Чим пишатися?
Після закінчення будь-якого процесу залишаються як матеріальні результати, так і візуальні, емоційні та інші враження від того, що відбулося. Чергова парламентська сесія не стала виключенням. Якщо говорити про кількість розглянутих законопроектів, проведених слухань і тому подібне, то відповідні цифри з вичерпною точністю подані на інтернет-сайті Верховної Ради. Цифри вражають, що і дало можливість голові ВР Володимиру Литвину оцінити роботу сесії як дуже плідну.
З іншої сторони, сама лише кількість ухвалених законопроектів, поправок і постанов не говорить абсолютно ні про що. Хто і де сказав, що цих законодавчих актів має бути саме стільки, а не на сто чи двісті менше? Чи не є нестримний потік розглянутих документів свідченням недосконалості нашого законодавства після 13- ти років роботи демократично обраного парламенту?
Залишимо депутатам право пишатися результатами своєї роботи чи, навпаки, бути незадоволеними. Спробуємо розглянути останню сесію у двох площинах. Перша — власне законодавча діяльність, спрямована на гармонізацію життя суспільства. Друга — боротьба за владу, яка в нашому парламенті не припиняється ні на секунду. Власне, це стосується не тільки Верховної Ради.
Якщо говорити про економіку, то наш парламент вкотре не спромігся вирішити питання із податками. Заплановане ще на осінь 2000 року прийняття Податкового кодексу, продовжує перебувати у процесі узгоджень. Звісно, що економіка так довго чекати не може і країна так-сяк призвичаїлась жити за умов недосконалого податкового законодавства. Суб’єкти підприємницької діяльності продовжували шукати і знаходити шляхи уникнення непосильного податкового тягаря, а законодавці у відповідь шукали джерела наповнення бюджету. Введення з нового року єдиного податку на доходи громадян не принесе радикальних змін. Як і будь-яке часткове рішення 13-відсоткове оподаткування наших доходів увійде у суперечність із масою інших законодавчих актів, викличе необхідність прийняття додаткових постанов, інструкцій та роз’яснень. Таким чином замість одночасної і зрозумілої реформи оподаткування для всіх, ми знову приречені на експеримент. Зате законодавці будуть зайняті і за півроку знову відрапортують про сотні розглянутих законопроектів і поправок.
Наведений вище абзац є лише однією із ілюстрацій ефективності роботи нашого законодавчого органу в економічній сфері. За таких умов успішне ведення бізнесу продовжує бути невіддільним від прихильності влади. Звідси і жорстокий двобій за перерозподіл цієї влади, що тривав останні місяці під кодовою назвою «політична реформа».
Якщо розглянути обидва законопроекти про зміни до Конституції, направлені до Конституційного Суду після гучного скандалу у залі засідань Верховної Ради, проглядається одна спільна ознака. А саме — запрограмована недосконалість оновленої Конституції в разі прийняття того чи іншого варіанта політичної реформи. Витоки цієї запрограмованості у сучасному розкладі політичних сил, у бажанні змінити Основний Закон саме так, щоб зручніше було перебрати чи зберегти владу.
Так само, як і з багатостраждальним законом про вибори, ідеального варіанту конституційних змін не існує в природі. Існують варіанти, ситуативно вигідні тій чи іншій стороні процесу. Звідси висновок — найiмовiрнiше, ніякої політичної реформи не буде, а те, що назвуть реформою, буде лише невеличкими косметичними змінами до того, що вже є. Чи погано це за умов, коли наш парламент ще жодної хвилини не був власне законодавчим органом, а являв собою місце постійного перерозподілу влади і впливу? Коли за майже півтора десятиліття так і не сформувалися справжні більшість і опозиція? І не тому, що немає відповідного закону, а тому, що вітчизняний депутат не може і не хоче чекати чотири роки в опозиції, конструктивно критикуючи владу. Кожен хоче все і одразу. А всім не вистачає. Тому хоч би який варіант політичної реформи був ухвалений чи, що найбільш iмовiрно, не ухвалений жоден, спосіб дій наших парламентарів ще довго не стане схожим на цивілізований, прийнятий у країнах із традиційною демократією.
Чим ризикує законодавчий орган, занурений у багаторічний процес перманентної боротьби за владу із перебіганнями з більшості в опозицію і назад? Тим, що вже є, на що постійно скаржаться політики у Верховній Раді. Неефективність законодавчого процесу, відірваність його від справжнього життя, врахування насамперед корпоративних інтересів, а не інтересів суспільства призвело і буде надалі призводити до того, що місце прийняття справді важливих рішень все частіше перебуватиме поза стінами парламентського залу на вулиці Грушевського. Бо коли депутати не можуть чекати чотири роки в опозиції і прагнуть оперативно змінити незручні сьогодні для себе «правила гри», то і суспільство не може чекати конче потрібних законів від парламенту. Життя встановлює свої закони, які є такими ж недосконалими, як і документи, що виходять на підпис із канцелярії ВР.
Тому такими різними є офіційні підсумки роботи парламентської сесії і враження від них у суспільстві. Залишається сподіватися, що з кожною наступною сесією цей розрив скорочуватиметься. Якщо знову не завадять вибори, що скоріше за все і станеться.
