Чому владі вигідно залишати ситуацію незмінною
Прийшовши до влади із гаслами підтримати місцеве самоврядування, маючи відповідну назву, Партія регіонів насправді робить усе навпаки.
Що нині робить більшість мерів українських міст? Шоковані, читають державний бюджет.
Бо здебільшого місцеві громади без дотацій зі столиці не можуть фінансувати навіть зарплати працівників соціальної інфраструктури, за які це місцеве самоврядування юридично відповідає. Податкова база для місцевих доходів очевидно не відповідає заявленим потребам.
Чому ситуація не змінюється роками? Бо для влади вона дуже вигідна. Серед мерів, голів сільрад, безумовно, є безліч людей, які на останніх виборах могли б гідно відповісти на спроби «пригнути» місцеві громади під кандидатів від влади. Проте не відповіли. Бо залежні від дотацій.
Виправити ситуацію не надто важко. У країні — кілька мільярдів квадратних метрів різної нерухомості. Копійчаний податок із цих метрів, який ішов би до місцевих бюджетів, дав би місцевому самоврядуванню реальну можливість закрити свої найбільші дірки. Тим більше що місцевий характер податку на нерухомість зацікавив би місцеву владу не в деградації, а в розвитку міст і сіл. А самих мешканців регіонів пряме фінансування ними самими місцевого самоврядування спонукало б ретельніше підраховувати, куди йдуть їхні власні гроші, зібрані не з далекого бізнесу чи навіть ринкових торгівців, а безпосередньо з них самих.
Звичайно, запровадження реального місцевого податку на нерухомість і на землю не мало б посилювати загального податкового тиску та тиску на реальних виробників, тобто відбуватися паралельно зі скасуванням корупційних податків.
Крім того, у випадку введення всезагального податку на нерухомість депутати й чиновники, які на приватизації отримали величезні обсяги нерухомості й не знають, що з нею робити, мали б стимул продати їх або ж таки щось робити, а не залишати пустками й руїнами посеред міст і сіл.
Загалом податкову базу на місцях (і зарплати місцевих чиновників) мало б бути сформовано так, щоб заохочувати цих чиновників сприяти розвиткові бізнесу. Якщо, наприклад, до місцевого бюджету йтиме левова частка податків із нововідкритих бізнесів, місцева влада матиме явні мотиви сприяти їхньому відкриттю.
Друге обмеження місцевого самоврядування — суто організаційне. Нині не створено жодних серйозних інституційних механізмів для реального контролю місцевих громад за владою.
Місцеве самоврядування свідомо перетворено на корупційну фікцію для розграбування місцевих земельних ресурсів і комунального майна під прикриттям волі місцевих громад. Треба визнати: у місцеві депутати нині йдуть переважно ділити недоділену землю та комунальні ресурси, а також лобіювати інтереси власного бізнесу.
Тому одна з перших потреб місцевого самоврядування — не виводити землю й місцеві ресурси з розпорядження органів місцевої влади та передати їх у не менш корумпований центр, як це здійснюється нині, а запровадити продаж державних, комунальних земель та інших об’єктів державної й комунальної власності виключно на відкритих аукціонах (крім, хіба що, землі під об’єкти соціальної сфери). Більше того, передбачити відчуження особливо великих об’єктів лише за результатами місцевих референдумів.
Украй важливим для місцевого самоврядування стало б запровадження права власності на землю сільгосппризначення тільки для громадян, котрі мешкають безпосередньо на своїх ділянках. А реєстрація аграрного бізнесу мала б стати можливою виключно на тій землі, де вони працюють. Це означає, що податки з аграрного бізнесу виплачували б на місцях.
Однією з головних реформ могло б стати запровадження процедури формування витратної частини місцевих бюджетів на основі волевиявлення (підписних кампаній) громадян. Тобто населення саме б визначало, що йому потрібно: ремонт дороги чи паркану або ж одне і друге, а кількість підписів визначила б, у якій пропорції на це витрачати кошти. Безумовно, таке нововведення значно підживило б реальну, не бутафорську контролюючу активність громад.
Безперечно, необхідно посилити кримінальну відповідальність для посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування за надання незаконних преференцій для ведення бізнесу або незаконне перешкоджання економічній діяльності. Бо це — саме те, чим значна їхня частина займається на практиці протягом робочого часу.
Для спрощення ведення підприємницької діяльності конче необхідно розробити типову документацію для типових бізнесів, архітектурних споруд для підприємницької діяльності тощо, а також забезпечити безплатне видання вичерпних наборів такої документації підприємцям за їхнім вибором.
Крім того, варто було б запровадити норму, за якою в разі здійснення закупівель коштом громади за цінами, вищими за ринкові, різниця між ринковою й закупівельною цінами покривається за рахунок грошей та реалізації майна винних посадових осіб.
Щоб люди мали перед очима звіт про витрачання їхніх коштів, треба запровадити обов’язкове публікування всіх деталізованих статей витрат місцевих бюджетів із назвами всіх підрядників і деталізованим переліком виконаних робіт.
Нині вибори навряд чи можна назвати засобом контролю громади, бо відбуваються вони відомо як і раз на п’ять (навіть не на чотири, як до 2010-го) років. За п’ять років посадовці часто крадуть стільки, що їм вистачить «купити» наступні вибори, якщо виборці все ще пам’ятатимуть їхні «чудіння». Тому скорочення терміну між місцевими виборами до двох-трьох років — завдання №1, якщо країна хоче прискорити формування хоча б зародків відповідальності місцевого самоврядування перед виборцями.
Украй важлива реформа — ліквідація згубної для місцевого самоврядування виборчої системи відносної більшості, коли мером чи депутатом може стати людина, за яку проголосує хоча б 1%, тільки щоб більше, ніж у конкурентів. На практиці нинішня система відносної більшості означає, що громаду часто представляють аферисти, шахраї та «космонавти», які мобілізовують підтримку необхідних відсотків, але які ніколи не зібрали б абсолютної більшості голосів громади, бо громада недостатньо деградована для такого вибору. Мер чи депутат, обраний не 20—30% голосів у результаті політичних маневрів, домовленостей, мобілізації маргінальних груп чи шахраювання технічними кандидатами, а підтримкою абсолютної більшості виборців, значно міцніше стоятиме на землі.
До того ж варто створити інституційні заохочення, щоб у місцеве самоврядування йшли (і могли реально дійти) люди, зацікавлені в розвитку свого краю. Виборча система має сприяти приходу до влади чесних, компетентних, відповідальних і патріотичних людей, блокувати паростки корупції та деградації. Цього можна досягти лише через: 1) збільшення чистоти виборчого процесу і 2) створення можливостей перемоги на виборах без значних грошей. Практично зробити це варто, зокрема, через переведення передвиборчої реклами виключно у формат дискусій у прямому ефірі, недорогої поліграфічної реклами та особистих зустрічей із виборцями. Заборона дорогої політичної телереклами, до речі, сприятиме збільшенню змістовності виборчих кампаній.
Загалом місцеве самоврядування потребує того ж, що і вся країна, — вільного розвитку громадян, умов реалізації природних талантів і здібностей за максимальної рівності можливостей. Відновлення справедливого й чесного суду для всіх незалежно від статків, зв’язків, ліквідації клептократії — казнокрадства і визискування життєвих соків країни (регіону) купкою осіб. Особливе завдання на місцях — припинення чиновницького та злочинного тиску на приватну ініціативу громадян, інституційне зв’язування економічного результату регіонів і власного інтересу чиновників. Запровадження максимально сприятливих умов для економічної та будь-якої іншої законної ініціативи громадян, що є основою добробуту і процвітання. Податкова система, яка заохочуватиме працю, сприятиме чесному ініціативному підприємництву та інноваціям, а не витискатиме економічно активних громадян в еміграцію.
Серед інших доцільних заходів — установити чітку кореляцію між доходами державних службовців і зміною середніх доходів на одиницю населення в регіоні.
Запровадити соціально-економічні критерії, за якими щороку щонайменше 10% усіх місцевих чиновників, керівників місцевих державних адміністрацій України та їхніх заступників автоматично звільнятимуть із посад, якщо не досягнуто прогресу у сфері їхньої відповідальності або якщо відповідні територіальні одиниці потрапляють на останні місця за рівнем економічного розвитку та соціально-демографічними показниками.
Запровадити процедуру громадянського імпічменту для всіх керівників, зокрема й місцевих, за наслідками прозоро проведених соціологічних опитувань. Чиновників мають автоматично відправляти у відставку в разі недовіри до них більш як двох третин мешканців відповідної територіально-адміністративної одиниці.
Звичайно, елементарна пристойність вимагає заборонити до закінчення фінансово-економічної кризи збільшення адміністративних витрат усіх органів державної влади та місцевого самоврядування, усі ремонтні та будівельні роботи на адміністративних будівлях.
Щоб влада не відривалася від народу, можна було б законодавчо зобов’язати керівників органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях щотижня здійснювати у визначеному місці на території органів державної влади заздалегідь проанонсований у ЗМІ прийом певної кількості відвідувачів-виборців і витрачати на тиждень у цих цілях певний законодавчо установлений час.
Замість віддати владу і гроші місцевим громадам туди, де безпосередньо живуть люди, влада зробила все навпаки. Вона надала обласним радам (які, до речі, мають малі виправдання свого існування, бо віддалені від людей не менше, ніж центральна влада) право організовувати мовні провокації потенційно сепаратистського характеру.
Насправді це не так важко — наповнити місцеве самоврядування реальним, не бутафорським, змістом та організувати його так, щоб ресурси країни було використано для її блага. Але цього роками немає. Чому? Тому що у влади зовсім інші пріоритети — не покращити власний край і всю країну, а розікрасти та «утилізувати» їхні ресурси для приватних потреб. Від влади, замість реформ, країна має дії, які важко назвати чимось іншим, ніж шкідництвом, приправленим заколисуючими звуками.
КОМЕНТАРІ
«ПЕРЕДАТИ МАКСИМАЛЬНУ КІЛЬКІСТЬ ПОВНОВАЖЕНЬ МІСТАМ — ПОРЯТУНОК ДЛЯ ДЕРЖАВИ»
Андрій САДОВИЙ, міський голова Львова:
— Ми часто наводимо приклади успішних країн світу. Як правило, успішними є ті країни, де сильне місцеве самоврядування. Тому що, власне, місцеве самоврядування — це той фундамент, на якому можна збудувати країну, яка є прихильною до громадян. Місцеве самоврядування є найближчим до всіх проблемних питань, які виникають у людей. Натомість що маємо сьогодні? Нині надзвичайно багато труднощів, які є штучними. Передовсім це стосується роботи казначейства: воно не виплачує коштів, які зобов’язане виплачувати. Також доречно згадати про питання нерівномірного розподілу державних субвенцій. Невідомо, чи будуть дотації щодо освіти. Таких прикладів — десятки! Отож така ситуація штучно створює проблеми, замість того, щоб розв’язувати питання розвитку міст. Тому не просто готове самоврядування до більшої самостійності. Це порятунок для держави — передати максимальну кількість повноважень містам, органам місцевого самоврядування. Звичайно, і потім запитувати, щоб був чіткий розподіл, щоб у місцевому самоврядуванні бачили партнера, а не, як дуже часто буває, цапа-відбувайла. Якщо Україна хоче бути сильно, потужною країною, вона зобов’язана спертися на місцеве самоврядування. Якщо ж цього не відбудеться, ми, на превеликий жаль, будемо пасти задніх у багатьох світових рейтингах. Рецепт дуже простий.
«РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ДАВНО НАЗРІЛО Й ПЕРЕЗРІЛО»
Віктор ПОЛІЩУК, міський голова Устилуга, Волинська область:
— Місцеве самоврядування не тільки в нас, на Волині, поставлене в такі жорсткі рамки, що я не можу вирішити жодного питання, не повідомивши районну держадміністрацію. Я не можу через це озвучити «хвороби» нашої територіальної громади й перед головою облдержадміністрації, а якби була така можливість, то, гадаю, вирішити деякі питання було б значно простіше. Така зашореність, обмеження права звернення, на мою думку, є нонсенсом, тягарем, який заважає місцевому самоврядуванню розвиватися. Неправильно розподіляють і кошти. Ось, наприклад, гроші на ремонт доріг ділять на дві частини: на поточний і капітальний ремонт. Тож наша міська рада отримала 85 тисяч гривень: 27 тисяч — на поточний і 58 — на капітальний ремонти. Насправді це — мізер як на одну статтю, так і на другу. Ні тут, ні там я за такі гроші нічого не зроблю. А якби була одна сума, без указаного поділу, то ми б уже могли відремонтувати якусь дорогу... Сільські ж ради взагалі отримують ще менші суми. Чимало з них просто не мають змоги використати ці гроші за призначенням, і кошти забирають до районного бюджету. І вже район видає ці гроші якійсь одній сільраді, бо тоді є сума, і за неї можна виконати роботи. Але так ущемляють інші сільські ради, інші територіальні громади.
Реформування місцевого самоврядування давно назріло й перезріло. І найперше, що ми мали б дістати, — це важелі впливу на розподіл фінансових потоків. Дуже часто казначейство блокує кошти, які б мали йти на оплату праці, наприклад комунгоспів. Вони виконують роботи, ми за це перераховуємо їм гроші, але ці кошти «десь» затримують. І тоді комунальники не можуть виплатити зарплати людям. Казначейство ж каже, що «зверху про це знають». Мені не зрозуміла така політика, бо вона веде до знищення комунальної сфери й до того, що завтра не буде кому замітати вулиць...
«ПОКИ БЮДЖЕТНА СИСТЕМА ЗАЛИШАТИМЕТЬСЯ ЦЕНТРАЛІЗОВАНОЮ, ЕКОНОМІКА ПРОДУКУВАТИМЕ ЛИШЕ ОЛІГАРХІЮ»
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт ГО «Інститут політичної освіти»:
— Власне, на реформу місцевого самоврядування й очікували від влади, яка прийшла під лозунгом Партії регіонів. Насамперед як крок до демократизації України. Реформа передбачає комплексні трансформації у країні — від змін до Конституції до перекроїв територіального устрою.
Реформа місцевого самоврядування справді зменшить кількість «жебракуючих» регіонів, як це зауважує Ставнійчук. Адже сьогодні система бюджетного фінансування перевернута з ніг на голову. Схема така: спочатку всі зібрані місцевими силами кошти (податки, збори, платежі тощо) піднімаються нагору, а потім ціла Україна ділить цей спільний казан, звертаючись до Міністерства фінансів і Верховної Ради.
Насправді ж бюджетна система має бути побудована по-іншому. Усі кошти, які зібрали на місцях, мають там залишатися, не заходячи нагору. А державний апарат центральної ради, здійснюючи передусім функцію контролю, може брати частину необхідних коштів.
Від цього економіка на місцях, а отже, і загальнодержавний економічний стан будуть здоровішими. Фактично головною передумовою формування середнього класу (зокрема малого й середнього бізнесу) є децентралізація повноважень і ресурсів. За таких умов однозначно знизиться рівень корупції. Адже якщо держава залишить за собою тільки контроль за фінансовими потоками, а не їхній розподіл, то, як мінімум, зменшиться кількість «посередників», долучених до фінансових потоків.
До того часу, поки бюджетна система залишатиметься централізованою, українська економіка продукуватиме лише олігархію.
Спираючись на власний досвід спілкування з депутатами місцевих рад (Олександр Солонтай веде тренінгові курси із практичної політики для депутатів місцевих рад. — Ред.), скажу, що найгострішим є питання кількості відповідності зобов’язань і повноважень.
Наразі я перебуваю у Свердловську Луганської області. Це унікальне місто, єдине в Україні, до складу якого входить район. Тут немає голови районної державної адміністрації. Місто, села й селища навколо об’єднанні в орган місцевого самоврядування, який називається нині міською радою. Фактично це — прототип того міста, які повинні бути в Україні після проведення реформи місцевого самоврядування. І якраз на прикладі Свердловська можна переконатися: якщо просто об’єднати території, реформувати місцеве самоврядування без децентралізації фінансових потоків, то жодного результату не буде.
Найбільша проблема — у тому, що кількість зобов’язань місцевої ради і сума тих грошей, які їй залишила центральна влада, не просто не збігаються, а різняться в рази. Влада забрала гроші, а зобов’язання лишила самоврядуванню. У результаті вийшло, що гроші — нагорі, а проблеми — внизу.
