«Дамби» чи інтеграція?
Жорстка економічна політика стосовно Грузії та Білорусі, спроби реалізувати доцентрові інтеграційні проекти, а тепер і перипетії навколо українського острова Тузла, стали явною ознакою активного повернення Росії до епіцентру сучасної геополітики. Інші учасники пострадянського простору будуть вимушені або приєднуватися до цього тренда, або перебудовуватися з урахуванням нових імперативів розвитку, або остаточно випадуть із процесу як самостійні суб’єкти.
З моменту розпаду СРСР минуло достатньо часу, щоб національні еліти переусвідомили попередній історичний досвід, сформували адекватний зміні реалій світогляд. Там, де цього досі не вiдбулося еволюційним шляхом, «дозрівання», швидше за все, буде проходити в польових умовах, на прикладах подолання реальних конфліктів і протиріч. Ми є свідками того, як на зміну «тліючій геополітиці» дипломатичних реверансів приходить активне відстоювання національних інтересів, а морально застарілі політичні стереотипи вилучають із активного ідеологічного обігу на користь нових концепцій та стратегічних планів.
Подвоєння ВВП за десять років, відновлення контролю над стратегічно важливими галузями економіки суміжних держав, активне відстоювання прав співвітчизників за кордоном, нарешті — побудова «ліберальної імперії» — це не просто плід фантазії кремлівських стратегів, а програмні положення, що претендують на роль нової політичної стилістики і стратегічних месиджів Росії. Така постановка питань і дій, які її супроводжують, більше не дають причин сумніватися у тому, що слово і діло — взаємопов’язані поняття, і що за них потрібно і необхідно відповідати. Цей принцип багато хто вже встиг забути і багатьом його доведеться знову пригадати.
Саме такої «конкретності» мислення політичної еліти та здатності без силування визнавати «імперативний мандат» національних інтересів, завжди не вистачало Україні. Національній політичній еліті необхідно консолідуватися — це очевидний факт. Сьогодні особливо очевидна надмірно затягнута роз’єднаність еліт, що гальмує політичний розвиток суспільства та створює системну загрозу для держави. Не можна вважати нормальною таку ситуацію, коли практично кожен амбіційний національний проект «забуксовує» в спорах і лобістських протиріччях основних 5—6 фінансово-промислових груп. Тут примітні: й епопея навколо питання використання нафтопроводу Одеса — Броди; й історія зі створенням міжнародного газотранспортного консорціуму; і суперечка стосовно ЄЕП і багато іншого.
Навіть реакція потенційних учасників президентських виборів на події навколо острова Тузла була багато в чому невираженою, доки не з’явилися перші результати опитувань громадської думки. Якщо і надалі особисту політичну позицію лідерів «замовлятиме» соціологія, а не національні інтереси, то замість ефективної держави і консолідованого політикуму за результатами виборів-2004, Україна отримає новий період невизначеності і знову повернеться до 1991 року, тоді як еліти сусідніх держав житимуть уже в інших системах координат. У тому числі й геополітичних.
Те, що на пострадянський простір чекають масштабні геополітичні перетворення і нові виклики стабільності, можна вважати лише питанням часу, оскільки складаються системні передумови для змін. По-перше, фактично сталося розширення НАТО та ЄС на схід — з одного боку, та здійснюється експансія наддержав Азіатсько-тихоокеанського регіону — з іншого. По-друге, пострадянський простір є ще неосвоєним економічним ринком і передусім ринком енергоресурсів. Це робить країни регіону якщо не стратегічними постачальниками ресурсів, то гарантами їхнього транзиту, що не менш важливо. По-третє, у багатьох пострадянських державах відбувається або в перспективі так чи інакше відбудеться зміна політичних лідерів, які тривалий час були не просто політичними арбітрами, а «стержнями» політичних режимів, гарантами дотримання пактів первинного періоду незалежності. По-четверте, пострадянський чинник стане одним із акцентів у ході президентських виборів у США, оскільки і серед громадськості, і в діаспорі спостерігається високий ідеологічний попит на «новини» з екс-СРСР.
Існує велика загроза того, що геополітичний ренесанс пострадянського простору може позначитися новими територіальними і суспільно-політичними конфліктами.
Так, проблеми навколо острова Тузла можуть спровокувати «ефект доміно» в європейській частині пострадянського простору. Услід за Росією, територіальні претензії до України може настирливіше висунути Румунія. Загострення українсько-румунських відносин призведе до зростання націоналістичних настроїв у Молдавії, яка має невирішену проблему Придністров’я. Придністров’я, в свою чергу, — проблемне геополітичне утворення та зона стратегічних інтересів і України, і Росії. Виникне кільце геополітичних протиріч, для вирішення яких знадобляться великі зусилля і втручання вже третіх сторін.
Для того, щоб подібні песимістичні сценарії залишалися всього лише гіпотетичними, необхідно, на мій погляд, зробити кілька принципових висновків із виниклої ситуації.
Висновок перший. Україна має враховувати зміни геополітичної стилістики. Від десятирічного періоду аморфних реформ у військовій сфері, акцентованих на проблемі скорочення штатів, слід перейти до підвищення реальної боєздатності Збройних сил України; повинні бути чітко окреслені пріоритети у взаємовідносинах зі стратегічними партнерами і складенi відповідні плани дій, а не загальні концепції співпраці; найближчим часом слід остаточно вирішити питання демаркації національних кордонів. Маленькі острови не мають бути причиною великих геополітичних проблем.
Висновок другий. Європейська спільнота не повинна бути стороннім спостерігачем у спірних питаннях пострадянської геополітики, а у випадку, якщо вона дотримується «позиції невтручання», то тоді не повинна перешкоджати залученню до орбіти континентальної політики інших сторін, а саме гаранта безпеки України — США. Концепція широкої Європи не повинна стати «концепцією байдужості» по відношенню до тих, кого ЄС вважає своїми новими сусідами.
Висновок третій. Російські політики мають усвідомити той факт, що українська незалежність і суверенітет — це непорушні принципи державної політики України. Більш того, на сьогодні це єдиний чинник консолідації суспільства. Це положення, повинне, за умовчанням, вважатися своєрідною преамбулою до всіх двосторонніх проектів, у якій би сфері їх не реалізовували.
Висновок четвертий. В українській політиці повинне, нарешті, закінчитися популістське змагання — «хто головний патріот і мораліст». Необхідно припинити спроби витягувати політичні дивіденди зі слабкості власної держави. Національний інтерес має стати критерієм моральності і патріотичності. Тільки тоді політична риторика перестане існувати окремо від реальної політики, не доганятиме або підмінятиме її.
Висновок п’ятий — головний. Парламентські слухання з питань українсько-російських відносин показали, що в виниклій ситуації МЗСи й уряди двох країн виявилися не готовими, а традиційні дипломатичні механізми — неефективними для вирішення питань на кшталт «проблеми Тузли». Саме президенти України та Росії повинні продемонструвати нову якість партнерської дипломатії, а також поставити питання про компетентний аналіз усіх наявних проблем у двосторонніх відносинах. Не можна допустити, щоб прагматичний період у нашій співпраці, що ледве устиг розпочатися із підписання ялтинських угод про ЄЕП, завершився конфліктом на острові Тузла.
Сьогодні від президентів України та Росії залежить відповідь на запитання — що будуватимуть надалі на пострадянському просторі — інтеграційні об’єднання чи нові «дамби»?
