ДИКТАТУРА МОВЧАННЯ
Комуністичну систему радянського зразка від старих і сучасних диктатур (наприклад, нацистської) відрізняла не тривалість існування, а насамперед ідеологія; або, кажучи іншими словами, постулат єдиної і виняткової правди, яка в будь-якій ситуації і в будь-який час визначалася істинними представниками марксистсько-ленінської віри. Було дивно, наскільки мало західні політики, дипломати і журналісти знали про характер, структуру і роль комуністичних ЗМІ, які і були носіями політичної ідеології та інструментами наступальної зовнішньої політики радянського блоку.
Інформаційна монополія була однією з основ партійної гегемонії в країнах Східного блоку. При цьому мова йшла не тільки про класичну цензуру, але і взагалі про роль ЗМІ в суспільстві. Незважаючи на численні відмінності між Радянським Союзом і країнами блоку, ЗМІ всюди дотримувалися відповідної лінії в зовнішній та внутрішній політиці. Це призводило до систематичної фальсифікації інформації.
Система контролю, продумана до останньої деталі, фальсифікація і цензура продемонстрували реальну наявність того, що французький філософ Алан Безансон свого часу назвав «сюрреальністю» — новим вимірюванням, що постало з комуністичного уявлення про майбутнє, узгодженого з ідеологією.
Із численних випадків маніпулювання інформацією пригадаємо лише декілька. Візьмімо смерть Хрущова у вересні 1971 р. Уся світова преса вмістила відповідні матеріали та великообсягові некрологи. Інформаційне агентство ТАРС лише через 36 годин умістило повідомлення на шість рядків про смерть «пенсіонера Хрущова». І тільки після цього новину було опубліковано в «братських газетах» країн Східного блоку. Потім ім’я Хрущова було забуте в Москві і в усьому Східному блоці. Не дивно, що, за даними опитування, проведеного серед радянської молоді через шість років після того, з’ясувалося, що 59% опитаних узагалі не мають про нього ніякого уявлення. Чи то він був першим космонавтом, чи то американським президентом, а можливо, головою колгоспу.
Авіакатастрофи, завали в шахтах, природні катаклізми у світі реального соціалізму не заслуговували на увагу преси. У кінці 1972 р. недалеко від Москви розбився пасажирський літак «Аерофлоту», загинуло 176 чоловік, серед них 39 іноземців. «Правда» опублікувала декілька рядків на останній сторінці. Це повідомлення взагалі з’явилося тільки тому, що серед пасажирів були іноземці.
Інший приклад: у серпні 1978 р. в румунському Національному театрі сталася пожежа. Полум’я палахкотіло декілька годин, за цим спостерігали численні іноземні журналісти, які висвітлювали візит прем’єр-міністра Китаю. Була повністю знищена сцена і частина залу для глядачів. Через рік після того реконструкцію театру ще не було завершено. Однак румунська преса ні слова не повідомила ні про пожежу, ні про її причини та завдані збитки.
Перший візит Папи Іоанна Павла II в червні 1979 р. на батьківщину, в Польщу, став величезною подією для всього католицького світу. Візит висвітлювали 1200 іноземних журналістів, до трансляції були залучені провідні світові канали. Аудиторія Папи становила 6 млн. чоловік, він виголосив 30 промов, телеаудиторія становила 700 млн. чоловік. Однак ЗМІ країн Східного блоку лише побіжно повідомили про візит Папи, присвятивши декілька рядків його приїзду, промові в Аушвітці та від’їзду. Польське телебачення висвітлювало візит Папи тільки в регіональних програмах. Усе перебувало під контролем. Однак найпримітнішим був ракурс камери, наведеної на Папу: телеглядачі бачили в кадрі тільки його, клумби, дерева, хмари і служителів церкви, але ніколи — величезний натовп, що всюди оточував Іоанна Павла II.
Одним з основних елементів цього ірреального світу був обмежений доступ до інформації, що було одним із численних привілеїв партійних босів. У всіх країнах Східного блоку для номенклатури складалися щоденні конфіденційні бюлетені зарубіжних ЗМІ. Міра доступу до інформації прямо залежала від рангу партійного функціонера.
Складний процес надання інформації, який вимагав послуг великого штату співробітників, насправді був просто фарсом. Маси, які не мали привілеїв, тобто прості громадяни, могли отримати саме стільки ж інформації про події у світі, скільки її мали найвищі партійні функціонери. Для цього їм лише треба було слухати зарубіжні радіостанції, не боячись періодичних перешкод.
Західні радіостанції перетворилися на значну загрозу для інформаційної монополії радянського блоку. Радянський Союз та його сателіти використовували всі технічні досягнення, щоб глушити зарубіжні голоси. У Радянському Союзі існувало 3000 станцій глушіння, які під час «відлиги» тимчасово припиняли свою діяльність, а під час криз починали функціонувати.
За оцінками, зарубіжні голоси слухали четверо з п’ятьох жителів Чехословаччини, троє із чотирьох жителів Угорщини, Польщі та Румунії, кожний другий житель Болгарії. Дуель в ефірі вимагала не тільки створення дедалі нових станцій глушіння, але й величезних витрат на власне короткохвильове мовлення. У війні в ефірі брав участь не тільки Радянський Союз, але й інші держави Варшавського пакту.
Війна в ефірі супроводилася кампанією Москви за створення «нового світового інформаційного порядку» і за перегляд положень Гельсінського акту СБСЄ про вільне поширення інформації та умови роботи іноземних кореспондентів. Під час останньої стадії «холодної» війни передачі німецького й австрійського телебачення розглядалися в НДР, Угорщині та Чехословаччині як найнебезпечніші «провокації».
Сьогодні ще не до кінця усвідомлено те, що саме зарубіжне радіомовлення і телебачення зіграли ключову роль в ерозії комуністичної ідеології та розпаді комуністичної системи. Восени 1978-го один угорський інтелектуал сказав в інтерв’ю британській «Financial Times»: «Якщо Захід вірить у силу своїх ідей, тоді додаткові радіопередавачі виявляться кориснішими за ракети».
«Neue Zuercher Zeitung», 8 серпня
