Чи здобуде українська нація справжню єдність на ґрунті футболу?
Уже більш-менш уляглися пристрасті, пов’язані із виступом збірної України на Євро-2012, отже, є можливість розпочати обговорення ініційованих футболом питань більш загального, ніж сам футбол, характеру. І передусім тих, які пов’язані із ледь не загальнонаціональним єднанням, яке засвідчила наша країна в дні виступів української збірної. Скільки вже було сказано і написано на цю тему! Футбол інтегрує Україну. Футбол відкриває їй нові перспективи. Футбол є новим виміром сучасного життя. Нація, з’єднана футболом, готова до нових спільних звершень. Такими й подібними до таких констатаціями рясніє Інтернет, такі твердження можна легко знайти не тільки в сервільних, а й у цілком серйозних та відверто опозиційних виданнях. І написано все це цілком щиро, й не лише прихильниками чинної влади.
Ось ліберальний київський публіцист стверджує, що право на проведення цього чемпіонату заслужила вся країна, а не тільки пан Суркіс завдяки вдалим закулісним іграм; заслужила помаранчевою революцією 2004 року, яка вразила Європу. Заслужила своїм прагненням стати кращою, ніж раніше. І, врешті-решт, нікуди не подінуться побудовані за гроші платників податків стадіони та дороги; верші-решт до України вже завітали декілька десятків тисяч іноземних гостей, тобто Європа сама прийшла до тих українців, які ніколи не спроможуться виїхати туди. І, взагалі, Україна робить з Євро-2012 величезний крок уперед — передусім щодо лікування власної меншовартості, за якою ми начебто ні на що не здатні. Виявляється, здатні, незважаючи ні на що та ні на кого, — наголошує цей публіцист.
Інший, не менш ліберальний, цього разу львівський автор іде ще далі. За його словами, написаними після виграшу збірної України у збірної Швеції, все відходить на задній план перед самим фактом Перемоги (саме так, з великої літери). А це означає, що запит на позитив, на внутрішній спалах патріотизму б’є фонтаном. І це не просто запит на позитив — це загальнонаціональна вимога, навіть загальнонаціональний ультиматум: настав ч ас мислити категоріями успіху, перемоги, звершень, єднання. А отже, не має значення, чи будуть іще перемоги в наступних матчах, — головне вже сталося. Усі мають єднатися з усіма, і головне — з мільйонами тих, для кого, як пише цей публіцист, Україна досі так і не стала рідною домівкою, для кого День Незалежності є буднім днем. Отож хай живе позитив: сьогодні — футбол, завтра — бокс, післязавтра — музика. Ці неполітичні речі сприятимуть політичній самоідентифікації всіх і вся, в тому числі й люмпенізованих перекотипольних донеччан. Треба всього-на-всього перелаштувати свої мізки на лад громадянського позитиву та сказати собі: «Це — моя Україна!».
І тільки хіба що Оксана Пахльовська йде проти течії, стверджуючи, що влада за допомогою футболу виграла в Україні з сухим рахунком 10:0. Бо ж «кольоровою латкою Євро-2012 влада намагається залатати зяючу чорну діру неототалітарної перспективи», і робить це вельми успішно, маючи підтримку сотень тисяч, якщо не мільйонів, люду. Зокрема й знаних інтелектуалів. А якщо для діячів культури футбол важливіший за проблеми політичних репресій, за вивезення в офшори коштів, більших за доходи державного бюджету, за непобудовані лікарні та кинутих напризволяще онкохворих, то, завершує Пахльовська, «які претензії до людей, які у фан-зоні одного Києва за три дні випили цистерну пива і з’їли два кілометри сосисок?»
Отож, попри майже загальне піднесення, чи не варто спробувати розставити акценти за принципом: «Мухи — окремо, котлети — окремо»?
Заперечувати факт єднання громадян України під синьо-жовтими прапорами завдяки футболу неможливо. Питання зовсім в іншому: яким чином об’єднує Євро-2012 їх, на яких підставах і, головне, з якою подальшою перспективою?
Для того, щоб спробувати відповісти на ці непрості запитання, подивимося на те, яку роль відіграє футбол у житті Донецького краю й самого Донецька, який його мер Лук’янченко щойно назвав «футбольною столицею України». І справді: після 2005 року «Шахтар» тільки двічі пропускав суперників на вищу сходинку чемпіонату країни і добре виступав в європейських турнірах. А обсяг коштів, вкладених Рінатом Ахметовим у свій суперклуб і футбольну інфраструктуру краю, щорічно сягає приблизно 100 млн дол.
Не менш важливим є й те, що на донецьке поле зараз в основному виходять (принаймні в півзахисті й у нападі) «шахтарі» з Бразилії чи Хорватії; хоч скільки б розказували легенд щодо піклування про талановитих хлопчаків із Макіївки чи Єнакієвого, результат ми бачимо (точніше, не бачимо) у грі — в основному складі команди двоє чи троє корінних жителів Донецької області. А тим часом край цей завжди був багатим на футбольні таланти, потрібно тільки вчасно виявляти їх і вкладати мізерні (у порівнянні з усім іншим) кошти в їхню підготовку. Але навіщо, коли можна заплатити грубі гроші й одразу мати все на блюдечку із блакитною крайочкою? 20 млн дол., витрачені в міжсезоння 2011 року на трансфери, — зайве свідчення такого підходу. Отож дуже специфічне виходить об’єднання всіх і вся на рівні Донеччини, і дуже специфічний там побутує, засвідчений майже культовим уже футболом, регіональний патріотизм Донбасу, дуже відмінний від європейських зразків такого патріотизму. Найсмішніше в цьому те, що навіть начебто й опозиційні донбасівські незалежні профспілкові активісти (а значить, і пересічні жителі регіону) — це вже спостереження на підставі спілкування з ними — не усвідомлюють, що сьогодні назва донецького клубу звучить як ядуча насмішка зі справді небуденної шахтарської професії. Ба більше: вони цілком задоволені станом справ у місцевому футболі (своєрідному ерзаці «національної ідеї донеччан»), а переймаються тільки підвищенням зарплат й усуненням «окремих недоліків» у діяльності місцевої влади.
Ні, звісно, владою — й місцевою, й центральною — незадоволена більшість, але при тому це незадоволення не переходить у практично-політичну сферу, й не перейде взагалі в осяжний час, бо голосуватимуть тут за «своїх». Нехай «окремі недоліки» усунуть — і цього достатньо. Аби були пиво й футбол.
От на рівні цієї планки й може «навколофутбольно» єднатися Україна, бо ж добре відомо, під яку планку підганяється сьогодні вся держава, вся нація.
Єднатися, неминуче розшаркуючись і вибачаючись перед тими, для кого, за словами львівського ліберального публіциста, вона за 20 минулих років так і не стала рідною домівкою, тобто перед відставними політпрацівниками й сексотами, перед ветеранами каральних експедицій 1944 — 1954 років на Західній Україні (які, за чинним законодавством, фактично є ветеранами Великої Вітчизняної), перед промосковською партноменклатурою та її численними родичами, і взагалі — перед усіма «фольксдойчами» майже сакраментального вже «Русского мира», для кого Україна є не більше ніж Малоросією.
Тобто — на рівні споживачів «Радіо Шансон», пива «Сармат» і бразильських «шахтарів» на футбольному полі — бодай і під синьо-жовтим прапором. І на рівні лояльного ставлення до факту наявності «розпасованих» у потрібні кишені під час підготовки Євро-2012 бюджетних мільярдів, до всіх вихилясів можновладців, до проблеми геополітичної визначеності й соціокультурної тождсамості. Не переймаючись справді серйозними й нагальними питаннями.
Футбол плюс пиво — і синьо-жовтий прапор над цим. Оце й є Україна, панове?
Вочевидь, що саме така квазіукраїнська квазінація та квазідержава цілком влаштовують «крутих хлопців», які нині окупували Печерські пагорби Києва. Але чи влаштовують вони ту — з претензією на неабияку інтелектуальність — публіку, яка пише сьогодні ледь не оди на тему єднального футболу? Адже дороги, побудовані до Євро, невдовзі почнуть критися вибоїнами (вкрадено щось із компонентів або неправильно покладене покриття), аеропорти так і не запрацюють на проектну потужність, гривня почне падати внаслідок дірок у бюджеті, спричинених тими-таки грандіозними футбольними витратами, і тільки стадіони стоятимуть як символи нової національної ідеї...
А що стосується позитиву і перемог — то побудована на пиво-футбольному ѓрунті Україна їх не матиме й не зможе мати — окрім тих хіба що, де все вирішуватимуть великі гроші та куплені за ці гроші виконавці. Навіть Вєрка Сердючка — це продукт минулої епохи, не кажучи вже про братів Кличків і Андрія Шевченка. Епохи, коли були дещо інші сподівання й спроби (більш чи менш владі), єднання на дещо іншому ѓрунті. Бо ж для справжніх перемог, для потужного позитиву, а не окремих емоційних спалахів, присмачених бляшанкою пива, потрібно щось зовсім інше. Передусім — ті напівмістичні, але цілком реальні віра, надія та любов, яким сьогодні в Україні на загальнонаціональному рівні взятися нема де. А ще — відповідальність за самого себе, за свою родину і за свою країну, яка в більшості громадян України атрофована чи не від народження внаслідок як довготривалого панування «совка» на наших теренах, так і зусиль новітніх можновладців. Для останніх футбол — видовище, здатне не тільки єднати плебс, а й замінити йому свободу, й тому у футбол варто вкладати гроші. Бо ж іще жодна нація не об’єдналася на ѓрунті футболу, не постала на основі його як спільнота вільних громадян, отже, — нехай собі радіють плебеї, а нам своє робить...
