Гідність захищають у Семиполках

18 червня відбудеться чергове засідання Броварського суду в справі Віталія Запорожця. Не витримавши тривалих знущань над своїми односельцями з боку місцевого міліціонера Миколи Симоненка, Віталій вчинив самосуд — застрелив дільничного. Трагедія сталася у вересні 2011 року в селі Семиполки Броварського району Київської області. Для з’ясування усіх подробиць інциденту ми вирушили в Семиполки.

«Запорожець завжди був справедливим, — розповідає однокласниця Віталія Тамара Цьомкіна. — Він ніколи нікого не ображав і за всіх заступався. Але в цій ситуації він винен, тому що не мав права стріляти в людину. Інше питання — що призвело до цієї ситуації та як судять сьогодні Запорожця? По-перше, він лише поранив Симоненка, а не вбив. Дільничний ще півтори години залишався живим. Питання до «швидкої» — чому вони так довго їхали? По-друге, із міліціонером були його друзі. Вони могли відвезти його в лікарню, але після пострілу їх як вітром здуло. Згідно із законом, Віталій має понести покарання, але судять його несправедливо, не говорячи вже про те, що довічне ув’язнення в цій ситуації — це взагалі нонсенс».

Окремі села чи райони в Україні давно перетворилися на своєрідні вотчини місцевих царьків. Про це в ЗМІ неодноразово писалося. Районні міліціонери, прокурори, судді, а у випадку із засудженим Лозинським, і депутати — це одна команда, яка відчуває повну свободу і безкарність. Часто людям самим доводиться захищатися від їхньої «турботи» та «захисту».

«Симоненко постійно казав: «Я тут міліціонер, прокурор, суддя, цар і Бог», — розповідає мешканка Семиполок Ніна Щербак. — Запорожець же постійно вказував міліціонерові на його гріхи: хабарі, здирництво, залицяння, пияцтво, розбещення неповнолітніх... Симоненко, звісно, не міг змиритись з тим, що хтось йому вказує, тому постійно погрожував Запорожцю в’язницею або взагалі смертю. Віталій із моїм сином часто ходили в кафе, пили каву, відпочивали. Саме там вони зіштовхувалися з дільничним. Останній чіплявся до Запорожця, ображав, штовхав, вибив плече. У той день Симоненко був не при виконанні обов’язків. У кафе він приїхав для того, щоб загравати до 15-річних дівчат. Віталія просто довели. Я не знаю, хто б витримав такі знущання».

Проте знущання над мешканцями села не припинилися й після того, як Симоненка не стало. Село одразу було «окуповано» міліцією — шукали Запорожця. За словами семиполківців, людей залякували, погрожували, били, забирали посеред ночі, вивозили й допитували. «Я живу біля школи — до мого будинку під’їхало 14 машин з міліцією, один автобус, — розповідає односелець Запорожця Василь Смоловик. — Десятки людей з автоматами шукали Віталія. Через деякий час його таки знайшли, побили й заарештували. Усі люди стали на захист Запорожця. Після його арешту зібралося близько п’ятисот людей: натовп ревів, висловлюючи протест такому безчинству».

До нашого приїзду також зібралося чимало людей. Їх обурювало, чому держава не захищає громадян, чому вона на боці бандитів? «Депутати, мажори, можновладці, багатії вбивають людей і відкуповуються, їх ніхто не засуджує (хіба мало було таких прикладів?), а тут людина стала на захист суспільства і її просто знищують». «Усі наші потуги — це глас волаючого в пустелі!», «Об нас витирають ноги!», «У правоохоронні органи йдуть, щоб вбивати, а не захищати!» — вигукували односельці Запорожця.

«Вина лежить не тільки на учасниках конфлікту — Запорожці та Симоненку, а й на владі, — продовжує Василь Смоловик. У кафе незаконно працювали автомати, й замість того, щоб закрити заклад, дільничний та голова сільради прикривали цей бізнес. Чому ніхто нічого не робив? Взагалі, в село майор Симоненко приїздив переважно для розваги. Із Віталієм у них часто виникали конфлікті ситуації. У цей день, коли сталася трагедія, Симоненко застосував силу — вдарив Віталія пістолетом по ключиці, а той не витримав і взявся за зброю. Прийшов до Симоненка й запитав, чи той кається. А він: «Стріляй»... Віталій сам зателефонував до «швидкої». Тут їхати хвилин 15 — 20, однак допомога затрималася на півтори години. За цей час поранений стік кров’ю й помер».

До речі, щодо «швидкої». Вона, як виявилося, приїхала через дві години після виклику. Це, зрештою, й стало причиною смерті міліціонера. «Зазвичай із «швидкою допомогою» проблем немає, — розповідає одна з мешканок Семиполків. — За два тижні до інциденту моєму чоловікові стало зле, ми викликали «швидку», й вона приїхала вже за 20 хвилин». «Напевно, хотіли, щоб він здох, так вже всіх дістав», — кричали люди. «Швидку» насправді викликали кілька разів, але там відповідали, що вона вже в дорозі. Як ми з’ясували пізніше під час розслідування справи, цей дуже важливий факт взагалі проігнорували. Слідство не допитало навіть медсестру з місцевого фельдшерського пункту, яка надавала першу допомогу Симоненкові. Захисту Запорожця доводилося цю роботу проводити самим. Пізніше медсестра таки свідчила в суді.

Наталія Запорожець, мати Віталія, зустріла нас дуже привітно. Каже, сподіватися їй більше немає на кого, тільки на людей, на журналістів. Її життя після трагічного випадку кардинально змінилося, від несправедливості тепер вона часто плаче, здоров’я суттєво підірване, ноги болять, їй важко ходити.

— Пані Наталя, скільки ви не бачили сина?

— Дев’ять місяців. Не дають навіть написати листа, не кажучи вже про побачення. Я їздила до Чернігова (Віталія утримують в СІЗО м. Чернігова. — Авт.) передати ліки від туберкульозу, вийшов лікар і каже: що хабар привезли? Говорю: ліки привезла, щоб син туберкульозом не захворів. Двічі виходив цей лікар, але так нічого і не взяв. Потім просила, плакала, щоб дали побачення з Віталієм, — не дали. Не брали навіть передачі, доки журналісти, а потім депутати не приїхали.

— В той день ви були вдома?

— Так, якраз заснула. Навіть не чула, коли Віталій прибігав додому за рушницею. Потім хтось постукав у вікно... Коли я прийшла на місце, де все це сталося, бачу — стоїть Віталій. Кажу: чого ти тут стоїш? А він: міліцію та «швидку» чекаю (сам її і викликав). А хлопець якийсь мені говорить: він у Симоненка вистрелив. Боже, як я подивилася на того Симоненка — він весь у крові, але був живий, навіть говорив. Дівчата йому допомогу надавали. Я до сина, а він: мамо, я цього не хотів, просто сил вже не було...

За ці два роки Симоненко тероризував усе село. Пам’ятаю, якось обікрали місцевий клуб. Дзвонить він сину і каже: ти обікрав клуб. Потім обікрали якусь хату, він знову дзвонить: це ти зробив. А коли Віталій їздив до нього, щоб розібратися, той не приходив. Симоненко постійно чіплявся до Віталія, інших хлопців та дівчат. А мій син юрист, він всіх захищав.

— Що було потім?

— Потім я побігла до свого молодшого сина Вови. Він каже: так, брат уже в мене був, забіг попрощатися, сказав, щоб я приглядав за матір’ю, і додав, що вдома в гаманці у нього є п’ять тисяч гривень відпускних, хай мама їх забере. Прийшовши додому, я знайшла ці гроші, але на дворі вже була міліція з автоматами. Вони вдерлися в хату, почали все перевертати, бити... в результаті ці гроші зникли. А вночі приїхали і мене забрали. На допиті було більше десяти осіб. Як тільки вони мене не називали, матюкали останніми словами, звинувачували в інтимних стосунках з сином, казали, що розстріляють. Це був якийсь жах, я плакала, потім почала кричати, подумала, може, тут є хоч одна нормальна людина. Показували мені навіть якогось померлого чоловіка, мовляв, це мій син. Нарешті мені в голову прийшло, що 7 вересня відкривається сесія Верховної Ради. Я їм кажу: якщо ви мене не розстріляєте, то завтра будуть знати всі, що ви тут творите, в якій це академії такому вчать? А сина мого Вову? Тримали дві доби. Били по голові пляшками з водою... хотіли, щоб ми їм сказали, де Віталій. Як не соромно міліції таку банду тримати. Це ж натуральна банда. На другий день, коли мене відпустили, я написала Могильову. Але там мені відповіли: ваші покази не відповідають дійсності. Зверталася і до омбудсмена. Від Карпачової приїжджала людина.

Віталія вони, звичайно, знайшли. Його так побили, що на ньому не залишилося білого місця. Він два місяці ходити не міг, носили на руках... Коли це сталося, син був у селі. Він хотів, щоб його відвезли в Київ, не хотів у Бровари, бо знав, що там коїться. Але як його могли відвезти в Київ, якщо в селі вже було повно міліції? Тоді він попросив тьотю Машу поставити води помитися, хотів, щоб прийшли поправили йому плече (вибив Симоненко), каже: сам поїду в Київ і все розповім. Але навіть помитися не встиг. Міліція вже була у дворі, вдерлися в дім, почали йоги бити, волокли по землі. Люди, які бачили, то просили на колінах: що ви робите, ви ж його вбиваєте. Потім повезли Віталія на якусь ферму, там його знову били, та так, що люди чули. Міліція залякала все село, повивозили людей в кар’єр — хлопців, дівчат. Приставляли автомати, мовляв, або будете говорити, або усіх постріляємо. Брали людей в трусах, нічних сорочках, били, залякували. Незважаючи на це, коли приїжджали до нас телеканали, все село підтримало Віталія, клуб був заповнений — вчителі, медики...

— У понеділок чергове засідання суду? На що очікуєте?

— Що можна очікувати від цієї держави? От приклад. Нещодавно я брала участь у протестах щодо мовному законопроекту, їздила в Київ. Так я своїми очима бачила, як міліція використовувала балончики з газом проти людей, журналістів. А потім від міліції виступає речник і каже: ніхто нікого не бив, газ не використовували. Так само щодо суду над моїм сином. Роблять, що хочуть. На останньому засіданні людей в зал не пускали, потім почали всіх бити. Це вже не говорячи про саму справу. Вони ж доказують, що Симоненко був при виконанні службових обов’язків. Всі свідки, Віталій доказують суду, що він, по-перше, був одягнений в цивільне, а по-друге, п’яний. За Симоненка виступала лише його коханка та дівчина, яку залякали, бо сказали, що виженуть батька з міліції. Є ще багато свідків, але суд уже нікого не хоче допитувати. Вони не хочуть, щоб люди говорили правду, їм головне тихесенько винести вирок.

— На що ви сподіваєтесь?

— Залишається сподіватися тільки на Бога і на добрих людей.

Запорожцю може загрожувати довічне ув’язнення. Зокрема це передбачає стаття 348 Кримінального кодексу України (вбивство правоохоронця у зв’язку з виконанням службових обов’язків). Саме на зазначеній статті наполягає прокуратура. Тобто за версією обвинувачення, Симоненко в день трагедії виконував свої службові обов’язки. Це виглядає особливо цинічно, адже люди запевняли в протилежному. Було чимало свідків.

«Під час судових засідань та судового слідства версію правоохоронців було розгромлено, — розповідає захисник Віталія Запорожця Сидір Кізін. — Було допитано кілька десятків свідків. Вони спростували показання, котрі дали в ході слідства. З’ясувалося, що до деяких свідків застосовували силу, зокрема, ставили на коліна й били по голові. Інших тримали в райвідділі більше трьох діб. Дехто підписував усе не читаючи, тільки б відпустили, а в суді дали зовсім іншу картину подій. Люди розповідали жахливі історії про те, як поводився Симоненко в селі».

Адвокат розказав історію, як Симоненко знущався над двома селянами 2008 року. За його словами, селян тримали в камері попереднього затримання — цілу ніч били. Коли потерпілі на наступний день зняли побої та звернулися до прокуратури щодо порушення кримінальної справи — їм відмовили. Люди довго не могли знайти правди в прокуратурі, тому звернулися до Броварського районного суду. Через суд було скасовано відмову прокуратури та постановлено притягнути Симоненка до відповідальності за побої. А з часом, звичайно, справу закрили. «Ми окремо ще раз допитали свідків і, більш того, знайшли цю справу в архіві Броварського суду», — говорить Кізін.

Ми звернулися до Броварської міськрайонної прокуратури, але деталей з’ясувати нам так і не вдалося. «Будь-які коментарі я давати не буду, — відповів «Дню» заступник Броварського міськрайонного прокурора, він же слідчий у справі Запорожця, Олег Бургела. — У мене є прокурор. Я б радив вам звернутися до Броварського міськрайонного прокурора або до прокурора Київської області. Вони мої керівники. Є таємниця слідства, справа перебуває в суді. Вона ще не розглянута, рішення не прийнято, що я можу коментувати...» В свою чергу Броварський міськрайонний прокурор Микола Гарник був ще лаконічнішим: «До закінчення суду я не можу давати ніяких коментарів. Це виглядатиме так, ніби прокурор намагається якось вплинути на ситуацію».

«Станом на той нещасний вечір, коли сталася трагедія, — продовжує адвокат Кізін, — Запорожцю ні в кого було шукати правди. Він і все село знали, що злочини Симоненка надійно прикриваються місцевою прокуратурою».

Захисник Запорожця переконаний: знущання й катування свідків з боку прокуратури під час розслідування справи тягне на кримінальну відповідальність. За його словами, зі справи зникли важливі документи, які були в попередньому описі. «Захист має копію як попереднього опису справи, так і справи, котру було передано до суду. Звідти зникли службові характеристики, складені міліцією, та психологічний портрет Симоненка, який свідчить про те, що він не міг працювати в правоохоронних органах», — каже Кізін.

Цю інформацію нам підтвердив тепер уже колишній захисник Запорожця Іван Макар. За його словами, саме через те, що він багато «накопав» на Симоненка, адвоката усунули від справи. Він зібрав докази, які підтверджували невідповідність Симоненка його посаді, і те, що Віталій не знаходив захисту у правоохоронних органах. «У Симоненка було майже півтора десятка доган, — каже Макар. — Я не встиг детально ознайомитися з ними, однак думаю, що він їх отримав за грубі порушення та, фактично, злочинну діяльність. Спочатку у справі було доволі багато цікавих матеріалів. Але щойно я почав ѓрунтовно знайомитися із документами щодо Симоненка, справу забрали на «дорозслідування» й вилучили звідти 63 аркуші — практично всі матеріали, в яких ішлося про вбитого. Ми вимагали, щоб матеріали повернули, проте суд нам відмовив. Такий самий результат і моїх запитів до обласної міліції».

Яким може бути юридичний вихід із ситуації? Захист Запорожця наполягатиме на зміні кваліфікації дій Віталія. «У Запорожця виявлені та зафіксовані експертизою тілесні ушкодження середньої тяжкості, заподіяні Симоненком, — каже адвокат Кізін. — Однак причину наслідкового зв’язку між вчинком підсудного та неправомірною поведінкою міліціонера прокуратура не дослідила. Хоч у матеріалах кримінальної справи є всі необхідні відомості. Усі ці факти становлять підставу для зміни кваліфікації дій Віталія Запорожця за іншою статтею Кримінального кодексу. У законі містяться норми, які передбачають відповідальність за вбивство у стані крайньої необхідності, сильного душевного хвилювання, спричиненого неправомірною поведінкою потерпілого».

Мешканці села готові стояти за Віталія до кінця. Незважаючи на певну зневіру в справедливості судового рішення, люди все одно кажуть: ми не дамо скривдити хлопця, наш захисник має повернутися! «Врятувати може тільки непокора, — каже Василь Смоловик. — На жаль, сьогодні народ розчарований наслідками помаранчевої революції, тому він не діє. Нинішня владна команда хоче повернутися до практики комуністичного режиму, коли діяв механізм: партія віддала наказ, народ казав: «є». Вони заволоділи всім: міліцією, судами, прокуратурою... Одним словом, без вил та сокир цю владу прибрати не вдасться».

«Як розповідали свідки в суді, Симоненко вибивав гроші з місцевого населення: наприклад, підкине комусь наркотики і змусить відкуплятися, — розповідає Іван Макар. — Цей міліціонер був першою ланкою в системі корупції. Тримав кілька сіл у покорі й, звісно, ділився з верхніми. Від такої міліції залишається тільки захищатися. Що і роблять мешканці села. Сьогодні наша правоохоронна система деградувала. Усе, що вони роблять, — навіює лише страх і викликає злість».

Останні дослідження, проведені фондом «Демократичні ініціативи» в тандемі з Центром ім. Разумкова, виявили, що 64% громадян вкрай негативно оцінюють діяльність міліції. Абсолютну недовіру прокурорам висловили 63% людей. Найгірше справи йдуть у суддів, їхньою роботою незадоволені 69%. З огляду на тотальну недовіру органам, котрі мають охороняти законослухняних громадян, люди дедалі більше схиляються до екстремальних, з точки зору демократії, кроків — самосуду. Лише 38% українців переконано, що самосуд — це не вихід. 35% співвітчизників вважає, що незаконна розправа є неприйнятною, але в деяких випадках може бути виправданою. 19% людей переконані, що це — єдиний спосіб для досягнення справедливості.

«Самосуд — це авторитарна реакція на недемократичний характер політичної системи», — стверджує Михайло Міщенко, заступник директора соціологічної служби Центру ім. Разумкова. Аналітик вважає, що такий рівень падіння довіри є нехарактерним для українського суспільства. «Зазвичай після виборів відбувається зростання рівня довіри, який потім поступово знижується, — каже Міщенко. — Однак за два роки президентства Януковича втрата довіри сягнула такої позначки, як у Ющенка на четвертому-п’ятому роках його каденції». На думку Олега Левицького, адвоката і правового експерта Української Гельсінської спілки з прав людини, вчинок Запорожця не був правильним. Але правозахисник зізнається, що думки про самосуд як єдину дієву форму встановлення справедливості бувають і в нього, але він їх відкидає.

Якщо держава не може захистити своїх громадян, вони починають захищатися і від держави, і від кривдників. Тільки загальна деградація правоохоронної системи може породити «орлів Кравченка», «перевертнів у погонах», «зваричів» та подібних. Кругова порука, корпоративна етика змушує цю систему всупереч моралі та права обстоювати таких, як Симоненко, а точніше — саму себе. Але хто ж тоді захищатиме людей? Приклад Віталія та його односельців показує, наскільки наш державний і суспільний механізм хворий. Самосуд — це межа, яка має зупинити всіх.

Один із колишніх співробітників міліції повідомив нам, що «ніхто не хоче коментувати дії міліції. Погане говорити — не добре щодо колег. Хороше — собі рейтинг знижувати...» Але замовчування ситуації лише консервує й посилює проблему. В цьому разі саме адекватна реакція правоохоронців здатна підвищити рейтинг міліції. Сподіваємося, що нинішнє керівництво, і зокрема міністр Віталій Захарченко, як ніхто інший, зацікавлений у якнайшвидшому реформуванні всієї системи, щоб повернути довіру громадян.