Діоген проти сепаратизму

Ректор Українського католицького університету о. Борис Ѓудзяк написав листа на підтримку ректора Донецького національного університету Володимира Шевченка. Ректор Львівського національного університету ім. І. Я. Франка Іван Вакарчук підтримав також своїх колег — ректорів Донецького, Уманського та Одеського університетів, які стали жертвами безпрецедентного наступу Міністерства освіти на академічну автономію університетів.

Чиновник проти академії — подібне відбувалося в часи сталінщини та брежнєвщини, коли академічні інституції віддавалися на відкуп чиновництву в погонах і без. Ці листи — приклад єдино можливої в академічному світі цивілізованої реакції на рейдерську політику у сфері освіти. Так, рейдерську: бракує лише молодиків у масках — ноги на стіл, пістолет поруч, фраза крізь зуби: у тебе є десять хвилин.

Ці листи свідчать також про те, що в академічному світі України — тобто у світі інтелектуальному, у світі складних і сучасних культурних змістів — може не бути кордонів, може не бути такого вже традиційного поділу на «Західну» та «Східну» Україну. Звичайно, аби цю картину зробити більш переконливою, бракне, скажімо, листа ректора Сімферопольського, Севастопольського, Луганського чи Харківського університету на підтримку ректора Уманського університету. Так би мовити: par conditio, рівність умов. Але задовольнімося і наявними листами.

Чому це є можливим? Тому що культурний світ творить собою «res publica litterarum» — таким терміном в часи Ренесансу називали духовне братство європейських інтелектуалів без розрізнення мов і культур. Іншими словами, освічені цивілізовані люди можуть здобутися на порозуміння, оскільки володіють певними кодами комунікації, певними модулями етичної поведінки.

Сьогодні дедалі чутніше звучать голоси людей, втомлених постійним напруженням між «двома Українами», постійними провокаціями з боку Росії, яка це напруження інспірує та підтримує ідеологічно й матеріально. Тож за боротьбою «двох Україн» стоїть насамперед протистояння Росії та Європи як автократичного і демократичного світів. Це «сутичка цивілізацій», якщо вдатися до відомого терміну Семюеля Гантінѓтона. Тому цей поділ між «двома Українами» — дзеркало страху Росії перед Європою, перед можливістю наближення свободи до своїх кордонів — свободи, яка сприймається виключно як загроза імперській формі російської державності. І цій проблемі стільки ж років, як і самій Росії.

Роздратовану втому деяких інтелектуалів, які кажуть — подалі від цієї совєцької України (а отже, і просто НЕ-України), можна зрозуміти. Цілком самоочевидно, що суто на електоральному рівні позбутися Донеччини, Луганщини і Криму означає різко «випрямити» електоральні орієнтації України в бік Європи, позбутися постійного баласту провокацій, отримати реальний шанс на європейську інтеѓрацію. І в цілому для українського менталітету, не обтяженого імперськими амбіціями, такий шлях прийнятний. Уявляєте, прокинутися вранці і не чути більше про ті чи інші екстремістські рухи, про всі ці «единые отечества» і євразійські параної, про «георгиевские ленточки», якими російські патріоти зав'язують навіть черевики. Припинилися б дискусії про мову: в європейській Україні всі би знали мову як державну, так і англійську, і кожен би розмовляв своєю рідною мовою, не маючи змоги робити з неї інструмент провокації. Не цікавили б нас більше філологічні загадки «предварительного языка» місцевих можновладців, що не має нічого спільного ні з російською, ні з українською мовою. Жили б ми реальними проблемами Європи, залишивши далеко за плечима чадний газ російсько-малоросійських ідеологем.

Але поділ України на європейську та радянсько-російську — це реалії нашого життя. Це поділ історичний, який можна зафіксувати і проаналізувати і в макрореѓіональних, і в макрокатегоріальних термінах.

І все ж питання глибше і складніше. На відміну від Росії, цивілізована європейська Україна все ж зобов'язана мислити категоріями не території, а Батьківщини. І тут є три вкрай важливі моменти — і це моменти не стільки політичні, скільки етичні.

Перший момент — це відповідальність перед людьми європейської орієнтації, які живуть на теренах Східної і Південної України. Це, звичайно, і українці, яких переслідують у Криму, які почувають себе не вдома скрізь по Східній Україні. Але це також і євреї — хоч би якою мовою вони розмовляли, і татари, й інші національності. Звичайно, цивілізований татарин-мусульманин, що володіє і татарською, і українською, і російською, за своїми культурними параметрами ближчий до слов'янина-українця, ніж кримський росіянин (чи малорос), який сповідує російський націоналізм і записує себе до міфічної або «євразійської», або «православної» цивілізації. Харківські правозахисники єврейської національності, можливо, російськомовні в побуті, належать до європейської України, а очільників Харкова, блискучих фахівців суржика і мата, хоч би ким вони були за національністю, охоче можна залишити «братній» Росії, якщо саме таких кадрів вона потребує. І це не має нічого спільного з «судетськими синдромами» Росії. Це є етично імперативна увага до комплексної картини українського культурного універсуму, історично заснованого на плюралізмі культур, мов і релігій. Україна не прагне відвоювати мілітарно чужий простір, як Росія, але наполягає на своєму праві повернути собі власний простір інструментами культури.

Другий момент — це необхідність реалістичного погляду на посттоталітарну реальність. Якби можна було легко відтяти політичними ножицями «Схід» від «Заходу», було б значно простіше. Приміром так: Захід цілком цивілізований, а Схід цілком нецивілізований. Звичайно, різниця між «двома Українами» величезна. Так, Схід і Південь в основі своїй є антиєвропейськими та антидемократичними реальностями. В Західній Україні значно глибше прокреслена ідентичність людей, незмірно вища культура історичної пам'яті та культура спілкування між людьми. Причина в тому, що Західна Україна історично належала до відкритої культури, мала більший досвід спілкування з іншими народами, а відтак і набагато вищий рівень комунікабельності. Східна Україна історично була заблокована герметичним російським кодом, замкненим стосовно інших культур, — кодом, всередині якого хронічно розвивалася зненависть до «іншості», до всіх неросійських мов і культур, а надто до української. Схід і Південь набагато легше піддаються ідеологічним маніпуляціям. Це суспільна реальність, що характеризується громадянською байдужістю, відсутністю політичної культури. Значна частина цього населення не любить власної землі, а відтак і не здатна на громадянську поведінку. Величезна частина цього населення елементарно не має ідентичності. Адже, відкинувши українську ідентичність, ці люди не набули російської ідентичності або ж набули уявної російської ідентичності, яка є лише продуктом ідеологічних схем, а не психологічного «родового» занурення в ту чи іншу культуру. Їхня російська мова така ж далека від справжньої російської мови, як і від мови української. По-своєму це прокляття імперії: вона хотіла створити «новый советский народ», а випродукувала люд без роду, без племені, здатний лише на паразитарне існування. Але крім категорії соціального «паразита», є ще й категорія соціальної «жертви»: досить згадати про шахтарів, про всіх тих соціально знедолених людей, що населяють Схід України: будь-яка антидемократична влада послуговується ними, як гумусом, для своїх політичних, економічних і/чи електоральних потреб.

Певна річ, старовинний польсько-австрійсько-український Львів і сов'єтизований Донецьк із його гламурно-глобалістичною модернізацією — це культурні антиподи. Антитетичні й конфесійні моделі — і протиставлення відбувається не між католицизмом та православ'ям, а між різними християнськими церквами України та Московським патріархатом, де історично церква з віри перетворена на ідеологічну інституцію, субординовану політичній владі. Соціальні показники Сходу та Півдня України значно драматичніші від Заходу України, де міцніша родина, де менше хвороб, зумовлених девіантною поведінкою, де криміногенна ситуація не сягає такого порогу, як на Сході. Ряд опозицій можна продовжувати. І цілком очевидно, що при таких показниках, при такому катастрофічному стані цієї частини України нашій державі дорога до Європи перекрита. Тому що Європа як цивілізація засновується насамперед не на економічних параметрах, а на цілком визначених цінностях, центральною з яких є людина та її свобода. І, зрозуміло, в систему таких цінностей не вписуються Схід і Південь України — разом із Росією.

Але чи можемо ми сказати, що Захід України — повна тому протилежність? Маємо бути чесними із самими собою. Великою мірою це залежить від кута зору. Якщо відійти на крок і подивитися на всю Україну, скажімо, з того ж таки європейського боку, то побачимо, що Україна в цілому більше чи менше є радянським продуктом. Росія й Україна займають сусідні місця у світових рейтингах корумпованих країн з низьким рівнем добробуту, відсталою медициною, короткою тривалістю життя, нестерпними умовами праці, злочинними економічними схемами, олігархічними політичними кланами тощо. Якщо йдеться про медицину, освіту, екологію й інші ключові галузі життєдіяльності суспільства, то відсталість, корупція та інші драматичні показники, на жаль, вирівнюють розбіжності між «двома Українами».

Не можна навіть однозначно сказати: на Заході живуть суцільно патріоти, а Схід — всуціль антидержавницький. Бацили моральної корупції вільно літають усім простором України. Деякі (псевдо) патріоти йдуть на до безглуздості принизливе співробітництво з антиукраїнською і антиєвропейською владою, сіючи тим самим ще більше сум'яття в головах співвітчизників. А цілий ряд російськомовних інтелігентів — чи вони українці, чи євреї, чи росіяни — продовжують захищати залишки демократії. Вже не кажучи про таке явище, як «противсіхи» і «противсішки», які, по суті, привели до влади політичний клас рейдерів. Це були не лише зазомбовані люмпени, не лише посткомуністичний бомжатник. Це були також інтелектуали, що проводять творчий час на західних віллах, але заради власного дешевого протагонізму, заради псевдоелітного ексгібіціонізму закликали з усіх трибун голосувати проти всіх, не знаючи (чи прикидаючись, що не знали), що й графи такої — «проти всіх» — в електоральній системі Заходу немає. І що взагалі самоусунення від конкретного вибору кваліфікується в демократичному світі як негромадянський учинок. І взагалі — пройдіться вулицями Львова: ще трохи — і рівень мату сягне донецьких териконів. І яка різниця, що звучить він здебільшого українською? Мат — це есперанто люмпенізованого пострадянського суспільства. Тож перш ніж вражатися рівнями люмпенізованості Сходу й Півдня, чи не варто замислитися над ризиком поширення моделей люмпенської поведінки на Заході України?!

Словом, розбіжності глибші й софістикованіші. Не можна з категоричною певністю казати: тут закінчується Європа і починається Євразія. Просто Західна Україна півстоліття була окупована радянським режимом, а Східна — сім десятиліть. А глибша перед тим русифікація відкривала і ширші шлюзи для сов'єтизації Східної України, тобто до її соціальної і культурної деградації.

Звідси третій момент — це роль культури у процесі поляризації України. Очевидний поділ України на потенційно європейську та реально російсько-радянську. Європейська Україна — багатокультурна, російсько-радянська — монокультурна чи й взагалі акультурна. Тобто українська дихотомія залежить найбільшою мірою від рівня окультурення чи знекультурення населення.

В підручнику італійських шкіл перемога революції 1917 року пояснюється домінуванням у країні величезної більшості неосвіченого населення. Росія у своїй безмежній «політичній булімії», як назвав це явище Норман Дейвіс, створила небезпечну диспропорцію «вертикального» суспільства, хронічно «феодального» через відсутність третього стану: острівець еліти в морі неписьменного, неосвіченого в політичному і в культурному вимірах, привченого до приниження, до нелюдських умов життя і праці населення.

За часи радянського режиму не просто були знищені національні культури. Планомірно, системно, послідовно знищувалася культура як така: від високих інтелектуальних, духовних, мистецьких здобутків — до елементарної культури, естетики, чистоти в побуті, в професійних контекстах, в людських відносинах. Радянська система виховувала нечутливого до культури робота, жорстокого і байдужого, яким було легко керувати, бо з усіх його прагнень лишався лише егоїстичний інстинкт до виживання. Це призводило до відчуження суспільства від власної культури, до відчуження між членами суспільства, некомунікабельності, страху, підозри — словом, почуттів, що руйнують саму атмосферу вільного самовідтворення культури.

Постійна, глибока, капілярна люмпенізація — це драматичний спадок тоталітарної системи, який дає свої гіркі плоди й сьогодні. І не лише для України, а й для самої Росії. Хто є адептами російської пропаганди? Молоді екстремісти, що вливаються в різношерстні бандформування, запнуті в хустки пенсіонерки в почті патріарха-парторга, вчорашні комуністи, що захищають «святую веру православную», нинішні олігархи під гаслами «Ленин, Путин, Христос!». «Русский мир» ліпиться з неокультурених елементів, з нездатних до модернізації і до прилучення до сучасного світу категорій населення. Варто додати, що тим самим робиться чимала послуга й для України: нарешті Російська церква збере усіх своїх адептів під реальним своїм прапором, яким розмахували кримські комуністи під час помаранчевої революції: червоний прапор із зображенням Сталіна і написом «Православие или смерть!». Так російське політичне православ'я виведе себе з культурного поля християнства. А віруючі різних християнських конфесій зберуться під склепінням Української церкви.

Загалом же населення різною мірою стало об'єктом і жертвою політичних та ідеологічних маніпуляцій режиму. А режим насамперед нищив культурну й моральну основу людини, етичні підстави її екзистенції. Ось тому виявилося легко нацькувати Східну Україну на Західну: не в мові справа, а в двох взаємно виключних цивілізаційних кодах — європейському та російському.

Якщо в Росії посиляться тенденції до закріплення неототалітарної системи, не виключено, що буде спровоковано розпад України. В Росії унікальний досвід створення таких ось позбавлених сенсу, ідентичності і перспективи новоутворень: Придністров'я, Абхазія, Осетія. Скрізь війни, безлад, корупція, влада криміналу. Але Україна — більша та складніша. Тож, додавши до свого репертуару Крим чи ПІСУАР, не виключено, що й сама Росія зануриться в остаточний хаос, отримавши нову Чечню. Тим більше, що російська політика в цьому плані хоч і вкрай агресивна, є також і страшенно нерозумна. Адже якщо завтра Україна розділиться і утвориться нова Україна у складі ЄС, така країна буде справді реальним ворогом Росії — а не таким міфічним ворогом, як сьогодні Росія прагне бачити Україну. Словом, мозкові центри, може, й діють, але в наявних там «мізках» виразно переважають хворобливі процеси.

Повертаючись до початку розмови, можна сказати, що інтелектуали демократичного мислення ніколи не мали проблем непорозуміння між собою: уродженці Сходу України Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк — знакові постаті українського руху опору 1960-х — разом з інтелектуалами Львова, Києва, інших українських міст творили єдине поле інтелектуального, духовного, політичного спротиву. Але саме тому, що вони були і є громадянами тієї «res publica litterarum», знищення якої СРСР провадив упродовж всього періоду свого існування.

У цьому досвіді — основний рецепт виходу з ситуації. Укріплення державної єдності України може і має відбуватися через окультурення суспільства, через прилучення його до вимірів демократичного світу, через модернізацію його мислення і його життя. Процес нелегкий, без готових рецептів. Процес, повністю сьогодні покладений на плечі суспільства, — адже нинішня влада працює лише на його культурну, економічну й політичну деградацію і унеможливлення прилучення цього суспільства до євроатлантичної спільноти, до параметрів демократичного світу.

Ось тому, на мою думку, саме інтелектуали не повинні краяти ножицями свою країну. Це не їхній інструмент.

Вони повинні ходити, як Діоген, з ліхтарем і казати: шукаю людину. І знаходити її серед донецьких териконів так само, як і серед львівських церков. Це не ідеалізм. Шукати людину — питоме завдання європейського інтелектуала, чия цивілізація побудована на центральності людини, її проблем, потреб і перспектив.

Вельмишановний Володимире Павловичу!

Звертаюся до Вас від імені спільноти Українського католицького університету в непростий для Вас та очолюваної Вами академічної спільноти час, коли вирішується доля майбутнього керівництва Донецького національного університету. Обставини Вашого звільнення не відповідали ні належній процедурі, ні духу пошанування гідності самоврядної університетської громади. Вони могли внести хіба що сум'яття в перебіг академічного життя ДонНУ. Ми висловлюємо певність, що найближчим часом справедливість буде відновлено, а також знайдено рішення, яке враховуватиме законні інтереси та позицію колективу Вашого університету.

Цим листом наша спільнота ставить перед собою одну-єдину мету, а саме: вдячно згадати ті приклади нашої співпраці, про які ми можемо свідчити особисто і які стали важливими віхами в історії міжуніверситетського партнерства в Україні.

Передусім ми хочемо ще раз подякувати Вам за неоціненну допомогу в організації конгресу Міжнародної асоціації україністів у Донецьку 2005 року. Завдяки Вашій енергійності та доброзичливості Донецький національний університет, що став тоді платформою для конгресу МАУ, здобув вагомий авторитет серед україністів усього світу.

Почесною для Українського католицького університету стала спільна з Донецьким національним університетом, а також із низкою інших авторитетних закладів вищої освіти, участь у консорціумі із запровадження університетської автономії в Україні. Унікальність нашої громадянської ініціативи полягала в тому, що об'єднала у спільному задумі вищі навчальні заклади заходу і сходу нашої країни, державні і приватні університети, великі класичні і модерні вищі школи, що постали за незалежної України. Наша спільна праця стала важливою лабораторією освітянської думки, і ми вдячні за Вашу солідарність у реалізації цілей нашого консорціуму.

Члени нашої спільноти також вдячно згадують Ваш візит до Українського католицького університету, такий важливий з точки зору обміну досвідом і міжрегіональної співпраці, а також гостинність, із якою Ви і Ваші колеги приймали у себе представників нашого університету. Ми сподіваємося, що Ваш досвід відкрито та обѓрунтовано висловлювати свою позицію, володіючи при цьому мистецтвом долати непотрібні бар'єри і конфлікти, допоможе Вашій спільноті з гідністю витримати виклик сучасної ситуації.

За всі ці здобутки нашої співпраці ми складаємо Вам сьогодні велику подяку.

З пошаною і найкращими побажаннями,