Бойкот: надії та реальність

Великі спортивні події, так виходить, завжди супроводжуються політикою. Не став винятком і чемпіонат Євро-2012. Через відомі події внутрішня ситуація в Україні отримала продовження у вигляді закликів до бойкоту європейського змагання.

Чемпіонат в Україні та Польщі не перший, довкола якого розігруються політичні ігри. Власне така подвійність була закладена ще при формулюванні Олімпійської хартії. У ній говорилося, що ігри «...об’єднують спортсменів-аматорів усіх країн у чесних і рівноправних змаганнях. Щодо країн і окремих осіб не допускається жодної дискримінації за расовими, релігійними або політичними мотивами». Іншими словами, формально відокремлювався спорт від політики.

Проте засновник олімпійського руху П’єр де Кубертен вважав, що слабкий фізичний стан французьких солдатів став однією з причин поразки його країни у війні 1870—1871 рр., і олімпійські ігри були покликані, на його думку, змінити становище за допомогою поліпшення фізичної культури французів. Інакше кажучи, олімпійський рух на самому початку мав у собі елемент протистояння Франції і Німеччини. Спортивні рекорди, успішні виступи відповідних збірних на олімпіадах, бездоганне проведення чергових ігор і навіть саме право на проведення останніх стали інструментами піднесення міжнародного політичного авторитету країн.

Політичні скандали супроводжували олімпійські ігри давно. Вже на олімпіаді 1908 року виникла проблема Великого князівства Фінляндського, команда якого відмовилася виступати у складі російської.

1931 року Берлін було обрано місцем проведення XI літніх Олімпійських ігор. Це рішення було прийняте за часів Веймарської республіки. Проте 1933 року за ініціативою Американського атлетичного союзу почало обговорюватися питання про перенесення Олімпіади із столиці Третього рейху до іншої країну. Один з проявів нацизму — расизм, що активно обговорювався світовою пресою, яка обурено цитувала німецьку пропаганду, її антисемітські й антинегритянські пасажі, заклики і кліше про «нижчі раси». У Парижі в червні 1936 року відбулася Міжнародна конференція на захист олімпійських ідей, що гучно оголосила про несумісність олімпійських принципів і факту проведення ігор в тоталітарній расистській державі. У Нью-Йорку була створена Рада боротьби за перенесення Олімпіади з Берліна до Барселони. Громадянська війна, що почалася в Іспанії, зробила перенесення неможливим, й ігри в Берліні таки відбулися.

На 1980 рік припав пік холодної війни. У грудні 1979 року радянські війська ввійшли до Афганістану, і вже 4 січня 1980 року президент США Джиммі Картер висловився за припинення зв’язків із СРСР і запропонував Міжнародному олімпійському комітету (МОК) перенести ігри до іншої країни, краще до Греції. МОК відкинув цю пропозицію. Західна преса писала про переслідування дисидентів у СРСР і про неможливість проведення такого спортивного заходу в країні, що відкрито порушує Олімпійську хартію через дискримінацію за політичними ознаками. Московську Олімпіаду-80 у тій або іншій формі бойкотували спортсмени з 64-х держав, а на церемонії відкриття і закриття Олімпіади 15 збірних йшли не під національними прапорами, а під олімпійським. Такий своєрідний протест. В американській Філадельфії 16 липня, за 3 дні до відкриття московської Олімпіади, стартували так звані «Олімпійські ігри бойкоту» (офіційно — Liberty Bell Classic), в яких узяли участь атлети з 29-ти країн, що бойкотували ігри в Москві.

Дзеркально ситуація повторилася 1984 року на XXIII літніх Олімпійських іграх в Лос-Анджелесі. Їх бойкотували СРСР і соціалістичні країни, за винятком Китаю, Румунії і Югославії. Хоча офіційно це спростовувалося, у червні—вересні 1984 року в 9-ти державах соціалістичного табору були проведені альтернативні ігри «Дружба-84».

Ми згадали про бойкоти в різні роки олімпійських ігор, оскільки в них повністю відбилося прагнення щодо використовування спорту в політичних цілях. Ця складова завжди затуляла спортивну, заради якої і були відроджені ігри. При цьому політики якось забували про долю спортсменів. Учасник олімпійських конгресів Юрій Теппер згадував про голосування в радянському Олімпійському комітеті з приводу бойкоту Олімпіади в Лос-Анджелесі. «Усі підняли руки, але опустили обличчя. Соромно було. Ми відчували себе злочинцями. У першу чергу перед спортсменами, які власне здоров’я поклали на те, щоб потрапити на цю Олімпіаду. В аматорському спорті немає нічого вищого за Олімпіаду, а ми забрали її у цих молодих людей. Ціле покоління спортсменів тоді було втрачено. У багатьох зламалася доля...»

Треба розуміти психологію футбольних фанів, для яких чемпіонат такого рівня — величезне свято. Вони найчастіше навіть не уявляли, де розташована Україна, і її внутрішньополітичні перипетії для них цілком порожній звук. Їх просто неможливо змусити бойкотувати футбольні матчі. Нарешті, вони живуть в демократичних країнах, і уряди просто не можуть забороняти чи якось обмежувати їх бажання поїхати і подивитися футбол в Україні.

Так навіть жодна збірна з найкращих міркувань щодо Юлії Тимошенко й інших наших політичних в’язнів не може бойкотувати чемпіонат, оскільки це буде порушенням статутних норм УЄФА. Отже, заклики до бойкоту Євро-2012 виглядали, м’яко кажучи, несерйозно.

Бойкот спортивного заходу як такого не потрібний і шкідливий. Друга справа — бойкот офіційних осіб. Такий демарш дуже важливий, і він пішов. Як не заповнювали VIP ложі на українських стадіонах, відсутність високих гостей була надто помітною. Звичайно, українська влада, як не дуже щасливий картяр, aire bonne mine а mauvais jeu — робила хорошу міну при поганій грі. Проблема в тому, що козирів у неї на руках немає, але вона продовжує блефувати, сподіваючись, що крива якось вивезе.

Дуже багато буде залежати від подальших дій західних країн. Лише деклараціями і засудженням справі демократії в Україні не допоможеш. Як у відомій байці, вони на українську владу не діють. Від слів потрібно переходити до діла. А чи відбудеться це — надто велике питання. В Європі та на Заході досить багато миротворців, яких мюнхенська зрада та інші такі події нічому не навчили. Ця небезпека присутня і має тенденцію зростання.

Також потрібно ясно усвідомлювати, що будь-які європейські впливи на нашу владу завжди матимуть додатковий характер. Нічого вони не зроблять, якщо всередині країни не сформується ситуація, яка змусить владу дотримуватися демократичних норм. Лише якщо наша опозиція стане такою не на словах, а на ділі, перестане бути дзеркальним відображенням влади, тоді щось можна буде змінити, і допомога Європи буде достатньо цінною.

Усі заклики до бойкоту Євро-2012 були позначені безпорадністю, бажанням скинути на інших роботу, яку окрім нас ніхто не зробить і не збирається робити. Це наш власний рудимент радянського патерналізму, який ніяк не викорінюється з суспільної і політичної свідомості.

Наразі на опозиційному боці ми бачимо спробу кулуарного складання списків, відмовки, що публікувати їх рано, щоб не накликати на кандидатів репресії з боку влади. Нібито хтось при її цинізмі перешкодить зробити це, наприклад, в серпні.

Виникають підозри, що приховують їх не від влади, вона все знає, а від своїх виборців. Імовірно, багато «тушок» гроші принесли, і відмовитися від них немає можливості. Якщо так, то поразка опозиції в жовтні їй забезпечена. І тоді пізно буде голову попелом посипати і присягатися у вірності українському народові...

КОМЕНТАР

«ПОВЕРТАЄМОСЯ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ НОРМИ»

«День» запитав Євгена СВЕРСТЮКА, який, крім іншого, є учасником Ініціативної групи «Першого грудня», в якому контексті він розглядає Євро.

Те, що відбувається в Україні — відбувається в Україні, а не в домі Януковича. І ці речі треба розрізняти, — вважає пан Євген. — Україна була до Януковича і буде після Януковича. І зв’язок з Європою має бути постійно. Будь-які контакти, зближення з Європою можна записати на рахунок України, а не на рахунок уряду. Хоча він може мати з цього якісь свої вигоди. Я вважаю, що інтелігенція не повинна дрімати, вона має осмислювати, якнайчастіше контактувати з іноземцями на різних рівнях і перетворювати це на позитив для країни.

— Справді, навряд чи прапорці на автомобілях є свідченням того, що люди готові вийти під Верховну Раду і захищати свої мову та культуру. Які умови потрібні, на вашу думку, щоб ці прапорці могли перерости у вчинки?

— Гадаю, вони вже переростають... Свого часу це було ганебне явище, коли в нас у моді був американський прапор і водночас ми соромилися прапора українського. То є комплекс постколоніальний. Нині ми якось повертаємося до справжнього усвідомлення, до національної норми. Український прапор входить у звичку і традицію. І це дуже суттєво. Я не аналізуватиму, чия в тому заслуга — будемо вважати, що це українська заслуга.