«Український Гоген»

У мальовничому селі Ребедайлівка, яке розкинулося на берегах невеличкої річки Лаврусихи, що на Черкащині, 22 червня 1895 року народився талановитий  художник-бойчукіст Кирило ГВОЗДИК. Про ранні роки життя майбутнього мистця даних не знаходимо. Відомо лише, що на початку 1920-х років він опиняється в Києві, зацікавлюється малярством й відвідує зразкові художньо-педагогічні курси при Інституті пластичних мистецтв, де викладали М. Трубецька та К. Єлева. За рекомендацією останнього вже досвідченим юнаком 1923 року Кирило Гвоздик вступає на малярський факультет Інституту пластичних мистецтв, який після злиття з Київським архітектурним інститутом 1924 року отримав назву  Київський художній інститут. Проявивши певні здібності до монументального живопису, разом із М.Азовським та В. Бурою був зарахований у майстерню професора Михайла Бойчука. Майже тридцятирічний студент-неофіт одразу ж вливається у творче життя майстерні, бере участь у «Першому досліді фрескового розпису» на стінах аудиторій художнього інституту... Однак ці фрески було по-варварськи знищено після реорганізації КХІ на початку 1930-х років.

У навчальному закладі кристалізується зацікавлення молодого художника до узагальнень та монументалізації живописної форми, до пошуків конструктивно виправданих композицій. У майстерні Бойчука вивчає старовинні мозаїки та фрески, робить із них натурні відрисовки, адже графічний та колористичний аналіз давньоруських та проторенесансних фрескових композицій відігравав важливу роль у художній системі навчання монументальної майстерні.

Колективними творами майстерні бойчукістів стали центральна композиція «Свято врожаю» та сюжети «Товарообмін» та «Землеустрій». Власноручно Кирило Гвоздик виконав фрески «Оранка» та  «Розгром поміщицької садиби». На останній — ритм руху повсталих селян та робітників, які штурмують панський маєток, починає наростати вже з нижньої частини панно, від робітника з кулеметом, поступово досягаючи напруження в його правому верхньому куті, де зображено революційного моряка на фоні поміщицького палацу.

Того ж 1928 року молодий митець, член АРМУ, експонував свої роботи на виставці українського малярства на Міжнародній виставці у Венеції.  Твори учнів майстерні Бойчука італійська преса відзначила вмілим «поєднанням європейської традиції з народним примітивом», а Кирила Гвоздика, який представив виконані в техніці яєчної темпери картини «Селянин у біді» (1927) та «Пастух» (1928), охрестила «українським Гогеном».

Після закінчення інституту в 1929 році мистець із зацікавленням звертається до теми побутового жанру, створивши ряд картин на селянську тематику — «Радіо на селі», «Сніданок комунарів», «Мітинг», «Селяни на полі» (1929 — 1930), у яких показав зміни, що сталися в українському селі радянської доби. Художник змалював постаті селян у виразних переконливих групах, живих позах і рухах. Приглушений колорит темпери ніби доповнює настрій співпереживань слухачів.

1934 року в Харкові починається «найграндіозніша за розмахом робота бойчукістів» — оформлення новозбудованого Червонозаводського театру. Фрески розміром до 40 метрів під керівництвом вчителя опрацювали І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, скульптурний декор — Б. Кратко та Ж. Діндо. К. Гвоздик разом із М.Бойчуком виконав перший варіант картону «Свято врожаю». Але непорозуміння з учителем з ідейно-мистецьких міркувань призвели до того, що Кирило Гвоздик покинув роботу й поїхав геть.

Звинувачений за доносом «у систематичній антирадянській діяльності», К. Гвоздик  1936 року був заарештований і засуджений до «10 років виправно-трудових робіт та 5 років поразки в правах». Репресовано і його твори... Акт розправи над творами  бойчукістів, підписаний партійними функціонерами, подає мистецтвознавець Олена Ріпко у книжці «У пошуках страченого минулого».  Так, «вересня 8 дня 1937 року комісія переглянула твори «ворогів народу» Падалки, Седляра, Гвоздика, Ліпковського, Налепінської-Бойчук та Діндо, які подані на розгляд комісії з спецфонду Державного Українського Музею, встановлює: зазначені твори являються  за своїм контрреволюційним бойчуківським формалістичним методом шкідливими, спотворюють нашу соціалістичну дійсність, дають фальшиві образи Радянських людей, ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню».

Після відбування десятирічного терміну та заслання у листопаді 1949 р. Кирила Гвоздика було повторно засуджено — тепер до довічного ув’язнення.

   Реабілітований  1956 року,  художник  повертається  до Києва.  Як згадувала Леся Довженко, їй із дитинства закарбувалась у пам’яті сцена, коли до її батька, художника Григорія Довженка, завітав невідомий дядько. Він  якось боком зайшов до кімнати, заглянув за штору, за шафу, нахилився під ліжко й лише тоді обережно сів у крісло, сторожко поглядаючи на вхідні двері. Це був Кирило Гвоздик, який повернувся з тюрми.

У живописі художник відійшов від принципів і теоретичних настанов бойчукізму і, дотримуючись методу соціалістичного реалізму, малює ряд полотен пейзажного жанру — «Вид на Дніпро», «Київський пейзаж» та інші.

Однак, швидко зрозумівши безперспективність і неможливість переробити себе, водночас боячись наступних репресій і переслідувань, К.Гвоздик відмовляється від виставково-творчої діяльності, перестає спілкуватися з колишніми друзями. 20 червня 1981 року завершився життєвий та творчий шлях одного з найталановитіших, дивом уцілілих  учнів школи Михайла Бойчука, який не дожив буквально два дні до свого вісімдесятишестиріччя.

Фоторепродукції картин надано автором