Iмператив інтелектуального опору
19 грудня 2009 року Капітула Незалежного культурологічного часопису «Ї» (Львів) традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак. Цьогоріч срібний орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти Оксана Пахльовська (Україна — Італія), Андрій Содомора (Україна) та Ігор Шевченко (США). Вручення відбулося 19 грудня в палаці Потоцьких.
Виступ любимого автора читачів «Дня» Оксани Пахльовської на церемонії нагородження привернув нашу увагу. Пані Оксана люб’язно погодилась надати розширену версію виступу для публікації в газеті «День».
Дорогі львів’яни! Дорогі друзі, колеги, соратники, однодумці!
Безмежно вдячна Капітулі Незалежного культурологічного часопису «Ї» — і, зокрема, головному редакторові часопису панові Тарасові Возняку — за такий несподіваний дарунок. Вдячна вам усім. Вдячна за те, що нагадуєте суспільству про те, що і сьогодні інтелектуальна праця імперативно зобов’язує до громадянської позиції. І що громадянська позиція — особливо в наших умовах — так само імперативно потребує мужності.
Іншими словами, ви попереджаєте суспільство, посилаєте йому знак тривоги, сигналізуючи: демократія не може бути раз і назавжди завойованим рубежем. За цей рубіж треба боротися щодня, знаючи — і особливо сьогодні, — що привиди минулого вже зручно і щільно заповнюють своєю клейкою масою не надто відпрацьовані механізми демократії: ще трохи — і ці механізми зупиняться. Знати це і попередити про це суспільство — наш обов’язок.
Окрема подяка — за дивовижний контекст нагородження. Далеко від нас, але завжди з нами Ігор Шевченко — професор класичної філології Гарвардського університету, великий учений, що є світилом візантиністики світового масштабу. Це людина фантастично талановита в усьому — як історик культури, як учений колосальної ерудиції, як український аристократ із поколіннями за плечима, що боролися за незалежність України. Як поліглот, що вільно переходить з польської на італійську, з англійської на французьку, знає давньогрецьку й латину і розмовляє вишуканою українською мовою без тіні акценту, попри десятиліття життя на Заході. А ще — це просто дивовижно красивий, орлиної породи чоловік. Пам’ятаю його під час нашої останньої зустрічі в Римі — він здавався патрицієм, що прийшов подивитися на свої давньоримські руїни1.
Дуже шаную також пана Андрія Содомору, його мовчазну терплячу працю з укорінення в українській культурі спадку римської літератури. Його праця має величезну вагу ще й тому, що в тому варварському світі, який звався Радянським Союзом, в Україні були фактично знищені студії античної культури. Чому? Тому що ця культура — основа Європи, тієї Європи, на яку СРСР наводив ракети і яку прагнув знищити в усіх її проявах. Бо Європа — це батьківщина демократії. Згадаймо хоча б один факт: у брєжнєвські часи були заборонені як кафедри античної літератури, так і кафедри давньої української літератури, велика частина якої була написана латинською мовою: адже жодне «латинське» знання не мало проникати в печеру тоталітарного Поліфема. І якщо студії античності в Україні врятувалися, великою мірою це відбулося завдяки праці Андрія Содомори.
Я аж лячно почуваю себе від цього несподіваного сусідства: Андрій Содомора присвятив своє життя Першому Риму, а Ігор Шевченко — другому Риму, Константинополю. Це — витоки європейської цивілізації. Тож глибоко символічне для мене це сусідство, адже я займаюся сучасною Європою і складними й драматичними шляхами, якими Україна повертається до своєї духовної Батьківщини. Попри всі спроби — минулі, а особливо майбутні — зупинити її на цьому шляху.
Формула ордену — «За інтелектуальну відвагу» — вразила мене своєю актуальністю. І стала імпульсом до роздумів. Здавалось би, в рік двадцятиліття падіння Берлінського муру — невже й сьогодні праця інтелектуалів потребує відваги? Чому ми ЩЕ не можемо бути «звичайними» інтелектуалами, які просто професійно роблять свою роботу? Тим більше, що ніби ж і не загрожують нам більше розстріл, в’язниця чи заслання за наші думки.
Питання, однак, набагато складніше. Загрози насправді є, але часто вони латентні або завуальовані. Тим більше ми зобов’язані працювати на випередження, прогнозуючи деструктивний потенціал цих загроз.
Для тоталітарної влади інтелектуал — однозначно ворог. Він є носієм критичного мислення, яке релятивізує Владу і легко розмонтовує її риторику. А будь-яка тоталітарна влада себе абсолютизує, плануючи тривати в часі вічно і незмінно. Цікаво, що радянська влада, складаючися в основному з людей глибоко некультурних і неосвічених, часто навіть без вищої освіти, знала вагу інтелектуалів у суспільстві. Кожне слово опозиційного поета, кожен «неунормований» кінокадр, кожен неканонічний рядок під пером історика були носіями «забороненого знання» і підлягали цензурі. Голос опозиційних інтелектуалів — при всіх заборонах і репресіях — мав резонанс у суспільстві. Радянська влада цього боялася.
А нині відбуваються дивні речі. Ніби ж тоталітарна система впала. Так, але при цьому не постала ще повною мірою система демократична. Великою мірою ми живемо в підміненому світі. Недостатня демократія — це ще тільки макет демократії: можна про неї помріяти, розглядаючи конструкцію з тирси або пап’є-маше. А в реальності з неї може постати світла модерна будова і так само — стара темниця без вікон. Залежить від архітектора. Суспільство вже насичене певними ідеями демократії, але не має системної культури громадянського мислення. Тому й не зуміло перетворити завоювання помаранчевої революції на конкретні політичні реалії. Об’єктивні ж умови — глобалізації, економічної кризи — штовхають людей до збайдужіння, до пошуку паліативної анестезії від больових шоків. А стрімка деградація політичних еліт будь-якого кольору поглибила процес відсторонення суспільства від громадянських проблем. Тому, здається, інтелігенція розмовляє наче крізь скло зі своїм суспільством — одиниці відповідають, більшість мовчить. Це суспільство оглушене децибелами електоральних агітацій та олігархічних тусовок, де тиші не потрібно. В тиші можна почути голос сумління. А це непрошений гість.
І от саме цей момент і є вирішальний для інтелігенції — як, зрештою, і для майбутнього країни. Демократія ще настільки крихка структура, що її можна пустити під укіс парою голосувань у ВР — основному блошиному ринку країни, де ганчір’я старих ідей продається за мільйони. А дезорієнтоване суспільство, витративши енергію на безсилу лють проти одного чи другого політика, або й проти всіх, не помітить, як у нього знову відібрали майбутнє. І якщо сьогодні не відбудеться консолідації між суспільством та ядром його свідомої інтелігенції щодо пріоритетів подальшого розвитку України, привиди минулого невдовзі комфортно розташуються у владних палацах. А їх, як ці сили говорили в 2004-му, «из власти не выдавишь».
Чому так сталося? Ми продовжуємо жити в умовах окупації. Це не військова окупація. І навіть якщо окупація економічна, то не в цьому справа. Ми живемо в умовах ОКУПАЦІЇ ПЛЕБЕЙСТВА. Понівечений простір елітарної культури повністю не відтворений, існує розрізненими фраѓментами у свідомості окремих людей і окремих категорій, не захищений державою ні інституційно, ні фінансово. Відтак розрісся до загрозливих масштабів інформаційний простір, заповнений плебейськими поняттями і плебейськими категоріями, плебейськими потребами і плебейськими вимогами. І сама інтелігенція в цілому не зуміла вчасно розпізнати цю небезпеку — і протиставити їй належний опір.
Радянський режим був не просто знищенням народів та їхніх культур. Це було тотальне викорінення культури як явища духовного буття свідомої людини — викорінення системне, послідовне, безжалісне. Такої унікальної системи заборон, яку виробила спершу Російська імперія, а потім радянська, фактично не було в жодній іншій частині світу. Емблематичне замикання інтелектуалів у психушки — далеко не суто радянське явище: в Росії це почалося з Чаадаєва і продовжується сьогодні хай спорадичними, але знаковими репресивними епізодами в «суверенній демократії». Це патологічний страх перед думкою, це тотальна цензура як вияв тотального страху — не перед ІНАКОмисленням, а просто — перед мисленням. Історія не знає подібного масового знищення інтелігенції, як це було не лише в сталінський, а й в усі періоди існування радянської влади, — хіба що можна порівняти з китайською «культурною революцією»: за масштабами презирства до людського життя, до індивідуальності, до її самостійної інтелектуальної присутності у світі.
У всіх без винятку країнах завжди цінувалася і цінується освіта, компетенція, професійність. Єдина країна світу, в якій невігластво було возведене в ранг ідеологічних чеснот, це був СРСР. «Мы академиев не кончали» — ця формула вимовлялася з гордістю, була штампом «благонадежности» та перепусткою у вищі ешелони влади. І що цікаво: на початках радянського режиму відбувалася масова альфабетизація населення. «Мы не рабы, рабы — не мы»... Але для чого? Для того, щоб в альфабетизованому суспільстві збудувати культ невігластва, зневаги до інтелектуальної праці. Інтелігентам («буржуазним спеціалістам»!) дали трохи попрацювати в період НЕПу. А далі цю інтелігенцію знищили шарікови, які різнилися між собою лише більшою чи меншою мірою зловтішного садизму і тупої агресії, як помсти за свою багатостолітню темноту.
«Я не читал, но скажу...» — так починали свої промови пролетарські громили на заводах і фабриках, яких смикали за ниточки партійні ляльководи. Цих громил делегували виголошувати від імені «народу» вирок великим письменникам і вченим. Коли заборонений Пастернак мало не вмирав з голоду в Москві — на фото від поета лишалися тільки очі, — ці громили кричали з робітничих трибун: «Пастернак — свинья, которая жрет из руки пролетариата». Але вони всього лише повторювали слова сумнозвісного першого секретаря ЦК ВЛКСМ Владіміра Сємічастного, який 1958 року сказав про одного з найбільших російських поетів: «...как говорится в русской пословице, и в хорошем стаде заводится паршивая овца. Такую паршивую овцу мы имеем в нашем социалистическом обществе в лице Пастернака, который выступил со своим клеветническим так называемым «произведением». [...] если сравнить Пастернака со свиньей, то свинья не сделает того, что он сделал [...]».
«Клеветническим так называемым «произведением»» був роман «Доктор Живаѓо», за який Пастернак отримав Нобелівську премію — і від якого ті комуністичні шакали змусили письменника відмовитись. І сьогодні гідні нащадки «хорошего стада» пастернаківські рядки «Февраль. Достать чернил и плакать! / Писать о феврале навзрыд...» переспівують на близький до свого плебейського сьогодення копил: «Февраль. Достать свиней и слопать! / Сожрать троих в один присест»...
Напише Пастернак: «Я пропал, как зверь в загоне...». І це — навіть не потрапивши до в’язниці. Українська інтелігенція майже повністю закінчила свій шлях на Соловках.
Але й не Сталін розпочав погром інтелігенції, а «вождь мирового пролетариата», який приступно пояснив своїм опричникам, що «интеллигенция, [...] не примыкая к классу, она есть нуль». Або й так: «Интеллектуальные силы рабочих и крестьян растут и крепнут в борьбе за свержение буржуазии и ее пособников, интеллигентиков, лакеев капитала, мнящих себя мозгом нации. На деле это не мозг, а говно»2. «Расстрелять на месте»: основне гасло Лєніна, який зробив терор державною політикою — задовго до Гітлера3. У часи «розвиненого соціалізму» недостріляна інтелігенція була переведена в статус «прослойки», приреченої при комунізмі на зникнення між масивними шарами пролетаріату, якому, як відомо, нічого було втрачати, крім власних ланцюгів, і «трудовим селянством» — власне, тим що від нього залишилося після есхатологічного Голодомору.
Чудо-країна: Росія будувала таку ось «диктатуру пролетаріата» за Марксом, який називав Росію — у своїх репортажах 1853 — 1854 рр. про Кримську війну для New York Herald Tribune та Free Press — гігантським ящуром із великими щелепами, але маленьким мозком, — ящуром, який лежить на шляху західної цивілізації і не дає їй розвиватися. Росія ж будувала цьому Марксу пам’ятники і в ім’я його «бессмертного учения» угробила десятки мільйонів людей. Потім фіктивний «соціалізм» із гуркотом розвалився. І поки капіталістична Європа в себе побудувала, по суті, соціалізм — Welfare State (!), Росія (вкупі з Україною та азійськими країнами) здобулася саме на найгіршу форму дикого капіталізму, проти якого так пристрасно боролася впродовж сімдесяти років...
«Русский мир» — це дуже специфічна «закрита система», вживаючи термін Поппера, яка смертельно боїться будь-якої реальної форми діалогу зі світом. Це не просто система цензури — це роздвоєна ментальність держави, яка, з одного боку, переконана в тому, що від зовнішнього світу можна відгородитися муром контролю, заборон, дезінформації, а з другого — претендує на «мировое господство». І саме тому в такій роздвоєній ментальності розвивається смертельна зненависть до критичної думки. Про приреченість Росії на відсталість за межами кола європейських народів та про перманентні кризи її державності за умов відсутності свободи попереджали великі російські мислителі — від того ж Чаадаєва і Герцена до Фєдотова і Бєрдяєва. «Льстецы Сталина и Советской России сейчас враги русской свободы, — писав Фєдотов. — Или иначе: лишь борясь за свободу на всех мировых фронтах, внешних и внутренних [...], можно способствовать возможному, но сколь еще далекому освобождению России»4. Ці мислителі теж виявилися непочутими.
Система, яка стала могилою інтелігенції, впала. Однак породжений нею люмпен розмножився, а за умов імітативної демократії зміцнів і вірусами плебейства засіяв суспільний організм.
У електоральних перегонах ми часто чуємо від різних політиків фразу: «прості люди» на заході і на сході України нас зрозуміють... Оцей вираз — «прості люди» — діагностичний. Це фрейдистський ляпсус. Не йдеться про «простих людей» за соціальним статусом чи рівнем освіти — людина може бути свідомою і моральною і без університетського диплома. Зрештою, скільки маємо політиків — «проффесорів» із липовими дипломами, що роблять, як співається в народі, три помилки у слові «так».
«Прості люди» — це радянська метафора політично безграмотної, культурно відсутньої і громадянськи байдужої людини, яка є нащадком Homo Sovieticus’a. Якщо це громадянин, то в нього паспорт країни Популяндії. Це особа, яка комфортно живе в підміненому світі. І не живе, а споживає. Що дадуть. Десять гривень добавки до пенсії чи кіло гречки, чи п’ятдесят гривень, щоб постояти з прапором на маніфестації, або кілька мільйонів доларів за голос у парламенті — яка різниця? В умовах українських за етнічною ознакою ця «проста людина» і є Малорос з великої літери. Не росіянин і не українець, або й те, й друге разом, — так, одиниця безіменної популяції з вийнятою із душі культурою та мораллю. Україну Малоросів Росія, нарешті, дуже би полюбила. Бо там би не було більше України.
Небагатьом вдалося вирятуватися з радянської системи, зберігши в собі людське начало. Тоталітарна людина випалила в людині людину. Перетворила її на веѓетуючу аморфну істоту. Це оболонка лункої порожнечі, в якій знову ж таки чутно хіба що шелест зелених банкнот або звук розсипаної гречки. Тож у цю порожнечу можна скинути тепер будь-яке вербальне — політичне, рекламне, псевдолітературне — сміття.
Традиційно на електоральній мапі України густозаселеним Малоросами видавався витоптаний імперією схід і південь України. Це ті, хто голосує за «російську як другу державну», плутаючи російську мову з суржиком і матом, а російську культуру — з бандитським шансоном та любов’ю до Єсєніна, який, виявляється, «сіфіліс лєчіл водкой»5. Одначе ні, тип Малороса поширюється вже й на заході країни. Він, може, шансон не слухає, але він так само завжди готовий прогнути еластичний хребет перед кожною владою. Він цілує руку, яка його б’є. Малорос цілком угніздився вже й у Львові і дарує Януковичу не яку, а висвячену вишиванку. Частіше чується на вулицях Львова мат. Львів’яни зніяковіло кажуть, що то все туристи, але і «свого» питомого мату вистачає. Малорос кримсько-донецький хоче тільки в Росію і край. Малорос галицький не хоче в Росію, але не хоче і в Європу, він хоче жити «в себе», а якщо точніше — «в підвалі», — і не чому, а з колосальної ліні. Його звати Вова, який пише на Форумі (збережено правопис ориѓіналу): «Нащо кудась приєднуватися? Мені ні польша ні раша нах непотрібна. краще жити в підвалі но своєму, чим в квартирі но з тещею. Голосуватиму за Юща. Як не пройде, то за Януковича, і на другий майдан вже точно не піду». Отак проголосує — і засне під спів Поплавського («наш Майкл Джексон», каже хтось із патріотичної публіки) про сало, якого «буде мало»...
1 26 грудня 2009 року Ігоря Шевченка не стало. Він помер у м. Кембрідж (Массачусетс). Ректор Львівського католицького університету Борис Ґудзяк встиг вручити йому орден «За інтелектуальну відвагу».
2 В. И. Ленин. Из письма А. М. Горькому от 15 сентября 1919 года. — ПСС, 5-е изд., — Москва: Изд-во политической литературы, 1978. — Т. 51. — С. 53-49.
3 Див. біографії Леніна, засновані на нових архівних матеріалах: D. Volkogonov. Lenin. Utopie und Terror. — Dusseldorf-Wien-New York-Moskau: Ekon Verlag, 1994; R. Pipes. The Unknown Lenin. From the Secret Archive. — New Haven-London: Yale University Press, 1996.
4 Г. Федотов. Россия и свобода // Його ж. Судьба и грехи России. — Санкт-Петербург, 1992. — В 2 т. — Т. 2. — С. 276-303.
5 А. Зикора. Секретарь Донецкого горсовета Левченко — о языке, Шевченко и сифилисе. http// www. fraza.com.ua/stenograms/02.03.07/34599.html
