. Маркса було видано великий альбом «З української старовини». Це коштовний фоліант, у якому історик Дмитро Яворницький грунтовно й цікаво виклав історію України в її найголовніших віхах, а Сергій Васильківський створив «20 документальних за характером портретів селян і городян, кобзарів і запорожців». Разом із кольоровими портретами-типами на кожному аркуші вміщено віртуозні рисунки пером (жанрові сцени) М. Самокиша. Це видання стало своєрідним продовженням «Мальовничої України» Тараса Шевченка, маючи за мету поширення правдивих знань про історичне минуле України серед громадянства Російської імперії. Таке ж благородне призначення мали й видані дещо пізніше «Мотиви українських орнаментів ХVІІ—ХVІІІ ст.», змальовані С. Васильківським.

23 липня 1903 р. сановне журі всупереч Валуєвському циркуляру затвердило проект будівлі губернської земської управи у Полтаві, яка більше відома в літературі як будинок Полтавського земства, створений архітектором Василем Кричевським. С. Васильківський приступив до оздоблення інтер’єру новозбудованої будівлі. Художник вирішив створити три великі композиції (4 на 10 м), у яких постала б Україна в її історичній долі. На одному з полотен постає козак Голота, який у герці посеред степу перемагає татарина-людолова («Козак-Голота»), на другому — серед степу безкраїй український чумацький шлях («Шлях на Ромодан»), на третьому — полтавське козацтво та посполиті на віче обирають полковника, «Вибори полковника Мартина Пушкаря». Картини були написані на полотні, вставлені у ніші спеціального формату й ошатно облямовані смугами українського народного орнаменту.

Хоч ці полотна (а вони, на жаль, не збереглися) більш монументальні за задумом, аніж за структурою образотворення, незважаючи на великі розміри, тяжіють до станкових творів, все ж їх автора можна вважати предтечею українського монументального малярства початку ХХ ст. бодай у тій формі, на яку він тоді спромігся.