Таємниці залісочівських церков

Більшості відомий Свято-Стрітенський храм, бо він — над самим шляхом, який веде до древньої Олики і чиїм передмістям і є Залісоче. Храм є пам’яткою архітектури національного значення, його звели 1784 року не лише як культову, а й як споруду оборонного значення. Тому стіни у ньому мають товщину від півтора до чотирьох метрів! Поруч проходили вали, якими Олика відгороджувалася від неприятелів, неподалік стоїть добре збережена Луцька брама, в яку в’їжджали, щоб потрапити в Олику. Навіть під самою церквицею є підземні ходи, які, за переказами, вели не тільки до середньовічного олицького костелу чи князівського замку, а й на околиці містечка.

Нинішній настоятель Свято-Стрітенського храму отець Павло Шматюк говорить, що сам у підвалі церкви бачив підземний хід, яким трохи просунувся вперед, але далі він був засипаний. А його попередник протоієрей Даміан Фіськов, котрий на цій парафії прослужив понад 50 років, розказував про інший хід, який, аби не було спокуси шукачам скарбів, перекрили бетонною плитою...

Храм є унікальним зразком волинського бароко, своєю появою завдячує знаменитій князівській родині Радзивіллів, у ньому збереглися довершена дерев’яна різьба на кіотах, іконостас — ровесник храму, де два ангели так зображені, наче руками підтримують ікону «Благовіщення»... Свою історію має храмова ікона святителя і чудотворця Миколая. Коли під час пожежі, що трапилася чи то у рік спорудження храму, чи в наступний (точно невідомо), упав купол, він однозначно мав пошкодити і цей святий образ. Але дивом ікона без жодного пошкодження опинилася в арочці збоку, в тому місці, на якому вона і дотепер, вона є однією з найшанованіших парафіянами. Перед іконою, каже отець Павло, найбільше моляться, перед нею найчастіше ставлять свічки, люди відчувають благодать і поміч святителя Миколая, і ця віра передається з покоління у покоління залісочівських родин.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

У старезній шафі в церкві нинішній священик, коли прийшов на парафію, відшукав багато цікавих матеріалів з історії храму — Залісочого та Олики. Зокрема — рукописну книгу отця Миколая Червінського, який служив тут у кінці ХІХ століття, опис церковного майна 1937 року. І саме в останньому є детальні відомості про іншу залісочівську церкву, Хрестовоздвиженську. Ця дерев’яна церквиця нині опинилася у віддаленому закутку перенасиченого могилами місцевого кладовища, серед старезних похилених хрестів, височезних дерев, які багато чого бачили на своєму віку. Напевно, тут навіть трохи й моторошно перебувати, серед цього вічного спокою й вічної тиші.

Уродженець Залісочого, фізик за фахом і дослідник рідного краю Віктор Жовтянський, який видав уже не одне дослідження, говорить, що біля цієї церкви поховані священики, які у ній служили, зокрема Іоан Лисицький. За канонами, під її вівтарем мав би знайти спокій і будівничий храму, уніатський священик Федір Занозовський. Відомо,що він заповів на будівництво храму 5 тисяч золотих. Над дверима церквиці й нині добре видно випалені цифри, дату спорудження: 1820 рік. Завжди, коли бувала біля цієї церквиці, адже у Залісочому живе родина мого чоловіка, щоразу відчувала подих віків: це ж французи у 1812 році болотами пробиралися до Москви, а на Волині, в маленькому селі, такий храм спорудили!

Опісля, звичайно, його освятили як православний, ще в 60-х роках минулого століття тут зберігалося деяке церковне начиння, були ікони. Первісно він мав триярусний іконостас, ікони тут були писані на полотні. На полотні був написаний і храмовий образ Воздвиження Чесного і Животворного хреста Господнього. Були й ікони, про які мені особисто розповідала покійна вже залісочівська матушка Світлана — дружина отця Даміана. Коли настали богоборчі часи, храм уже давно не діяв, але всередині практично був збережений. «Ключ мав мій батюшка, але прийде вранці у церкву, провідати її, повертається і каже: «Ще однієї ікони немає!» За ніч вони звідти зникали, хтось церкву відчиняв і брав їх. А були там і образи, писані на дошках. Частину отець Дем’ян переніс у дзвіницю біля Стрітенського храму, але і звідти вони кудись зникли», — пригадувала матушка. Той «хтось», хто мав ключі від храму, звісно, не був подорожній, заїжджий, швидше це були представники «органів», які могли не боятися таке творити, але й розуміли цінність викраденого. А отець Дем’ян з матушкою своєю прожив скромне життя, не надбав і добротної хати, все храм глядів...

Церквиця на залісочівському кладовищі, яке було закладено у 1803 році (вийшов царський указ про перенесення кладовищ за межі населених пунктів, аби не було поширення епідемій, бо хоронили і після чуми, й інших інфекцій), мала ще одну таємницю. Десь аж до 90-х років минулого століття посеред порожнього обдертого храму стояла... труна. Хто потім у неї ліг, куди вона зникла, не знає і Віктор Жовтянський. Але знає він історію її появи. Її тут поставила мати одного з повстанців, вояка УПА. Поставила, аби молився над нею священик за душу її сина, щоб самі намолені стіни старого храму сприяли спокою його душі. Бо ж поховала його уночі, без священика і без труни... Син, а родина жила у селі Гор’янівка, що сусідить із Залісочем, загинув у бою з енкаведистами. Тіла загиблих — для застрашення — виставили у селі. Мати вночі тіло викрала, у землю зарила в чому був, не можна було і могилу позначити, а тим більше — поставити хрест. І лише у 1990-ті роки, коли люди перестали боятися переслідувань за участь в УПА, на місці захоронення цього юнака рідні таки встановили хреста.

Настоятель Стрітенського храму отець Павло Шматюк каже, що вдалося йому дізнатися і таке: у Залісочому було не два, а навіть три храми. Той, що на кладовищі, Стрітенський, який діяв при всіх владах, і ще була церквиця, яка стояла на пагорбі, як їхати із Залісоча у Дідичі. Про неї взагалі нічого, крім її існування, не відомо. Така тут земля, переповнена історією й таємницями...