Час наведення «марафету» в зовнішній політиці

На щастя, українська внутрішня політика розрулюється. Кажуть, що ненадовго, що не на повну глибину, не по всьому спектру питань, проте «крутити» так, що неможливо думати ні про що інше, вже перестає. Отже, країні настав час подбати про зовнішній вигляд, навести марафет. Іншими словами, звернути увагу на зовнішні пріоритети.

Коли йдеться про колір губ та спокій у шлунку, то друге є очевидно первинним. Так само зовнішня політика є віддзеркаленням внутрішньої і може маскувати її хвороби лише короткий період часу. Незачесаний або неголений воїн не поступається вправністю воїнові «від перукаря». Натомість вражений «швидкою Настею» вояк — бойовий нуль, а не бойова одиниця.

Справедливість таких грубих порівнянь авторові, як практикуючому дипломатові, уповні довелося відчути на собі упродовж останніх двох років. Злети й падіння українських талейранів за цей період цілком корелюються з відставками урядів і чудово ілюструють аксіому про неможливість успішності зовнішніх зносин без досягнення ладу в суспільстві.

Отже, чи не час, попри увесь скепсис, узятися за каталоги косметичних магазинів та заходитися пристосовувати обличчя до потреб доби, до власних інтересів та до бюджету? З надією, що вже час, пропоную кілька думок на тему як, чим і по чому малювати образ України початку XXI століття на міжнародній арені.

Здоровий глузд вимагає насамперед добре подивитися в дзеркало, а потім вже наводити макіяж. Брови, приміром, у дівчини-України — густі, чорні, рівні. Отже, їх тільки злегка варто підвести. А очам — приділити більше уваги. А чи не перефарбуватися у блондинку (тоді, імовірно, не висуватимуть високих вимог до продуманості вчинків?). А чи не підстригтися «під хлопчика», обрізавши геть косу?

В зовнішніх відносинах так само слід провести глибоку ревізію того, що маємо, що слід підправити, суттєво увиразнити, а чого позбутися. Словом, визначитися стратегічно. Отже, що важить, як категоризується нині Україна в світі?

Україна могла б вважатися середньо-великою державою ще 50 років тому (якби була на той час незалежною і ринковою). Її територія і населення посеред XX століття давали їй на це підстави. Сьогодні ситуація змінилася. Лише в одній Європі, без Росії, вона нині поступається за населенням ФРН, Туреччині (вибачте, панове староєвропейці), Франції, Італії, Британії і скоро поступиться Іспанії. Десятки країн Азії й Африки — від Ефіопії до Філіппін — залишили нас позаду.

Це ж саме стосується й валового внутрішнього продукту, де ми зі своїми офіційними 300 млрд. дол. США втричі відстаємо від Кореї та майже в півтора рази від Єгипту. Отже, ми — держава третьої групи (якщо вважати, що таких груп п’ять), середньо-мала за економікою і зі зменшенням демографічним потенціалу. Відтак Україна є державою регіональною, а не континентальною (Італія) чи глобальною (США, КНР, РФ) у частині ядерного озброєння та енергетики. А це означає, що такою, на даному етапі, має бути й наша дипломатія. Станемо економічно сильніше, як, приміром, Голландія, де виробництво на душу населення вп’ятеро вище — посилюватимемо зовнішні механізми. А не навпаки.

Суттєвими зовнішніми факторами, окрім населення, площі та ВВП, є також збройні сили, зовнішня торгівля, унікальні якості/монопольне становище в певних сферах. Прикладом таких монопольних якостей, які дають неспівмірні з населенням чи ВВП переваги, якраз і є ядерне озброєння Росії або надзапаси вуглеводнів маленького Катару чи теократично-пустельної Саудівської Аравії.

ПОРЯДОК Б’Є КЛАС...

Тому висновок перший, організаційний: за умов слабкої економіки, лише гранична скоординованість українських влад у реалізації тріади зовнішніх зносин дає можливість державі увиразнитися і здобути помітне місце серед європейців і у світі. Координатором має бути Міністерство закордонних справ. Спільна лінія має вироблятися консенсусно на повсякденній основі через МЗС і погоджуватись з Урядом в частині зовнішньоекономічних зносин (ЗЕЗ) та Президентом в частині військово-політичних та зовнішньополітичних зв’язків, а в стратегічно важливих або кризових випадках отримувати експертизу Ради національної оборони та безпеки України.

В практичному плані для України, як середньо-малої держави, що вимагає високої концентрації в управлінні зовнішніми відносинами, було б доцільно сьогодні будувати зовнішні зв’язки наступним чином:

— Класична закордонна установа України має включати, крім зовнішньополітичної основи, єдину економічну складову та фахову військово-політичну (безпекову) складову.

— Кількість установ має бути обмеженою, їх склад — оптимальним, їхня діяльність — контрольованою, їхнє забезпечення — високим.

Розглянемо яким є стан справ на практиці? Подекуди він близький до бажаного. Проте є й чимало проблем.

Координація зовнішніх зносин має під собою правову основу у формі Указу №841 Президента України від 1996 р. В певній мірі вона відображена і в законодавстві (Закон про дипломатичну службу, Закон про дипломатичні ранги, Закон про міжнародні договори України тощо). На практиці Указ та законодавство часто порушуються. Як Кабінет Міністрів, так і Секретаріат Президента, вже не кажучи про апарат ВРУ, нерідко планують, організовують, реалізують візити за кордон чи в Україну, без урахування фахової експертизи МЗС, приймають рішення без координації. Не в останню чергу це відбувається і через відсутність кадрової єдності органів зовнішніх зносин в державі.

Приміром, в Канаді, Франції чи Румунії є лише одна — державна служба протоколу. У нас, на додаток до окремих трьох служб для кожної з трьох головних державних структур, є ще й відомчі, піввідомчі, позавідомчі та інші «протоколи». Французький протоколіст (а це не лише той, хто підводить прем’єра до столу чи президента до трапу, а й той, хто реально організовує всі аспекти міжнародного контакту) сьогодні працює на обслуговуванні парламентської структури, а завтра генпрокуратури, а післязавтра їде працювати в дипустанову в Аргентину. За таких умов неможливо, щоб МЗС надіслав аналітичні матеріали, а ними не скористалися, готуючи посадовцеві пакет документів на переговори. Неможливо також, щоб в апараті прем’єра отримали матеріали (месседжі) від, приміром, мінекономіки чи розвідки, а про них не знала дипломатія. В тих же європейських дипслужбах посол є правою рукою Глави делегації (президента, прем’єра, міністра). В ході візиту він зобов’язаний знаходитись поруч в усіх обставинах. Неможливо уявити його відсутність на переговорах чи зустрічах.

У нас можливо. Ось і відбувається так, що під час візиту прем’єр- міністр пропонує модернізувати вітчизняну техніку в країні-партнері, а такої техніки там, виявляється, нема. Бо до підготовки не залучили військовий аташат Посольства. Або ще — віце-прем’єр зустрічається сам-на-сам, без посла («конфіденційно!»), з чужоземним прем’єром, а наслідки своєї бесіди передає лише частково (не все згадалося). При цьому іноземна сторона їх трактує по-своєму, адже свідків з нашого боку — нема! Відомча поквапливість, зарозумілість, псевдосекретність — словом, недержавність є важливою хворобою у сфері зовнішніх зносин України і не можуть бути ліквідовані без реальної координації зусиль.

Скажу більше. Реалізація великих інвестиційних проектів на закордон без залучення дипломатії є також непрямим, але очевидним по суті порушенням Указу №841. Не важливо, йдеться про Одеський припортовий завод чи про Луганський тепловозний. Дипломати із зовнішньоекономічною освітою, які пройшли і посади радників з торговельних питань, і послів у важливих державах, дали б неоціненні поради (тобто поради, вартість яких коштує, можливо, мільйони), і вберегли б державу та її громадян від очевидних фінансових втрат.

Оскільки кульгає координація, то, зрозуміло, не всюди дотримується і правило спільної роботи в дипмісії. І досі в багатьох дипустановах України є окрема торговельно-економічна місія (ТЕМ), укомплектована Мінекономіки і йому підзвітна, і служба економічного радника, сформована МЗС. Пояснюють це тим, що перші займаються насамперед «торговельними операціями», а другі — вивчають економічний потенціал країни перебування. Ніби перше можна успішно реалізовувати без другого на довготерміновій основі! А створювати ТЕМ для супроводу однієї нехай і великої торговельної оборудки — примітивна і недержавна політика. Для цього в нормальній зовнішній торгівлі існує Інститут зарубіжного представництва компанії — постачальника. Закінчився контракт і нема перспектив на нові — їдьте, хлопці (дівчата), додому. А в процесі вашого перебування дипломатія вам допоможе, якщо дозволите, забувши про вигадану «конфіденційність». Вихід простий: єдина економічна служба посольства має включати і аналітиків, і виконавців. Тоді вона зможе і належно інформувати український уряд, і надавати практичні поради українським компаніям, що діють в країні перебування.

Нарешті, слід обов’язково дати лад і у сфері кількісної та географічної присутності за кордоном.

Зараз Україна має 87 посольств та постійних представництв, а разом з консульськими установами кількість «точок» за кордоном перевищує 120. Цифра цілком достатня для середньо-малої держави. Можна було б, приміром, обійтися без посольства в Габоні, яке вирішили відкрити два роки тому (щоб не викликати формальної дискусії, автор не називає ще з п’ять точок, які можливо варто безболісно закрити), і розрідити мережу дипустанов в Південно-Східній Азії (тут у нас і Ханой, і Бангкок, і Джакарта, і Куала-Лумпур, і Сінгапур мріють про Рангун). За кількістю точок ми порівнялися з багатьма потужнішими державами світу. Приміром, мало хто має посольства в усіх без винятку країнах Південного Середземномор’я, від Марокко до Сирії. Може хіба США, РФ, КНР, Британія, Франція та Німеччина.

Та й підкоротити кадровий склад подекуди не завадить. За усієї важливості великої команди в Москві, Парижі, Берліні, Вашингтоні, в багатьох місцях можна працювати за методом Швеції: посол, друга особа (політика та громадські зв’язки), третя особа (консульські та економічні питання). А щодо торгівлі — її знову ж таки у шведів ведуть «фірмачі», які створюють, за потреби, представництва державних чи приватних компаній-експортерів.

Підсумуємо організаційну частину. Україна — не глобальна і не континентальна держава (у сенсі визначального впливу на глобальний чи континентальний розвиток), вона повинна жорстко координувати зовнішні зносини за провідної ролі зовнішньополітичного компоненту у цій тріаді, має тверезо обмежуватися в мережі зовнішніх установ та їх кадровому складі.

Щодо матеріального, то тут обмежуся двома фактами. Українські дипломати займають 2—4 місця з кінця за шкалою оплати праці в усіх країнах світу, поступаючись білорусам в 1,3—1,6 рази, угорцям в 3 рази, англійцям в 5—8 разів, американцям в 10—12 разів. Українські дипустанови мають чи не найгірше комп’ютерне обладнання, погані житлово-побутові умови, вони вкрай обмежені у прийнятті рішень контролем з центру, їхні бюджети зорієнтовані на проїдання. Тобто, виглядаємо бідненько.

ДУМАЄМО ГЛОБАЛЬНО. ДІЄМО — ЛОКАЛЬНО

Проте хай не квапляться звинувачувати автора у відсутності патріотизму, особливо ті, хто любить повторювати, що «Україна — велика морська держава». Україна, насамперед, є потенційною регіональною державою. Це другий, політичний висновок. Це багато, відповідально і перспективно. Насамперед тому, що у світі, який глобалізується, роль глобальних держав об’єктивно розмивається, а регіональність набуває власного виразного виміру. Не Боїнг 747 і не Аеробус 380 визначають пасажиропотоки. Це трудяги 737-ий та А-319 чи А 320. Аколи б нашим («чистим») рукам ще й мудру голову — то до них би додався й АН-148...

Але повернімося до регіональності. Хорошими прикладами регіональних держав є Туреччина, або Єгипет, або Казахстан у Центральній Азії, до якої він себе не любить зараховувати. У насиченій «континенталами» Європі роль регіоналів не дуже й помітна. Могла б серйозно відігравати роль регіональної держави Польща, та Брюссель гамує. Пристойна компанія для України, чи не так? Так, якби не оте прикре «потенційна».

Українська регіональність вимагає турботи, насичення, повсякденного доведення і забезпечення. Претензії без підтвердження — слова. Утвердження регіональної ролі України має стати метою українських зовнішніх відносин на даному етапі.

Регіональність природно не подобається континенталам і особливо глобалам. Сполученим Штатам потрібна регіональна Мексика, але лише така, яка підтверджує глобальність Вашингтону. Російській Федерації не зайва регіональність Астани чи Києва, але за умови визнання ними домінування Москви на пострадянському просторі та, ще краще, в Євразії й Центрально Східній Європі (а по суті це потрібно для претензій на глобальність). Те ж саме у відносинах КНР — Японія чи КНР — В’єтнам і так далі. Закон сили у міжнародному житті є природним, як і всюди, і не має сприйматися як образа. Так само, як цей закон дає право меньшому захищати свою регіональність від зазіхань більших гравців.

Яким є «регіон України»? Схоже, до нього могли б входити Білорусь, Молдова, три держави Південного Кавказу — знову, нагадуємо, потенційно. Тому що три останні хоче включити в «свій регіон» Туреччина, при цьому Іран береться опікуватися Вірменією на пару з Росією. Крім того, Росія не бажає «віддавати Білорусь» під вплив України, Молдову планує інкорпорувати частина політичної еліти Румунії. Отже, «український регіон» — це умовний спосіб, це не даність, а завдання.

Існування регіону можливе лише за умови вигідності всім його учасникам. Регіон — це захист від глобалів, це механізм реалізації регіональних проектів, це засіб демонополізації на континентальному рівні. При цьому регіональний лідер має давати більше, ніж отримувати в економічному та безпековому сенсі, можливо дещо виграючи в статусі, тобто політично. Оскільки регіони бувають й малі (наприклад, Португалія історично залишається єдиним учасником у регіоні з Іспанією, окрім дрібної Андорри), для України важливо не захоплюватися питанням кількості, а турбуватися про якість (надійність).

На сьогодні «український регіон» увиразнюється в організації ГУАМ (Організація за демократію та економічний розвиток — Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова, або ОДЕР-ГУАМ). Оскільки Росія будувала свій власний «надрегіон СНД», і будувала невдало, і оскільки, після розвалу Центральноазійського Союзу, ГУАМ залишається єдиною альтернативою СНД та Євразійському Економічному Союзові (ЄврАзЕС), то Росія намагається зруйнувати ГУАМ.

Йдеться про природне (про що згадувалося) небажання великого гравця дозволяти непідконтрольність меншим. На світовій арені — річ банальна. Але методи вирішення завдання — різні. Приміром, бажаючи «законтролити» Канаду та Мексику, Сполучені Штати пішли шляхом створення рівноправного економічного ринку вільної торгівлі NAFTA (North America Free Trade Agreement). Свого часу (1993— 1995рр.) Україна саме це і пропонувала Росії взамін політизованого СНД. Не вийшло — Росія не погодилася на повноцінну зону вільної торгівлі без обмежень і вилучень, вивівши з неї енергоносії, деревину та ін. Один з наслідків — утворення ГУАМ.

На відміну від нерівноправного ЕврАзЕС, де більша економіка має більший голос, ГУАМ є консенсусною організацією з ротаційним головуванням. Поступово він переходить від паперотворчості та декларативності до політичного супроводу взаємовигідних економічних проектів. Насамперед в енергетиці, транспорті, інфраструктурі, агропродуктах. Для успішності ГУАМ потребує встановлення привілейованих економічних відносин з іншими близькими регіоналами: Туреччиною, Польщею, Казахстаном. Такий проект дозволив би позитивно загострити конкурентність на просторі між Балтійським, Чорним та Каспійським морями, позбавив би Росію від гегемоністських спокус (це китайський термін 70-их років минулого століття), наблизив би простір між ЄС та РФ до сучасної ділової, політичної культури. Роль України у досягненні такої мети — визначальна. У неї є усі можливості її реалізувати. Потрібно лише це усвідомити і рухатися.

І все? Ні, не все.

Як і у всякій статті, присвяченій зовнішнім зносинам України, саме отут настає момент, коли з’являються питання: а Росія? А НАТО? А ЄС? А куди йти... (в останньому лунає розпач)? Іншими словами, в яких глобальних координатах знаходиться регіональна Україна?

Власне, як випливає з викладених автором думок, йти нікуди не треба. Або, як казали античні греки, «тут Родос, тут стрибай!».

Йти не варто з тої простої причини, що «вони» йдуть до нас самі. Історія останніх п’ятдесяти, а особливо чітко десяти років показує, що і ЄС, і НАТО йдуть до нас, на схід, а ми собі залишаємося на місці. Якби ми краще працювали над собою, вони б уже зараз стояли під дверима (Президента, голови Верховної Ради і прем’єр-міністра) і пропонували приєднатися і до Організації північноатлантичного договору, і до Європейського Співтовариства. Але, наскільки «у советских собственная гордость», настільки ж «в українців власні помилки». Автор щиро вірить, що Україна буде членом обидвох організацій, хоча не закладається, що це відбудеться ще за його життя. Водночас прискорити рух ЄС і НАТО на схід і на територію «українського регіону» можна вже сьогодні завдяки розвіюванню декотрих міфів та усвідомленню декотрих реалій. Для реалізації українських інтересів у її відносинах зі світом це вкрай важливо.

Почнемо з Європейського Союзу. Україна веде з ним зараз переговори щодо укладення «Нової Посиленої Угоди» (назва робоча) на заміну загалом реалізованої Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) 1994-го року. З внутрішньо- організаційних та національно-політичних («країнових») причин Євросоюз не готовий позитивно висловитися щодо членства України вже сьогодні, хоча за багатьма параметрами наша держава більш «європейська», ніж декотрі кандидати і навіть члени. Вона суттєво відстає лише в одному: відсутності верховенства права (його можна розкласти на соціальну корупцію, економічну корупцію або «відкат», та політично-державну корупцію.) Завдання-максимум — укласти таку зобов’язуючу угоду, яка б передбачала з боку ЄС обіцянку розпочати переговори про членство України у випадку виконання, з боку України — усіх умов цієї угоди. А умови мають бути приблизно такі ж, які поставили перед останніми прийнятими до ЄС країнами (нагадаю — Болгарія та Румунія, 2007рік).

Членство України вигідно Брюсселеві й вигідно Москві. Перший набуває 45 млн. споживачів, значні виробничі, інфраструктурні й довкіллеві ресурси. Друга, як впливовий гравець на українському ринку, отримує ще один канал доступу для своїх виробників на ринок ЄС через Україну. Це важливо для Москви тому, що в оглядному майбутньому вона в ЄС не збирається.

З НАТО гірше. Росія категорично проти вступу України в НАТО. Українська дипломатія в останній час намагалася знайти аргументи, щоб змінити позицію Росії. Авторові знайомий аргумент, ніби вступивши в НАТО, Україна об’єктивно гальмуватиме будь-які агресивні настрої НАТО (читай Вашингтону) щодо Росії, отже Росія набуде через український голос право «вето» на рішення НАТО. Не дуже в це віриться. По-перше, НАТО не має агресивних настроїв щодо Росії. НАТО це, до речі, також Швеція, Словаччина та Греція. Ви щось чули про їхні агресивні настрої щодо Росії?

А «агресивні наміри Вашингтону щодо Росії», якщо припускати цей хід, ні Україна, ні жоден інший член НАТО не гальмуватиме. Бо те, чого нині хоче досягти Вашингтон у світі, і те, чим є НАТО — різні речі. Найкраще цьому свідчення — події в Іраку. НАТО не погодилося йти в Ірак, і США пішли повз НАТО. Не забуваймо, що НАТО було створене в 1949 р. насамперед щоб захистити країни Західної Європи від завоювання Радянським Союзом. СРСР після розгрому Німеччини мав колосальну континентальну армію і в 1946—1948 роках, при великому бажанні, міг би кинути її на захід і за пару тижнів вийти на Брест (котрий на атлантичному узбережжі Франції). Обставини змінилися, нині НАТО дрейфує від військового альянсу до військово-політичного об’єднання, і в Росії чудово знають про відсутність загрози з його боку. Зайвий цьому доказ — історія зі створенням системи глобальної протиракетної оборони (національної ПРО) США. Америка створює її поза рамками НАТО. Бо хоче мати вільні руки. А Росія (чи не парадокс?) закликає США «ввести» НПРО в систему НАТО, а країни НАТО закликає «зобов’язати» США віддати НПРО під контроль НАТО. Тобто, Росія розуміє, що НАТО — не загроза, а радше єдина стримуюча структура для рішень США. Ось вам і агресивний блок, панове «нетаківці».

Інколи використовують й інший аргумент. Історія останніх п’ятнадцяти років показує, що євроатлантична спільнота вміло грає на ревнощах Росії щодо намірів України. Так, Україна першою уклала згадану УПС з ЄС, одразу за нею рухалася Росія. Потім Україна першою приєдналася до програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ), запропонованої країнами Альянсу вчорашнім учасникам Організації Варшавського договору та пострадянським країнам на знак закінчення холодної війни. За нею пішла Росія. Потім Україна першою почала важкий переговорний процес щодо укладення Угоди про особливе партнерство Україна — НАТО, створення Комісії Україна — НАТО, що викликало спершу опір, потім інтерес Росії і врешті призвело до підписання нею аналогічної угоди з Альянсом демонстративно на день раніше від Києва (1997 рік). Нарешті, і щойно опрацьовані угоди про реадмісію та про візові спрощення з ЄС, про Нову посилену угоду ведуться двома великими слов’янськими сусідами у «змагальному режимі». Отже, кажуть іноді, приймаючи Україну до НАТО, заохотять до цього й Росію.

Важко з цим погодитися. Тому що в Москві розглядають можливість вступу будь-якої пострадянської країни в НАТО як загрозу її претензій на роль глобальної держави. Йдеться не про гроші/економіку (не про юшку з сочевиці), як у справі з ЄС, а про первородство, яке, як вважають в Кремлі, затверджене місцем в Раді Безпеки ООН, у Групі Восьми і підкріплене ядерною зброєю.

Звичайно, сказане не означає, що Україні нема дороги до НАТО. Якщо таким буде спільне рішення Президента, уряду та більшості у ВРУ, та ще зміцнене народним волевиявленням, то всі заперечення будуть проігноровані, як і у випадку з країнами Балтії. Але у порівнянні з ЄС, входження до якого для України вбачається довгим, проте логічним і взаємовигідним для всіх трьох (ЄС, Україна, РФ), членство Києва в НАТО сьогоднішня політична верхівка в Москві не сприймає. Завтрашня, схоже, теж. Тому саме в цьому питанні українській політичній еліті слід провести повноцінний внутрішній діалог і визначитися. На зразок того, який провела в 1993 році румунська еліта, коли прийняла консенсусні багатопартійні рішення у зовнішніх зносинах, яких потім дотримувалася попри всі внутрішньополітичні конфлікти та кризи. Ніколи, уявіть собі, ніколи жодна з партій в Румунії після 1993 р. не ставила на кін як політичну умову у внутрішніх суперечках підтримку курсу на членство в ЄС і НАТО!

До сказаного слід додати одне: сильна послідовна регіональність — наш найбільший козир задля членства в ЄС, НАТО, за авторитет на континентальному рівні. Саме регіональна єдність дозволила швидко пройти підготовчі ступені до цих організацій регіональним групам — Вишеградській четвірці (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина), тріо Балтії (Литва, Латвія, Естонія), парі Болгарії з Румунією.

...А МУХИ — ОКРЕМО!

Зовнішні відносини України, попри правильність головного політичного вибору та організаційного удосконалення, не можуть бути результативними без динамічної зовнішньоекономічної складової. Це власне ота «економізація зовнішньої політики», про яку чимало говориться в останній час. Це третій, економічний висновок, який пропонується увазі читача.

Вимагає уточнення хіба що сам термін: більш вдалим виглядала б, напевне, «економізація зовнішніх відносин». Мається на увазі, що вже згадувана тріада містить компонент зовнішньої торгівлі/зовнішньоекономічних відносин, отже «політику» економізувати не треба. Роль військово-політичного співробітництва, а тим більше зовнішньої політики — прокладати шлях цій компоненті, створювати умови дружності, взаєморозуміння і вирішувати делікатні — конфіденційні — ділові питання.

А завдання економіки — створювати конкурентний продукт і вміло пропонувати його через зовнішньоекономічні органи на світовий ринок. Не буду деталізувати цю лінію — вона, по-перше, виходить за рамки, власне, теми статті, по-друге, існуючий світовий досвід достатньо відомий, він різноманітний і при бажанні його можна копіювати з урахуванням української специфіки. А головне — біда навчить.

Ця «біда», відома широким масам під офіційною назвою «Світова організація торгівлі», ось-ось наїде на нашу дійсність, дещо витверезить занадто «крутих» і трохи допоможе роботящим та далекоглядним. Тим же критикам вітчизняної дипломатії, які, не знаючи реального стану справ, звинувачують її в небажанні та невмінні «забезпечити» продаж української продукції за кордон, маю обов’язок сказати, що в непатріотичності чи непрофесійності українських дипломатів підозрювати не варто. В усякому разі не більше, ніж усяких інших дипломатів у світі. Українці компенсують згадані мною недоліки в організації національної системи зовнішніх відносин (порівняна молодість, бідність на ресурси і на матеріальне забезпечення, недосконала координація, закритість відомств, нерозвиненість ділової культури та погане відчуття зовнішніх ринків виробниками тощо) наполегливістю й іміджем політично незаангажованої країни. Саме це, на додаток до якісного продукту, визначило свого часу прорив у «танковому контракті» з Пакистаном. Однак неодномоментний успіх, успіх як норму, проривами забезпечити неможливо. Продаж нового танку, чи літака, чи молокопродуктів потребують довготривалих, планомірних і розрахованих на нешвидку віддачу зусиль.

Останнє, як ніщо інше, стосується найбільш специфічного й делікатного експортного продукту: транзитного потенціалу України. Оскільки йдеться про справу державну, регулювання виготовлення, маркетингу і післяпродажного обслуговування цього продукту має бути виключно, принаймні ще років п’ять, справою уряду, а не приватного сектору (прошу звернути увагу на слово регулювання, воно ключове!). Останньому можна повчитися, як у зрілих американців, так і у початківців — хорватів. Прибуток від платних доріг чи мостів може отримувати і приватна компанія-виробник, але регулювання його розміру і умов — за державою.

Транзитний потенціал як продукт стосується багатьох субстанцій: сьогодні нафти, що тече з півночі на південь чи зі сходу на захід, завтра великих вантажівок у протилежному напрямку, післязавтра — грошових знаків через київські банки чи навіть легальних і не дуже мігрантів. Це вкрай прибуткова і наймеш освоєна нами галузь зовнішньоекономічних відносин. І це — попри десятки круглих столів, симпозіумів і грандіозну кількість докторських і кандидатських. Як уявляється, уряд ще ніколи не працював над питанням комплексно.

Не беручи на себе сміливість давати рекомендації в «не моїй сфері», зазначу одне. Тут, як і в усіх інших, нових і багато в чому незрозумілих, і ще не освоєних урядом сферах, для якісного і швидкого освоєння участь дипломатії вкрай важлива. Йдеться здебільшого про людей із знанням міжнародного досвіду, причому багатьох країн, про завсідників тусовок високого рівня, про чутливих до нюансів і натяків, і що важливо, про позбавлених меркантильних інтересів. Українському суспільству відомі і районні судді з мільйонними вкладеннями, і директори дитбудинків з особняками на чотири поверхи, і скромні митники з трьома мерседесами, але навіть найповажніші міністри закордонних справ чи багаторазові посли-професіонали не виходять за межі українського середнього класу. Декотрі після виходу на пенсію якось крутяться в бізнесі, у кращому випадку потроюючи таким чином її розмір. Винятки — на пальцях однієї руки, та й ті небезспірні. У зв’язку з цим розробка теми використання транзитного потенціалу України має ідеологічно виконуватися за безпосередньої участі дипломатів.

Тому, насамкінець, підсумок усіх трьох висновків: організаційного, політичного і економічного. У пострадянській державі, якою все ще залишається Україна і якою вона перестане бути з моменту початку переговорного процесу про вступ до ЄС, роль держави в цілому і уряду, зокрема, неспівмірно велика в порівнянні з європейськими країнами. Не беруся сперечатися, чи потрібна в українському уряді посада віце-прем’єр-міністра з питань сільського господарства (не як конкретної особи, а саме як посада). А от віце-прем’єр із зовнішніх відносин, який би координував усі три складові й контролював проблематику європейської інтеграції, потрібен безумовно. Це зовсім не означає, що я пропоную адміністративне рішення для проблеми системної. Просто такий час. «Тимчасовий час імперативних мандатів». І зустрічати виклики такого часу слід належними методами.