«Я була і зосталась бойчукісткою»

Антоніна Іванова народилася 25 квітня 1893 року у містечку Кагарлику на Київщині. Завдяки сприянню батьків талановита п’ятнадцятилітня дівчина отримала можливість поїхати до Петербургу, щоб навчатися живопису у відомих тогочасних художників — І. Білібіна, М. Реріха, В. Щуко, які працювали в школі Товариства заохочення мистецтв.

Після повернення до Києва, молода художниця вирішує продовжити навчання і 1919 року вступає до Української академії мистецтв. У майстерні монументального живопису, якою керував професор М. Бойчук, разом з нею навчалися Василь Седляр, Іван Падалка, Тимко Бойчук, Оксана Павленко та інші.

Антоніна Іванова, ставши членом Асоціації революційного мистецтва України, створює низку станкових робіт у техніці темпери, зокрема «Збір яблук в саду» (1920), «Робота в полі», «Пряля», «Жінка з граблями», «Прачки» (середина 1920-х рр.).

Незважаючи на свій переїзд до Москви, художниця, разом з групою учнів М. Бойчука, взяла активну участь у розписах Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі, де, у співавторстві зі своїм учителем, виконала фреску «Селянська родина» (1928). Ця композиція найбільш наближена до початкових підходів школи Бойчука — вона цілісна та ритмічно-врівноважена. Зображення селянина з газетою, жінки із серпом та хлопчика з книжкою на тлі традиційного «пагорбового» пейзажу, мають увесь набір символічних елементів картини українського села перших років колективізації.

«ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ У ПРОФІЛЬ». КІНЕЦЬ 1920-х рр.

Після завершення роботи над фресками, А. Іванова повертається до Москви. Тут, у співавторстві з О. Мизіним та І. Жданком, художниця створює цикл розписів у приймальні Московської ради депутатів трудящих (поч. 1930-х рр.).

 Але, переживши тяжку хворобу, яка прикувала художницю до інвалідного візка, вона змушена була відмовитися від фрескового малярства і звернутися до інших видів мистецтва — розпису по фарфору, дерев’яних іграшок із Загорська та декоративного оформлення тканин (розпису по шовку). Водночас й далі малює невеликі станкові картини в техніці яєчної темпери, продовжуючи в них та в рисунках-ескізах усі засади монументалізму — узагальненість форм, площинність композицій, архітектоніку і ритм композиції, фрескову колористичну гаму, свято оберігаючи у своїх творах традиції школи М. Бойчука («У полі», «Агітатор на селі», «Голова дівчини», «Під деревом», «Хлопчик»).

«ПРЯЛЯ». 1920 р.

  Коли Україну захопили репресії і розстріли 1937 року, на художницю почали дивитися скоса, оминати стороною — «бойчукістка». Фізична самотність доповнилася психологічним відчуженням. Однак і в наступні роки сталінських репресій, Антоніна Іванова, хоч і прикута до ліжка, продовжувала вперто працювати, беручи участь у виставках московських художників. І, якщо у великих декоративних панно розписів по шовку вона змушена була розвивати теми радянської патріотичної дійсності («Тридцятиліття Жовтня» (1947), «Радянська Армія» (1951), то в невеликих ліричних композиціях «Хороводів», заповнених зображеннями стилізованих людських фігур, переплетених у візерунки з химерними птахами і рослинами, мисткиня зуміла «виразити не лише веселий характер народного танцю, а й мов стиснутий у пружину бурхливий ритм, що пластично передав піднесено-радісне сприйняття життя» («Декоративное искусство СССР», №7, 1970 р.)

Підтримуючи контакти з друзями-бойчукістами, — Оксаною Павленко в Москві; Сергієм Колосом, Галиною Гізлер, Марією Юнак, Вірою Кутинською з — Києва; Ярославою Музикою та Охрімом Кравченком зі Львова, — в розмовах з ними, у листах, «де в’яжуться сміх із смутком», мисткиня часто згадує Михайла Бойчука, малює «для себе» невеликі, «але істинно монументальні» темперні композиції, утверджуючи у них настанови улюбленого Вчителя — «Портрет Оксани Павленко», «Народний танець» (1950), «Прачки», «Катерина» (1963), «Пастушок» (1969), «Жінка в саду» (1971).

«Я, як була, так і зосталась бойчукісткою», — з оптимізмом писала Антоніна Іванова в одному з листів до київської подруги Віри Кутинської. А в листі до Марії Юнак читаємо такі рядки: «...Потрібно створити хоча б маленький колектив. Я б хотіла, щоб Ви об’єднались з Вірою Кутинською і Мусею Трубецькою. У Мусі є книга Ченіно Ченіні, де сказано, як грунтувати дощечки і як позолочувати. Муся може позолочувати. Вона вже зробила чотири мініатюри. Ви навчите Віру і Мусю як закладати штукатурку й малювати по-мокрому. Всі троє, коли виконаєте роботи, влаштуєте виставку Вашого колективу у Львові в музеї. Там будуть раді, тому що люблять М(ихайла) Л(ьвовича) як художника і педагога». На жаль, це лишилось лише мрією... 12 березня 1972 року художниці не стало. Вона задихнулась у чадному диму тісної кімнати — зайнялась від перегрітої лампи пересохла шовкова тканина на абажурі власної роботи.

...На першій персональній виставці семидесятисемилітньої художниці, яка відбулася в Москві 1970 року, експоновані роботи 1920-х років логічно продовжилися у творах 1960-х. Вона, як влучно зауважив московський мистецтвознавець В. Костін, показала «високий монументальний стиль, якого прагнула досягнути школа Михайла Бойчука».

Фоторепродукції картин надано автором