В ім’я обновлення душі людської

Чи не заради воскресіння наших душ творив упродовж п’яти років славетний художник-живописець і графік Микола Стороженко унікальне полотно «Передчуття Голгофи», плекаючи у власній душі надію на пробудження духовного світла, яке він розлив на панорамному художньому просторі?

Представлення цієї картини відбулося 28 жовтня ц. р. у виставковому залі Національної академії мистецтв України із нагоди 85-річчя її творця — академіка-секретаря, дійсного члена НАМУ, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, народного художника України.

Микола Стороженко  запросив нас своїм «Передчуттям Голгофи» до духовного діалогу, пропонуючи складною системою євангельських символів і алегорій своєрідний ритуал очищення людських душ через переживання самопожертви Ісуса — Сина Божого в ім’я порятування гріховного світу. Саме тому одним із центральних образів картини є Ягнятко — Агнець Божий, який традиційно символізує Ісуса Христа. Із тіла Ягняти витікає кров. Пролив її Син Божий у надії витворити з людських душ світильники віри — щоб із синів ночі й темряви, за Святим Письмом, «ми стали синами світла й синами дня».

Мимоволі згадується мистецьке осмислення Миколою Стороженком творів, образів, мотивів «Кобзаря» Тараса Шевченка, зокрема «Заповіту», в якому художника вразили пророчі строфи: «...Я пас ягнята...» / «...ягня, здається веселилось».

Митець стверджує: «Ягня, що «веселилось», то агнець-первісток. Той первісток — передчуття, Святого Духа й Отця благословення»(1).

І це передчуття — із Божого благословіння, із Божої волі народження світла: «Хай буде світло!», а отже — народження віри і вселення її в людську душу.

Бо як наголошував у «Сповіді» святий Августин, «ми тільки у вірі є світлом, а не в баченні», нагадуючи про заповіти пророків-євангелістів: «Не пристосовуйтеся до цього світу, а перемініться, обновіть вашу душу»(2).

Світло віри розсіяло морок зневіри, розвіяло правічну темряву і відкрило простір для життя і пізнання. Адже темрява — ні що інше, як відсутність світла. Творення земного світу й розпочалося із Божого помислу: «Хай буде світло!» І це сотворення відбулося Словом. «І цим Словом, що співвічне з Тобою, — сповідується перед Господом святий Августин, — Ти кажеш водночас і вічно те, що кажеш, і все, чому тільки накажеш існувати, починає існувати. І Ти створюєш тільки Словом»(3).

Саме тому Микола Стороженко наносить на полотно біблійні істини у формі Слова: «Я путь», «Я істина», «Я хліб життя», «Ця чаша Новий Завіт».

Художник свої образи-символи огортає життєтворящим світлом рожевих, пастельних, ніжно-фіалкових кольорів і вони, ці євангельські образи, піднімаються над світом у небесну височінь, пливуть у просторах розлитого світла і цим засвідчують піднесення їхнього символічного значення на духовні вершини завдяки Святому Духові.

Центральною сценою картини «Передчуття Голгофи» є зображення євангельського сюжету омивання ніг. Але не Ісусом Христом ніг своїм ученикам під час Тайної вечері. У Миколи Стороженка цей символічний акт омивання ніг здійснює жінка. Можливо, Марія Магдалина, яка омиває ноги Божій Матері, Діві Марії, Богородиці. Адже Матір Божа — ідеальний символ любові й милосердя, жертовної посвяти служінню ідеям свого сина — Спасителя роду людського. Узагалі образ Божої Матері, Жінки, Матері, Праматері — Хранительниці роду й народу — чи не найдорожчий для Стороженка-митця. «У кожного своя ікона, щоб поклони ідолу не бити. І я сповідуюсь іконі Божої Матері, що на покуті моїм у диво-образі «Матері-Троєручиці»(4), — писав художник, звертаючись до образного осмислення Шевченкової Марії, Катерини, наймички Ганни, сліпої Матері, русалки... Кожна із цих жінок, витворених уявою Шевченка, наділена символічним змістом, бо випиває свою чашу страждань і покути.

Отже, розкаяна грішниця Марія Магдалина, яка була присутня на Тайній вечері, а згодом очолить похід до Гробу Господнього, здійснює в картині Миколи Стороженка акт омивання ніг. Особливим символічним знаком є зображення вгорі чаші, в яку, як свідчать численні легенди, Йосип Ариматейський зібрав кров розіп’ятого Ісуса Христа. Інша версія продовження євангельських оповідей — це чаша, з якої під час Тайної вечері причащався хлібом і вином сам Ісус та його учні. Існує й така легенда: чашу Грааля вручає Марії Магдалині «агронавт духу», ангел. Можливо, художник цим зображенням символічної чаші нагадує нам слова Ісуса Христа, сказані ним своєму ученикові Петру під час пов’язання його воїнами і слугами первосвящеників і фарисеїв: «...Невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Отець?» («Євангеліє від Іоанна, 17; 12).

Євангельські оповіді, до філософського пізнання й образно-символічного узагальнення яких звертається Микола Стороженко, мають багатоаспектну легендарно-фольклорну основу, складний асоціативно-символічний підтекст. Художник своїм «Передчуттям Голгофи» прагне порушити важливі для сучасної людини екзистенційні гносеологічні проблеми буття. Передусім духовного і морального змісту, який особливо гостро актуалізується під впливом глобальних катаклізмів, загрозливого пониження рівня духовності та морального ослаблення суспільства.

«Передчуття Голгофи» — це образно-символічний знак перестороги, запрошення до здійснення своєрідної молитовної прощі до самого себе, до своєї душі, свого сумління, своєї совісті для спокути та наповнення себе добром, милосердям, співчуттям до ближнього. Ось чому це панорамне мистецьке полотно має бути відкритим для глядача, доступним для споглядання та осмислення. Доцільно розглянути питання про його постійне експонування чи в Національному художньому музеї України, чи в Українському домі, в Мистецькому арсеналі чи навіть у приміщенні Верховної Ради України...

Коли замислюєшся над образами, символами й алегоріями стороженкового поліптиху, осяяного відблисками вічного Світла, мимоволі згадується пророк Шевченка, якого Господь, «любя отих людей», послав на грішну землю

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

1 Микола Стороженко. Мій Шевченко. — К.: Грамота, 2008. — С. 78.

2 Святий Августин. Сповідь. Переклад з латини Юрія Мушака. — К. : Основи, 1996. — С. 272.

3 Там же. — С. 218.

4 Микола Стороженко. Мій Шевченко. — С. 91