Учні Михайла Бойчука

У статті, присвяченій Софії Налепінській та опублікованій понад десять років тому в журналі «Образотворче мистецтво», київський історик Сергій Білокінь писав: «Коли у справах ОГПУ-НКВД вичитуєш, що за Україну чи, як казали тоді, за український (конче буржуазний) націоналізм більшовики винищували українців, це сприймається майже нормально. Тут є своя закономірність, своя логіка. Особисто мене зворушує, коли за Україну гинули люди, ані сном, ані духом нам нічого не винні, — такі, як-от, скажімо, історик мистецтва, німець з роду Федір Людвигович Ернст. Ані крапельки української крові не мала в собі Софія Олександрівна Налепінська».

Софія НАЛЕПІНСЬКА народилася 30 липня 1884 року в шляхетській патріотичній родині у польському місті Лодзі, яке належало тоді до Російської імперії. Батько — випускник Петербургського інституту інженерів залізних доріг, варшав’янин Олександр Налепінський і молода мати Софія, піаністка (уроджена Рьор, француженка за походженням) виховували дітей в дусі «польського націонал-демократичного патріотизму».

1890 р. родина переїжджає в Петербург, куди батько отримав нове «добровільно-примусове» призначення. Дочка чиновника Міністерства шляхів сполучення, Софія отримала відповідну домашню освіту, гарно знала німецьку та французьку мови, екстерном закінчила гімназіальну освіту. «Висока, тоненька і струнка — в її зовнішності, може, й не було класичної краси, але було в ній щось одухотворене, захопливе... і звабливе».

Після курсу навчання в майстерні петербурзького художника-імпресіоніста Я. Ціонглінського у школі Товариства заохочення мистецтва три молоді подруги-польки — Софія Налепінська, Софія Сегно та Софія Бодуен де Куртене 1906 року вирушають в Європу студіювати мистецтво живопису. Спочатку — до Мюнхена, в художньо-промислову школу В. Дебшіца та Академію професора Гейднера, а пізніше — до Парижа. Як згадувала пізніше Ганна Налепінська-Печарковська, це був доволі сміливий вчинок емансипованих панночок «в ту добродетельную эпоху, полную предрассудков».

Поселившись у мебльованих кімнатах будинку № 9 на вулиці Кампань-Прем’єр у будинку, де мешкали поети й художники новоприбулої богеми, студентки Академії Рансон 1908 — 1909 рр. знайомляться із сусідом — вихідцем із Тернопільщини Михайлом Бойчуком.

Там, у Парижі, С. Налепінська закохалася в М. Бойчука, свого товариша-вчителя, що й визначило все її подальше життя. «Так, можливо, він і був генієм, — писала у своїх листах-спогадах Г. Налепінська-Печарковська, — але з погляду, наприклад, матері, він був нещастям для моєї сестри, яка навіть чути не хотіла про те, щоб його покинути і повернутись додому... Але мама, хоч і страждала... розуміла, що Михайло — це велика мистецька індивідуальність».

1910 року С. Налепінська разом із М. Бойчуком та М. Касперовичем, здійснивши екскурс музеями Флоренції, Равенни, Венеції та Відня, повертається в Галичину, де час від часу «працювала за своїм фахом... — графіка, портрети, а також роботи по закріпленню стародавнього живопису в музеях львівському і київських».

«Треба пам’ятати також, що Михайло був цілковито захоплений українськими ідеями, — продовжує спогади сестра, — бути і працювати з ним означало також відректися від своєї Батьківщини (Польщі. — Авт.). Треба було так любити його, як моя сестра, щоб відректися від усього цього».

Коли розпочалася Світова війна, С. Налепінська повертається до Петербурга, а в грудні 1917 р. переїжджає до Києва. Тут вона вінчалася з Михайлом Бойчуком у греко-католицькій дерев’яній церкві при Ново-Павлівській вулиці й після народження сина Петруся (26 липня 1918 р.) у непевні часи Громадянської війни виїхала до Миргорода, де влаштувалась на посаду вчительки малювання в художньо-промисловому інституті.

Із листопада 1922 р. С. Налепінська-Бойчук очолює майстерню ксилографії Київського інституту пластичних мистецтв, а 1924 р. — стає співорганізатором поліграфічного факультету Київського художнього інституту — першої художньо-поліграфічної школи в Україні. Як згадувала одна із перших учениць — Віра Бура-Мацапура: «Софія Олександрівна... була педагогом високої ерудиції. На заняттях вона підсідала до вихованців з олівцем у руках, пояснювала й показувала, як можна урізноманітніти малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності ліній... Тематику композицій вона радила брати з реального життя, добре знайомого автору».

Розвиваючи техніку деревориту, мисткиня створює станкові графічні аркуші «Гітаристка» (1921 р.), «Молодий робітник», «Малашка» (1926 р.). Ці композиції вирізняються монументальністю, стриманістю ліній та виразною площинністю. «Максимум ефекту з мінімумом засобів» — так характеризував ці роботи художник-бойчукіст Василь Седляр.

На Всеукраїнській виставці АРМУ (1927 р.) та Всеукраїнській ювілейній виставці (1928 р.) у Харкові художня критика високо оцінила такі твори художниці, як «На вакаціях», «Пряля», «Катерина», «Мені тринадцятий минало...», «Перед наступом білих», «Голодні діти». Пізніше ці графічні аркуші експонувалися на міжнародних виставках сучасної гравюри у Флоренції та Брюселі, Відні й Лондоні, Берліні та Стокгольмі, Венеції, Цюріху та інших європейських культурних центрах.

У галузі книжкової графіки С. Налепінська-Бойчук створила ілюстрації до поеми «Катерина» Т. Шевченка, творів М. Гоголя «Ніч перед Різдвом» і «Страшна помста», С. Васильченка «Олив’яний перстень» (1928—1930 рр.) та інших.

На цей час С. Налепінська-Бойчук стає відомим українським майстром деревориту, професором КХІ, вона виростила цілу плеяду учнів і заснувала школу сучасного українського граверства. Зрозуміло, що для більшовиків, які боролися проти української культури й усіма засобами знищували її, художниця стала таким же «ворожим елементом», як і Михайло Бойчук.

Уночі 12 червня 1937 р., у помешкання на вул. Комуністичній, 12 (нині — вул. Банкова) до професора КХІ увірвалися з обшуком. Серед вилученого — «одна пачка листування». Софію Налепінську-Бойчук було заарештовано за звинуваченням «в участі у націонал-фашистській організації». Тієї самої ночі відбувся перший формальний допит. Коли заарештовану запитали про національність, вона відповіла: «українка (батьки — поляки)»...

Микола КАСПЕРОВИЧ — майстер-реставратор українського іконопису, учень і сподвижник Михайла Бойчука. Народився майбутній художник 1885 року (точного дня і місяця не встановлено) на хуторі Лапин Ріг під Козельцем у дворянській поміщицькій родині. Початкову мистецьку освіту здобув у Строганівській художньо-промисловій школі в Москві (1901 — 1905 рр.). У 1905— 1909 рр. навчався у краківській Академії мистецтв у художника-імпресіоніста, професора Юзефа Панкевича, яку закінчив зі срібною медаллю. Переїхавши восени того ж року до Парижа, М. Касперович стає активним членом мистецького середовища «Української громади». За свідченням «блискучого архівіста та історика української паризької громади» Євгена Бачинського, Микола Касперович «дуже пристойний і вихований хлопець, чи не найталановитіший учень Бойчука». Разом із гуртом «неовізантистів» експонується в Салоні Незалежних у квітні 1910 року, що привернуло увагу мистецького бомонду, і його запросили до «Міжнародного союзу митців та письменників».

У серпні 1910 р. разом із М. Бойчуком та С. Налепінською переїжджає до Львова, де під керівництвом І. Свєнціцького в Національному музеї займається реставрацією іконопису та фрескового малярства, удосконалює свої теоретичні знання. Десь у той час М. Касперович разом із М. Бойчуком «...виконали прекрасний образ Святого Іоанна і композицію «Овечка», — згадує Є. Бачинський. — То були їхні перші проби. Де вони?..»

1913 р., на запрошення Російського археологічного товариства разом із М. Бойчуком та його молодшим братом Тимком М. Касперович виїжджає на реставрацію іконостасу церкви в селі Лемеші на Чернігівщині — родинному гнізді Розумовських. Роботи зупинили з початком Першої світової війни.

У грудні 1917 р. М. Касперовича запрошують як викладача до майстерні ікони та фрески професора М. Бойчука в новоствореній Академії мистецтва у Києві. Водночас, за рекомендацією В. Кричевського, митець працює викладачем рисунку та спеціальних дисциплін у Миргородському художньо-керамічному технікумі (1918—1922 рр.). 1921 р. М. Касперович отримав звання професора УАМ та вченого-реставратора Академії наук України. Педагогічна діяльність його багатогранна: крім підготовки реставраторів у майстернях, він проводив семінари зі старого українського малярства на кафедрі мистецтвознавства Всеукраїнської академії наук, з музеєзнавства та реставрації у «Всеукраїнському музейному містечку».

Наукова і педагогічна діяльність художника тісно пов’язана з його творчістю — створені в іконописній техніці картини, що тяжіють до мистецьких символів Проторенесансу, містять потужний заряд духовності, зближений з українським сакральним мистецтвом (ескіз до фрески «Зодчий Всесвіту» (1910 р.), «Качки», «Голова дівчинки», «Портрет дружини» (1920-ті рр.). Твори художника були представлені на виставці сучасної української графіки АНУМ у Львові (1932 р.).

Під час багаторічної праці в реставраційній майстерні Державного історично-культурного заповідника «Всеукраїнське музейне містечко» у Києві (1927 — 1930 рр.), Всеукраїнській художньо-репродукційній майстерні, художніх музеях Києва, Харкова, Чернігова (1928—1937 рр.) М. Касперович закладає основи наукової реставрації в Україні. Принципи, яких дотримувався митець, багато в чому випереджають тогочасні уявлення про мету і засоби наукової реставрації. Останньою великою роботою стало відновлення Врубелівського іконостасу Кирилівської церкви у Києві (1935 р.). Будучи дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету, вчений здійснював нагляд за станом збереженості давніх пам’яток Києва.

Заарештували Миколу Касперовича набагато пізніше за всіх бойчукістів — 3 березня 1938 р. за звинуваченням в участі у «петлюрівсько-повстанській та контрреволюційній націонал-фашистській організації»...