Аукціон подій п.Хвостіва

ПРЕФЕРАНС ПО-УКРАЇНСЬКИ

Зовсім затюкала наша перша влада (керівництво країни) четверту (пресу). Причому, за останню третя (органи правосуддя і правопорядку) ніби то заступається, але перша зухвало диктує свою волю. А друга (парламент) — то за тих, то за інших.

У карточній грі преферанс існує майже такий подiл, як у влади, — поділ мастей за старшинством: червова, бубнова, трефова і пікова.

Коли йде «торгівля» (якщо кількість замовлених взяток у гравців однакова), перевага віддається тому, в кого масть старша. Вона стає козирною. Якщо ж гравець з молодшою мастю має намір понахапувати взяток більше, — козирною стає молодша масть.

Тепер переведемо: масті — у влади, хабарі(карточні) — в аргументи, а козир — в силу.

Коли йде розбирання, то преса (пікова масть) намагається наводити якісь аргументи на свою користь, щоб посилити свої позиції, але вище керівництво замість того, щоб наводити контраргументи, просто намагається нейтралізувати або знищити неугодне видання (або журналіста). Це все одно, що в середині гри один з гравців раптом призначить абсолютно інший козир.

З такими ж порушеннями правил грає зараз Міністерство оборони проти газети «Сегодня».

У вівторок редактор газети «Сегодня» Олег Нипадимка на сторінках свого видання написав відкритого листа (що редактори роблять нечасто), де виклав суть справи.

Коротко він полягає в наступному: через критичні матеріали газети на адресу приватного підприємства «Струм», яке займається утилізацією українських ракетних комплексів, розгорівся конфлікт. «Струм» на «Сегодня» подав до суду. Але двічі програв справу.

Тоді в конфлікт втрутився міністр оборони. Він підписав листа, де стверджується, що судові органи упереджено ставляться до цієї справи. Що це не що інше, як чергове безцеремонне (і навіть, хоч як це парадоксально, — офіційне) втручання першої влади в справи третьої, щоб роздавити четверту. Навіщо взагалі тодi аргументи, якщо сила (військова?) вирішує все.

Якщо так часто влада буде за гральним столом призначати козирі, це призведе до крайнього роздратування інших гравців.

І може початися боротьба без правил. А результати її завжди непередбачувані. І сумні для всіх. Як після революцій.

Може, не будемо доводити один одного до такого стану? А?

ТАБАЧНИК НАГАДАВ ПРО СЕБЕ НАРОДУ

Вперше було випробувано на жителях Києва в якості самореклами такий сильний засіб, як бігборди, депутатом об’єднання «Трудова Україна» і екс-главою адміністрації Президента Дмитром Табачником.

Багато хто бачив його чудове зображення на величезних щитах з надписом: «З найкращими побажаннями».

Він не проповідував ніяких політичних поглядів, ні до чого не закликав, а просто бажав, на зразок Діда Мороза, всім благополуччя.

Але деякі ЗМІ неоднозначно сприйняли цей вияв Табачником таких чудових якостей, як побажання ближньому своєму добра.

Обурилися вони в дусі, що ж це, мовляв, якщо кожний своє обличчя буде на плакатах вішати — що ж це почнеться?! Від облич проходу не буде! Ось якби, наприклад, фізіономію Президента Кучми або мера Омельченка повісити — інша справа. Благословення вищого начальства ці газети вітали! А привіт від Табачника їм настрою не покращував.

Я хотів зв’язатися через прес- секреатріат «Трудової України» з Дмитром Володимировичем, щоб уточнити у нього: навіщо все-таки він розмістив у центрі Києва своє зображення — та не вдалося. Табачника, як повідомили там, найближчим часом не буде в столиці.

Тоді мені захотілося подивитися з цікавості самому на табачниківські полотнища(я про них тільки чув, як і в прес-секретаріаті «Трудової України»).

Знайомі їх бачили на площі Льва Толстого і на Бесарабці. Периферію міста, де живу я, Дмитро Володимирович своїми портретами не балував.

Я старанно досліджував в понеділок всю площу Льва Толстого: два рази окуляри протирав — ніякого Табачника. Сходив до Бесарабки і довго дивився на якогось типа ковбойского вигляду, що рекламує сигарети і ніяк не нагадує інтелігентне обличчя Дмитра Володимировича.

Не полінувавшись, я все-таки повернувся на Льва Толстого: раптом це портрет, що переховується в надрах землі і раптово виникає перед перехожими, — в світлі останніх рекламних досягнень нічому не дивуєшся.

Однак Табачник з-під землі не вискочив. У його «найкращих побажаннях» мені було відмовлено...

Може, подібні акції скоро увійдуть в моду і у інших депутатів. Нічого ЗВЕРХ — я в цьому не вбачаю. Хочеться — будь ласка. Це право ЗА ГРОШІ може купити кожен.

Але деякі інші громадяни вирішили піарівські заходи провадити недорого (див. нижче).

ВІЛЬНА ТВОРЧІСТЬ В СТРОГО ОБМЕЖЕНИХ РАМКАХ

Хоч зашифровано цей захід було під назвою «Творчий щорічний конкурс для журналістів «Українська Мадонна», встановлений Міжнародним благодійницьким Фондом Святої Марії в березні 1999 року»... «Мета конкурсу — створення газетних, журнальних матеріалів, радіо- і телепередач, які б розкривали багатогранність образів жінок-сучасниць, представниць різних професій, берегинь домівки, підкреслювали їх велику роль у будівництві незалежної держави, показували надихаючий приклад у всіх сферах життя».

Особливо наївні журналісти і журналістки стали мислити приблизно так: «Ну як розпишемо зараз випадки з життя яких-небудь незвичайних знайомих або героїнь своїх матеріалів!»

Коли журналіст, гарячково думаючи про кандидатури, починав перегортати опис проекту, він натикався на цікаву річ — список «учасниць святкового вечора з нагоди продовження творчого конкурсу для журналістів «Українська Мадонна».

Виявляється, журналісту не треба було ламати голову, хто ж повинен стати українськими мадоннами.

Як з’ясувалося, в розумінні цього Фонду, на звання «Українська Мадонна» претендувало тільки обмежене число — двадцять жінок.

Починався список з Омельченко Людмили Леонідівни, почесного члена правління, лауреата Міжнародного благодійницького Фонду Святої Марії і Матіко-Бубнової Ганни Василівни, депутата Київради, голови постійної комісії Київради з гуманітарних питань, ПРЕЗИДЕНТА МІЖНАРОДНОГО БЛАГОДІЙНИЦЬКОГО ФОНДУ СВЯТОЇ МАРІЇ. Тобто того самого Фонду, який і організовував конкурс. Плюс ще 18 осіб.

Журналісту, який з’явився дізнатися про умови конкурсу, видавалися ще «персональні справи» обранниць Фонду з їх короткими біографіями, щоб він, складаючи портрет українських мадонн, чого-небудь не наплутав у фактах.

До цього добра додавався гаманець iз штучної шкіри мерзенного коричневого відтінку, що сильно пахнув гумовим клеєм, і якщо цю річ покласти в шафу, — ніяка мiль там не заведеться ніколи. На дух не перенесе!

Ймовірно, гаманець повинен був уособлювати ту несамовиту кількість грошей, яку журналіст може заробитити на цій акції.

Ну що ж, щодо піарщини, гадаю, все-таки цей проект-конкурс Дмитру Володимировичу Табачнику дасть фори.

У фіналі конкурсу, якщо знайдуться загони правильних (як пиво «Бочкарьов») журналістів, які накалякають статейок, з опусів буде складена захалявна книжечка під назвою «Українська Мадонна». «Мадонна» в образі начальниць різного калібру.

Природно, по ранжиру, починаючи з дружини Омельченка, закінчуючи — «Веселовою Світланою Іванівною, депутатом Ленінградського району».