Чи потрібен «Державець» в Україні?
Здається, літо 2006 року назавжди закарбує себе в підручниках із новітньої політології. Складається враження, що Україна увійшла на якісно нову стадію історичного розвитку — без національної ідеї, без проліферованих обіцянок, без заяложених демократичних перетворень. Україну визнають європейською країною представники Європи, а Україна водночас переживає період входження в «чорну діру» історичного безчасся, коли вже немає значення, яка політична сила на якій платформі, слова про зради і політичні шахрайства нівелювали себе. Ця ситуація для народу — не шахрайства, не політичний шантаж, а бозна- що, таке, чого незалежна Україна напередодні річниці (чи роковин?) Незалежності ще не знала.
Така вже тимчасова криза, що ламає всі усталені норми та правила політичного етикету. Кожен у політикумі показав себе із внутрішнього боку, і той бік багатьох вразив до «нудоти». Ні, це не враження від «Нудоти» Сартра, а щось набагато сильніше. Це нудота на тлі політичного розколу, або й (боюсь, щоб це не справдилося!) розколу свідомості. У ХХ сторіччі ми вже пережили період кризи релігії, науки, технологій, культури. Тепер Україна увійшла у стадію кризи національної свідомості, що дуже чітко визначила національні пріоритети. А полягають вони в тому, що казати про єдину і неподільну націю можна хіба що з багатьма постфактумними поясненнями та обґрунтуваннями. Є різні регіони, що спеціалізуються на різних промислових об’єктах, що мають різні культурні проекти та цінності, різну мову, різні погляди на майбутнє України, різні ностальгійні згадки, різні релігії. Одне слово — щось таки зламалось у механізмі державотворення, в механізмі націєтворення. Але що відбулося — на це дасть відповідь час, адже метааналіз історії — властивість одиниць (ім’я хіба що Елвіна Тоффлера одразу спадає на думку). А більшість пливе в часі чи безчассі, борючись у плині власних амбіцій та інтересів.
Тому зараз я би хотів згадати одну студію, що, на мій погляд, дуже важлива для розуміння саме таких кризових періодів. Адже саме ця праця, створена 475 років тому, і дотепер не дає історикам усіх часів (від Ренесансу до пост-нової доби) жити спокійно. Ця праця — «Державець» Ніколо Макіавеллі. Саме в наш час, у це літо-2006, за свідченнями істориків-медіавістів, можна відрахувати 475 років — і тоді ми опинимося в Ренесансі з усіма його підводними і досить складними течіями та проблемами. Досить довго наука прагнула потрактувати цей період у барвах гуманізму та високої естетики, але це тільки спотворило історичний факт Ренесансу як знакової для європейської культури події. А «Державець» багато в чому дає побачити і відчути те, що відбувалося насправді в умах апологетів нового світобачення — антропоцентричного, людинолюбного, освіченого, морально-етичного... Але всі ознаки Ренесансу потребують свого чіткого осмислення з позицій об’єктивного знання. На жаль, і досі ми не спромоглися читати і вичитувати, слухати і чути, тому дуже часто хочемо бачити в історії те, що хочемо, а не те, що є насправді. І Ренесанс — це для багатьох час розквіту, титанізму, гуманізму. Але після опрацювання західноєвропейських сучасних джерел із ренесансної культури (Viroli M., Rahe P., Hulliung M. тощо) та й класичних праць Баткіна, Бурхарда — вже не можна думати про цей період у призмі лише позитивної історії. Але повернімося до «Державця».
Отже, чому для нас було б цікаво повернутися на якусь мить до цієї класичної і неодноразово інтерпретованої праці, що вийшла друком 1531 року? Може, тому, що класичний принцип Макіавеллі «мета визначає засоби» («the ends justify the means») насправді саме з цього твору і не випливає, а є результатом осмислення історичної системи Ренесансу з його кодами, бінарними опозиціями, внутрішніми дилемами та вузлами. Цікава точка зору Миколи Бердяєва щодо Відродження: «Ренесанс є бурхливим зіткненням двох первнів, у ньому сильні первні і язичницькі, і християнські. На Ренесанс наклала відбиток подвійність свідомості, успадкована від Середньовіччя зі всіма його роздвоєннями на Бога і диявола, на землю, на дух і плоть, — в ньому поєднується трансцендентна свідомість, що розриває грані, зі свідомістю античного натуралізму. Він ні на мить не був цільним, не міг бути лише поверненням до язичества» (Бердяев А.Н. «Опыт истории». — С.87). Із цього твердження можна припустити, що весь Ренесанс був приречений на внутрішню суперечність саме внаслідок того, що неможливе Відродження досконалих земних форм у християнському світі. І справді, християнство говорить про неможливість раю на землі, а головна ідея Відродження — досягнення ідеалу, причому без втручання вищих сил, а тільки з волі людини.
Чи, може, «Державець» та й наше звернення до періоду Відродження допоможе нам, людям нової епохи — гучного ХХI сторіччя, епохи екоінформаційної свідомості, — зрозуміти плин нашого часу, що раптом обернувся на це політичне безчасся України-2006? Чому саме в добу розквіту людських сил, інтелекту, нового глобального мислення, примату творчості виникає праця Ніколо Макіавеллі, що сколихнула світову науку навіть не Ренесансу, а багатьох століть опісля? Чому і в Україні, що після помаранчевої революції мала увійти до європейської системи на рівні культури, свідомості, економіки, після гучного «Євробачення» з Русланою... не відбулося прощання з минулою Імперією, чому Україна не знайшла свій код виходу на справді інший вимір стосунків? Може, наразі час повернутися до деяких думок Макіавеллі та, маючи нагоду відзначити ювілей із виходу студії, поміркувати над власною українською історією? Що ж пропонував Макіавеллі і що може стати в нагоді сучасній Україні та її політичному бомонду?
Ніколо Макіавеллі є однією з дуже суперечливих постатей у політичній історії. За п’ятсот років після того, як він жив і творив, філологи, політологи, історики та культурологи продивилися незліченні документи і зробили безліч інтерпретацій ідей Макіавеллі; проте дебати над його істинною вірою, поглядами, ідейними домінантами і досі тривають. Історія часто оголошувала його людиною деспотичних та жорстоких поглядів, але недавні студії (переважено західноєвропейські) дають можливість по-новому говорити про ідейний вплив Макіавеллі та непорозуміння або й свідомі маніпуляції в інтерпретації тверджень цієї людини. Згадаймо: ще навіть тиран ХХ сторіччя Беніто Муссоліні планував написати наукову роботу (дисертацію!) на ідейному підґрунті праць Ніколо Макіавеллі, яка так, проте, і не була завершена.
Незаперечне одне: «Ніколо Макіавеллі (1469- 1526) — один із видатних італійських діячів, який народився у Флоренції в період високого Відродження. В цій постаті поєднувалися риси політика і письменника, людини діяльної і водночас глибокого мислителя, знавця античної історії, практика і теоретика» (Жизнь Никколо Макиавелли: тогда и теперь: Биогр. очерк. — СПб., 1993). Себе він не без змилування вважав одним із обдарованих політичною мудрістю. Макіавеллі пише: «Волею долі я нічого не розумію ні у виробництві вовни, ні в доходах, і тому маю або мовчати, або міркувати про державу» (Макиавелли Н. Соч. — М.-Л., 1934. — Т. 1).
Макіавеллі поталанило ще в одному: в його родині було узвичаєне вільне ставлення до релігії і церкви. Навіть його мати, як ми знаємо із наукових джерел, не була побожною (докл. чит.: Grazia S. Machiavelli in Hell. — Princeton: Princeton University Press, 1989). Можливо, саме це допомогло Макіавеллі згодом реально, а то й критично оцінювати роль церкви в житті Італії. Чого варта тільки п’єса «Мандрагора», написана в дусі «Декамерона» Боккаччо. Жартівливу п’єсу спрямовано проти людської відсталості, але там, де справа торкається церкви, вона перестає бути нешкідливим жартом і перетворюється на гострий памфлет, що жалить як продажних священиків, готових заради грошей навіть на порушення пастирського обов’язку — так і проти людської довірливості, що зводить «кожне слово людини в рясі в ранг божественного одкровення» (Machiavelli, N. The Prince, Q. Skinner and R. Price. — Cambridge: Cambridge University Press, 1988).
Відомо, що філософії Макіавеллі не любив і ставився до неї з упередженням. Пояснити це можна хіба що тим, що він ототожнював філософію із середньовічною схоластикою, а відірване від мети мудрування, споглядальність — шкідливі для держави: на його думку, вони породжують бездіяльність і «небезпечні спокуси». Якби комусь спало на думку скласти список італійських філософів, Макіавеллі не претендував би там на почесне місце. Але, попри все, він запропонував власну філософію історії як метанаратив, політичну історію, відмовившись від теологічного провіденціоналізму. Італійський гуманіст усвідомлював становище, в якому опинилася його країна. В ситуації, коли Італія була політично безсилою, розрізненою і втратила самостійність, а середньовічна релігійна свідомість перебувала в кризі, основним пріоритетом ставала романтизація життєвої потужності, здатної зібрати воєдино цей світ, що так успішно розпадається. Тип сильної особистості втілюється для Макіавеллі в постаті ідеального правителя.
Великий флорентієць зібрав увесь свій досвід щодо якостей, якими має володіти правитель, у творі «Державець». В одному з листів своєму другові він говорить: «За допомогою цієї книги, що свідчить про мій політичний досвід, я хочу вступити на службу до нових правителів Флоренції і тому хочу піднести її дому Медичі» (Nederman, C.J.Amazing Grace: God, Fortune, and Free Will in Machiavelli’s Thought // Journal of the History of Ideas. — 1999.). Власне, цю працю і присвячено Лоренцо Медичі. Звичайно ж, Макіавеллі мріяв, щоб Італія була єдиною і сильною державою.
Марсиліо Фічино — один із діячів того часу — пише так: «... Хто буде заперечувати, що геній людини майже такий, як і в самого Творця...» (Viroli, M. Machiavelli. — Oxford: Oxford University Press, 1998). Погоджуємося: в цій фразі є і зухвалість, і виклик, і гордість називатися Людиною, але вона є квінтесенцією філософської думки гуманістичної доби. Флоренція стає на той час столицею Відродження, «новими Афінами». На відміну від Рима, що перебував під сильним впливом папства, Флоренція завжди була волелюбною. Саме у Флоренції, починаючи з Джотто, творили найяскравіші майстри живопису, архітектури і всіх витончених мистецтв. До кінця XV століття місто вже здобуло ті неповторні і прекрасні риси, які і до цього часу привертають увагу людей. Вже були побудовані прекрасні храми і палаци, вже були написані унікальні фрески, і на площах міста були встановлені дивовижні статуї. Приблизно в цей же час у Флоренції працювали Леонардо да Вінчі, і Мікеланджело, і Рафаель.
Але зі своєї суспільно-політичної площини Макіавеллі спостерігав суспільство, в якому неможливо вирватися за межі vicious circle політичних проблем, де в чесної людини не було гідного вибору: або ти пригноблюєш, або тебе. Він досліджує причини викривлених людських схильностей і вчинків. Погані людські пристрасті, з одного боку, пояснює біологічна природа. Інша причина стосується вже людини як суспільної тварини. Тиранічна влада, за Макіавеллі, стимулює гірші з людських пристрастей: жадобу до панування, взаємну ненависть правителів і пригноблюваних, заздрість тиранів, безладдя, інтриги. Під час текстологічного аналізу «Державця» можна зробити припущення, що, почавши з міркувань про природу людини, Макіавеллі робить крок уперед у напрямі до аналізу природи соціальних груп і політичних структур. Він розглядає їх як живі організми, наділяючи властивостями, пристрастями і волею. Він схильний давати соціально-політичні характеристики не тільки людині, а й соціальним групам (аристократи, дворяни, плебеї, народ), і навіть таким структурам, як держава, суспільство. Політика, згідно з Макіавеллі, — це символ віри людини, і тому вона має посідати панівне місце у світогляді.
Із плином часу в Макіавеллі зароджуються думки: осмислити якомога глибше людську історію, історію суспільства в його діяннях і звершеннях, правах, свободах і обов’язках, одне слово — осмислити історію як усвідомлення становлення і прогресу свободи. Головне завдання, яке Макіавеллі ставив перед собою, — сформулювати норми політичної поведінки на основі досвіду своєї епохи, а також стародавнього часу. Макіавеллі розглядав досвід як щось живе і конкретне. Політичне життя для нього — це, передусім, люди, групи людей, народи, правителі та їх взаємостосунки з приводу влади. Він поставив у центр світобачення політичну людину (підкреслювання наше. — Д.Д. ) з її волею, інтересами. Макіавеллі вважав, що будь-яка людина в усі часи наділена тими самими пристрастями, бажаннями і волею. Тільки людина є «константою, що дає можливість виводити загальні закони політичного життя, характерні для всіх часів і народів» (Mattingly G., Machiavelli’s Prince: Political Science or Political Satire? // The American Scholar. — № 28. — 1958. — РР.: 482-491). Усі інші елементи політичного процесу надзвичайно рухомі, мінливі.
Ось одне з міркувань Макіавеллі: «Вивчаючи події наших днів і минулих часів, ми знаходимо, що у всіх державах і у всіх народів існують ті самі прагнення. Проте у всі часи повторюються ті ж біди, тому що історичними міркуваннями, законами розвою історії просто нехтують. Читаючи історію, люди не вміють робити з неї висновків, або висновки залишаються невідомими для правителів» (цитую за виданням: Володар / Н. Макіавеллі; пер. М. Островерха. 2-е вид., поправ. й доп. — Новий Йорк, 1976).
Тут висловлено головну думку політичної філософії Макіавеллі, що проходить у незмінному вигляді через усі його праці. Знадобилася ціла історична епоха, та й не одна, щоб політична діяльність і політична влада знайшли високе суспільне призначення. Але чи знайшли вони це призначення в Україні-2006?
Цікаво в цьому контексті порівняти кілька думок сучасника Макіавеллі — блискучого Мішеля Монтеня у «Пробах» (цитую у статті за: Монтень М. Проби. — Книга перша. / Пер. з фр. — К.: Дух і літера, 2005. — 365 с.). Монтень зазначає, що, порівняно з античними, часи його змінилися. Можливо, саме тому стільки разів Макіавеллі в «Державці» апелює до досвіду античності, що був докорінно іншим, взірцевим, із іншою світоглядною парадигмою бачення себе та осмислення світу? Монтень пише про його часи: «...якщо ти виграв війну, тобі й слава, хто поділяє слова Лісандра про те, що, де бракує лев’ячої шкури, там треба шукати лисячу, — то ми й пасток остерігаємося найчастіше; отож наш верховода бере очі в руки саме тоді, коли посилає парламентарів і провадить перемовини про мир». Монтень, як людина філософічна, підводить риску під своїми думками: «Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймні перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дійшла краю. Ми прийшли у світ діяти...» (Монтень М. Проби.). Саме в цій діяльності людини і криється причина невдач історії, періоди криз і катастроф.
Макіавеллі написав у «Державці» про сприйняття образу правителя в народі: «…люди, вірячи, що новий правитель виявиться кращим, охоче повстають проти старого, але незабаром вони з досвіду переконуються, що були обдурені, бо новий правитель завжди виявляється гіршим, ніж старий». «Люди звичайно йдуть шляхами, прокладеними іншими, і діють, наслідуючи зразки, але оскільки неможливо ані неухильно йти цими шляхами, ані порівнятися в доблесті з тими, кого ми ставимо за зразок, то людині розумній належить обирати шляхи, прокладені найбільшими людьми, і наслідувати людей гідних і шляхетних, щоб якщо не зрівнятися з ними в доблесті, то хоча б сповнитися їх духу».
Яких же правил радить дотримуватися ренесансний політик? У чому полягає суть ідей і тверджень Макіавеллі? Майже афористично, у формі припису або й діагнозу, Макіавеллі зазначив:
«...насправді, хто менше покладався на милість долі, той довше утримувався при владі».
«Хто... йде шляхом доблесті, тому важко завоювати владу, але легко її утримати; важезна полягає, передусім, у тому, що правителям доводиться встановлювати нові порядки, без чого не можна заснувати держави і гарантувати безпеку».
«Так само і у справах держави: якщо своєчасно знайти недуг, що зароджується, що можуть лише мудрі правителі, то позбутися його неважко, але якщо він запущений так, що кожен може побачити, то ніяке зілля вже не допоможе».
«Скажу лише, що державцю належить дружити з народом, інакше у скрутний час його буде повалено».
«...Якщо в народі шукає опертя державець, який не просить, а наказує, до того ж безстрашний, не падає духом в нещасті... вміє розпорядженнями своїми і мужністю вселити бадьорість у тих, хто його оточує, він ніколи не буде обдурений...».
«...Добрі закони і добре військо. Але добрих законів не буває там, де немає доброго війська».
Дуже цікавим є посилання на біблійну оповідь про Давила та Голіафа. Макіавеллі по-ренесансному трактує її ідейний, символічний зміст, відповідно до власної концепції: «Коли Давид викликав на бій Голіафа зі стану филистимлян, то Саул, щоб підтримати дух Давида, одягнув його у свою зброю, але той відкинув її, сказавши, що йому ніяково в чужому озброєнні і що краще він піде на ворога з власною пращей і ножем. Так завжди і буває, що чужа зброя або заширока, або затісна, або дуже громіздка (підкреслювання в тексті статті наше. — Д.Д.)».
«...Маючи намір написати щось корисне для людей розумних, я вважав за краще слідувати правді не уявній, а справжній, на відміну від тих багатьох, хто зобразив республіки і держави, яких насправді ніхто не знав і не бачив».
«Проте новий державець не має бути легковірним, недовірливим і швидким на розправу, у всіх своїх чинах він має бути стриманий, обачний і милостивий, так щоб зайва довірливість не обернулася необережністю, а зайва недовірливість не озлоблювала підданих».
«Презирство державці порушують непостійністю, легковажністю, зніженістю, легкодухістю і нерішучістю. Цих якостей треба остерігатися як вогню, стараючись, навпаки, в кожній дії виявляти великодушність, безстрашність, і твердість».
«...Добрими справами можна накликати на себе ненависть, як і поганими».
«...Недруг закликає відійти убік, тоді як друг кличе відкрито виступити за нього зі зброєю в руках».
«Державець має бути покровителем дарувань, шанувати обдарованих людей, надавати шану тим, хто відрізнився у ремеслі або мистецтві». Отже, в цій настанові криється розуміння мудрості і освіченості в державі, як ми сьогодні б сказали, — потреби у креативності. Макіавеллі заклав підстави для цього: навіть у період примату сили мудрість та творчість є тим струменем, що наповнює життя глибшим сенсом. Далі наводжу кілька цитат, що підтверджують цю думку.
«Про розум правителя насамперед судять із того, яких людей він до себе наближає...». Погодьтеся, дуже актуальне для України твердження!
«...Сам він (державець) має про все розпитувати, про запитане терпляче вислуховувати правдиві відповіді...»
«...Тільки ті способи захисту добрі і надійні, які залежать від тебе самого і від твоєї доблесті». Отже, чи не вперше в подібних трактатах ідеться про почуття індивідуальної відповідальності та гідності.
«Якщо вже йдеться про інтереси батьківщини, не важливо розмірковувати, справедливим є це рішення чи несправедливим, милосердним чи жорстоким, похвальним чи ганебним, облишити слід усілякі міркування і прийняти те рішення, яке відповідає порятунку її життя та збереженню свободи».
І лишається тільки одне запитання: а чи буде таке рішення прийняте в Україні?
