Iнший?..

Офіс екс-спікера, екс-глави НБУ, екс-міністра економіки, закордонних справ, а нині — народного депутата та кандидата в президенти України Арсенія Яценюка розташований в семи хвилинах нешвидкої ходи від столичної станції метро «Контрактова площа».

...У традиційній тисняві метрополітену поєднується непоєднуване — телефонні перемовини банківських клерків і шалені ритми року чи то «кислоти», що лунають із мобільників юнаків та дівчат. І раптом все це хаотичне різноголосся перебиває баритон дідуся, що просить милостиню: «Поклали Україну на обидві лопатки, а винних немає... Ой щось горить на горі, палає, та нічого, почекає, наша хата скраю...». Він говорив сам із собою, проте, звісно, це чули всі, хто був у вагоні. І миті, коли можна було спостерігати міміку, безмовну реакцію на ці слова жебрака і банківських клерків, і підлітків-неформалів, варто було б бачити всім тим, хто претендує на президентську посаду в ході виборів-2010. Чому? Та тому, що ці миті — безцінні, оскільки це не «липові» соціологічні дослідження, які замість ранкової кави кладуть на стіл політикам службовці партійних офісів. Ці миті — навіть не розмова «тет-а-тет», скажімо, депутата і селянина, бо останній апріорі не скаже все, що він думає насправді й на це є безліч суб’єтивних та об’єктивних причин. Ці миті — реальне відображення буденного життя, буденних думок, буденних очікувань тих, за чиї голоси нині борються політики різних таборів. Ці миті без жодних слів чи пояснень продемонстрували консолідовану реакцію всіх — незалежно від віку чи службового становища: люди хочуть змін і не бажають, щоб їхня домівка була скраю. Одним словом, цей короткий епізод у метро, за яким спостерігала кореспондент «Дня, продемонстрував чіткий запит на нові підходи, нову політику і політиків. Під брендами «новий», «інший» і йде на вибори Яценюк. То ж у чому полягає його відмінність від решти кандидатів — спробував з’ясувати «День» під час розмови з Арсенієм Петровичем.

— Наразі в експертних та політичних колах тривають дискусії з приводу закону, який визначає нові правила проведення президентської кампанії. Президент Ющенко чітко заявив, що після подолання вето на цей закон він звертатиметься з поданням до Конституційного Суду. Чим на вашу думку закінчаться ці перипетії, яким чином провести вибори без потрясінь та мінімізувати поствиборчі ризики?

— Передусім хочу нагадати про те, що в першій редакції закону про вибори президента України, який був проголосований спільними зусиллями Тимошенко і Януковича, було передбачено, що всі комісії формуються виключно фракціями Верховної Ради. Я тоді зустрівся з послами G8, з послами ЄС, і через складний зовнішній та внутрішньополітичний діалог вдалося цю норму змінити, і тепер комісії формуються виключно кандидатами в президенти. Отож, я би з цього приводу підкреслив таке: завдання-мінімум виконане. Але якщо говорити в цілому, то справа не в законі. Закон може бути ідеальним. Але, скажіть, як ідеальний закон працює в неідеальній правовій і правоохоронній системі? Та ніяк. Тому виграє той, хто серйозно відірветься. А якщо буде так, як є сьогодні, коли ми з Тимошенко стоїмо фактично ніс у ніс, а в другому турі така сама історія буде з Януковичем (плюс-мінус 1%), то ці вибори проходитимуть в судових інстанціях.

— Зараз з подачі Президента Ющенка відбулося пожвавлення на конституційному полі. Як ви оцінюєте ініціативу Віктора Андрійовича про винесення на всенародне обговорення його проекту Основного Закону? До речі, ви нещодавно оприлюднили ініціативу щодо референдуму. Окресліть коротко суть ідеї та скажіть у цілому, чи варто взагалі торкатися реформи Конституції, коли в країні виборча «пожежа»?

— Якщо говорити про конституційні ініціативи, виникає логічне запитання: а що ж ми маємо? Ющенко запропонував свій варіант Конституції, Тимошенко і Янукович — свої. І кожен із цих трьох політиків чомусь вважає, що може виступати від імені нації. Я особисто так не вважаю. Власне, саме тому я й запропонував референдум, який забороняє вносити зміни до Конституції без волі українського народу.

А Ющенко насправді не підписав указ про референдум. Цей указ — указ про обговорення його варіанту Основного Закону. Проте я не знаю, що це таке — обговорення, я знаю, що таке конституційний механізм референдуму. А обговорення? Ну, ось ми з вами можемо сісти і обговорити, гарна Конституція чи погана. А на виході що? Це перше. Друге. Проблема українського конституціоналізму полягає в тому, що хоч яку б Конституцію чинній політичній еліті написали, її все одно б ніхто не виконував. Іде персоналізація. Кожен хоче себе особисто побачити в Конституції. І Тимошенко з Януковичем намагалися нещодавно зробити лише одне — себе особисто вписати в Конституцію і 450 депутатів, які мали проголосувати за цю конституційну змову. Я це по-іншому назвати не можу. Це конституційна хунта і ніщо інше.

Мені видається, що логіка має бути така: внесення змін до Конституції виключно через референдум, оскільки парламент не здатний взяти на себе відповідальність. Верховна Рада сьогодні не відображає волю українського народу. Джерелом влади в нас є виключно народ, а парламент — умовно кажучи, посередник, проте ВР цієї функції наразі не виконує. Парламент виконує функцію утримання декількох кланів, які називаються фракціями. Немає політичної системи, немає політичної еліти, немає політичних партій! Чи може, скажіть, в такому випадку парламент брати на себе конституційну відповідальність? Та ні, не може.

Тому, по-перше, давайте для початку навчимося виконувати чинну Конституцію, а по-друге, сформуємо політичну систему і реальний парламент. Загалом, на мою думку, немає сенсу змінювати саму Конституцію. При бажанні можна спокійно жити і за чинною Конституцією. Для цього потрібно прийняти низку так званих конституційних законів, які приймаються простою більшістю у 226 голосів і заповнюють прогалини чинного Основного Закону. Однак ключовий момент такий: базовість в управлінні державою полягає у відсутності персоналізації. Виконувати чинну Конституцію та закони і не підлаштовувати Конституцію під ситуацію (а саме так нині хочуть зробити) — це основний принцип.

— Останнім часом ви досить багато подорожуєте регіонами нашої держави. Яку іншу, відмінну від Києва, Україну ви побачили в глибинці?

— Ви знаєте, я побачив її реальною. Нам усім варто усвідомити, що Україна дуже різна і ми не зможемо рівняти всіх під одну мірку. Це, зрештою, не трава, яку можливо однаково скосити. Всі регіони дуже специфічні, вони мають різне історичне минуле. А сучасна Україна у реальних кордонах відбулася коли? Після того, як Микита Сергійович Хрущов віддав Крим. Ось це — остання дата формування України в сучасних кордонах...

— Арсенію Петровичу, уточнююче запитання: чим відрізняється далеке від столиці село і «близькі» для наших політиків міста? Іншими словами, чи розуміють урядовці, парламентарі справжню, а не вигадану суть буденних проблем міст, селищ, сіл?

— Я вважаю, що дуже корисно київських чиновників відправляти «в поля». Пригадую свій досвід, коли я після керування Нацбанком поїхав в Одеську область працювати першим заступником голови облдержадміністрації. Це надзвичайно корисний досвід! У цьому сенсі, вважаю, що це є правильна кадрова політика для того, щоб чиновники були ближчими до землі. Не на київських пагорбах формується українська політика і не київські пагорби є реальним відображенням процесів, які відбуваються в нашій державі.

Яка вона — Україна? Скажу абсолютно відверто — бідна. За період новітньої історії ми не зробили жодного звершення. Якщо коротко, то реальна ситуація в регіонах така: складно людям, бідують люди. Проте, знаєте, є таки специфіка. Припустімо, приїжджаєш ти в село, а люди кажуть: «Так, ми знаємо, що погано все, ми знаємо, що грошей немає сьогодні, не буде їх і завтра, але ви приїжджайте до нас, просто поговоріть, а ми самі справимося зі складнощами». Тобто дух надії залишився, і люди чудово усвідомлюють, що патерналізм відмер. Люди усвідомлюють: якщо сам не зможеш, ніхто тобі не допоможе. Це є певним прогресом.

— Давайте про прогрес свідомості українців і про парламентську, як ви кажете, хунту. Отож, який механізм перетворення хунти на реальний представницький орган влади?

— Відповідь на це запитання варто почати з корупції. Корупція — це не даішник. Найбільша проблема в Україні — це політична корупція. Ось не можуть знайти, де голова у тієї риби. А вона в стінах парламенту, адже парламент сформований кланами. Кланами, які сформували партії. Точніше кажучи, так звані партії, оскільки це не партії — це залежність від одного лідера та п’ятьох олігархів. Ось що таке парламент сьогодні. Тому перше, з чого необхідно починати, — з формування національної політичної свідомості, коли українець розуміє, що тут не моя хата скраю, а тут моя хата, в якій я або керую за рахунок свого голосу, за рахунок своєї політичної активності, або мене з цієї хати просто випхають.

Мій перший і один із ключових рецептів — політична свідомість, формування реальних партій, де людина бачила б свою мотивацію і розуміла, що вона може рухатися вверх партійною драбиною. Хочу додати ще одну неймовірно важливу річ: потрібно створювати школи влади, яка передбачає, образно кажучи, що депутатом не може стати той, хто лише сильно цього хоче. Ось він став депутатом. Окрім поділу землі, він ні в чому не буде розумітися. Він не розуміє ані бюджетного процесу, ані процесу формування програми соціально-економічного розвитку. А головне — він не хоче цього розуміти, бо вважає, що не його, царська, це справа. Тому переконаний, що підготовка кадрів у школах влади у відповідних партіях — надважливе питання. До речі, ми у «Фронті змін» зараз формуємо регіональні школи влади. Йдеться передусім про фахову підготовку людей, адже список виборчий потрібно наповнювати не спонсорами, а тими, хто може працювати на країну.

Хочеш потрапити у виборчий список? Немає проблем. Покажи свою кар’єру, пройди тримісячні курси, здай іспит — і ми подивимося, чи можеш ти спілкуватися з людьми, донести свою позицію, бути носієм певної ідеології і, зрештою, приймати управлінські рішення.

— Ви щойно згадали про те, вихідцями якої ідеології є ті, хто нині біля владного керма. Проте політики «нової хвилі», в числі яких і ви також, даруйте, не вчора з’явилися на політичній арені. Отож, послідовником яких людей, ідей, а, можливо, — вчинків ви себе вважаєте?

— Дуже важливо розмежувати ці запитання. Як людина, яка не має досвіду, може претендувати на посаду президента? Та навіть не на посаду президента — на посаду голови районної адміністрації? А в нас? Кіоск пограбував, зате приймав активну участь у політичних подіях, і зрештою став главою райдержадміністрації. А були взагалі унікальні випадки, я особисто був свідком одного з них, коли в одній з адміністрацій, де я працював, людина мала сім судимостей і стала заступником голови адміністрації.

Що ж до моїх посад, можу сказати, що я завжди працював на державу, я ніколи не був політиком, а був класичним чиновником, в тому числі на найвищих державних посадах. І на який фронт мене кидали — такий фронт я й проривав...

— Це часом не має аналогії з назвою громадської організації, яку ви зараз очолюєте?

— Напевно... Так я побудований, так я жив, так працював із людьми, і в цьому було моє завдання. Я не визначав загальнонаціональної ідеології, а працював в її рамках, чітко усвідомлюючи при цьому свій фронт робіт, на якому я не можу нікого підвести.

Носієм чого я є? Варто почати з того, що я є носієм базових людських цінностей, це те, що мені мама з татом дали, і те, що в Біблії написано. Яку ідеологію я пропоную? Ця ідеологія побудована в тому числі і за останні вісім років моєї роботи у владі. Народжений на Буковині, я пропрацював в російськомовному Криму, в Одесі, в Києві, тому я побачив Україну зовсім іншою, я її побачив реальною. Власне кажучи, саме тому я виступаю проти формату, який почався 2004-го і в ході грядущих виборів матиме продовження. Це формат фактично втрати країни.

Моя ідеологія передбачає ключові чотири пункти, над якими є надбудова. Подивіться, що відбувається: нас постійно кудись тягнуть, або принаймні нас постійно до чогось приєднують. Приміром, Європейський Союз вважає, що він в односторонньому порядку може запропонувати Україні Східне партнерство або Європейську політику сусідства. А я не вважаю, що так поводять себе рівноправні країни. Росія вважає, що вона односторонньо може запропонувати ЄЕП. Я зараз не оцінюю ці проекти, адже і в першому, і в другому проекті є дуже багато раціонального. Однак питання в тому, що суверенна країна не живе за принципом: що нам на тарілці дали, те ми й з’їли. Може, ми б куховарити почали? Тому моя найважливіша тема, яка, я вважаю, повинна стати проектом України, — це проект нового Східноєвропейського простору. Україна здатна приєднувати сама. Хоча приєднувати, напевно, звучить дуже жорстко, адже не йдеться про те, що Україна будуватиме нову імперію. Разом із тим, Україна здатна пропонувати свої формати, і для цього є всі історичні передумови. Я бачу Україну, яка пропонує великий інтеграційний, в першу чергу — економічний проект. Аналогій є досить багато. Приміром, угода про сталь і вугілля (як, власне, почав створюватися Європейський Союз). Київ зобов’язаний це розпочати без зволікань.

— Ви сказали про чотири пункти...

— Так, це, по-перше, нова індустріалізація, це промислове, великотоварне сільське господарство, це здорова освічена нація і боєздатна армія. Це внутрішні українські пункти, які багато в чому перетинатимуться в новому Східноєвропейському просторі.

Наше історичне минуле формує наше історичне майбутнє. Досить зазирати і слухати, хто які кращі формати для України запропонує. Ми самі зможемо запропонувати формат і для себе, і для наших партнерів.

За гаслами про НАТО чи ЄС, за гаслами про відхід від СРСР, за гаслами про якусь там химерну інтеграцію з Росією приховується процес демонтування власної системи. Власної системи армії, власної системи освіти, власної системи охорони здоров’я і навіть власної політичної системи.

Я розповім приклад по армію. Нещодавно я побував у Першій гвардійській танковій бригаді в Чернігівській області. Зайшов на склади НЗ. Добре, що був Радянський Союз і Західна група військ, яка тут лишила майно. Все обладнання — радянське, починаючи від КамАЗів 1986 року, закінчуючи танками Т-64. За 18 років не зробили нічого, окрім химерних модернізацій. Це парадокс: вже Радянського Союзу немає 20 років, а ми живемо за його рахунок. Переведемо армію на контракт — а далі що? Хтось буде за 800 чи 900 гривень за контрактом працювати? Тому питання зараз стоїть одне-єдине: якщо завтра дійсно постане реальна загроза територіальній цілісності і безпеці України, чи візьмуть солдати в руки зброю? Я переконаний — не візьмуть. Виключенням будуть ті, хто зі зброєю в руках боронитиме свою країну, а загальним правилом буде те, що солдати втікатимуть. Тому потрібно починати не тільки з танків чи літаків, а з того, що називається українським духом. І коли я кажу про боєздатну армію, я маю на увазі серед іншого патріотичне виховання.

— Чи вважаєте ви патріотичною реакцію української політичної еліти на різкий випад президента РФ Дмитра Медведєва? До речі, вашу заяву про те, що Ющенко дав привід для такого листа російського лідера, розкритикували і політологи, і колеги по фракції НУ-НС.

— Перше. Якщо прибрати певні фрази з мого інтерв’ю «Эхо Москвы», де я серед іншого дав оцінку посланню Дмитра Медведєва, то це буде класичне антиросійське інтерв’ю. Проте наші політологи куплені, тому мої опоненти, які хочуть отримати підтримку на Західній Україні, прибрали інші фрази і почали кричати, що Яценюк підтримав Медведєва. А ті політологи, які працюють на опонентів на Сході, почали кричати, що Яценюк — це антиросійський елемент. Тобто кожен говорить те, що хоче і що йому вигідно з електоральної точки зору. А в мене було не антиросійське чи проросійське, а проукраїнське інтерв’ю.

Друге і головне. Ключова проблема полягає в тому, що в нас відсутній як такий формат відносин із Російською Федерацією. Росіяни не знають, що робити з нами, а ми не знаємо, що робити з ними. Так і живемо... А маргінали, які підігрівають антиукраїнські чи антиросійські настрої, є і в Україні, і в Росії. Який формат відносин? Нової імперії, ініційованої Москвою, не відбудеться. Але ми не підемо й на залізну завісу. Нам потрібно сформувати новий порядок денний відносин із Росією і забути про політичне сміття, яке виноситься на високий міждержавний дискурс.

А тепер, власне, щодо послання російського президента. Я чітко застеріг Росію про те, що не варто втручатися у внутрішні українські справи. Так, я відверто визнав, що дійсно були підстави в діях Президента Ющенка, щоб такий лист з’явився. Але що зробили росіяни? Замість того, щоб через дипломатичні канали врегулювати ці речі, вони підхопили це і почали роздмухувати антиукраїнські настрої. Не виключено, що хтось із істориків років через 50 може розцінити цей період, як період холодної війни між Україною і Росією.

І насамкінець. Мені, як колишньому дипломату не зовсім зрозуміло, яким чином можна обмінюватися докорами через інтернет, через SMS і так далі. Що це за така нова дипломатія у нас?

Мене дивує, що в нас вважається найбільшим патріотом той, хто вилізе на найвищу трибуну і найсильніше плюне в бік Москви. Я не такий патріот, тому що я чітко розумію — нікуди не дінеться Росія з українського кордону. Вона стояла, стоїть і стоятиме. Важливі не слова, а дії, ефективні дії, якими ми утверджуватимемо свою позицію, серед іншого у відносинах із Росією. Я не дам Москві або будь-кому іншому плювати в сторону Києва.

— Ви сказали, що привід для появи листа російського президента був. Наведіть принаймні один приклад, що міг би слугувати приводом.

— Пригадуєте поїздку Віктора Андрійовича до Грузії під час минулорічної війни? Так ось, якби я тоді був міністром закордонних справ, я би до останнього наполягав на тому, щоб Президент летів самостійно в Грузію, а звідти — в Москву, якщо Україна дійсно гравець. Що відбулося після російсько-грузинського конфлікту? Грузія стала на десятиліття далі від своєї територіальної цілісності, ніж була. Так званий косовський прецедент зразу був використаний Росією. Саме тому як міністр закордонних справ я наполягав: Україна визнає Косово лише на одній підставі — за рішенням Ради безпеки ООН. Я розумів, чим це може обернутися для Грузії, для Молдови, та й для України.

— Багато російських та європейських ЗМІ, коментуючи звернення російського президента до Віктора Ющенка, зробили висновок, що таким чином РФ намагається втрутитися в українські президентські вибори. Такий собі кастинг кандидатів з боку РФ виглядає принизливо, погодьтеся.

— Насправді я не бачу кастингу кандидатів, я бачу лише одне: в своєму посланні Медведєв чітко заявив, що з чинним Президентом вони працювати не будуть. Чинний Президент України також висловив свою позицію. Але я вважаю неприпустимою персоналізацію в міждержавних відносинах. Припустімо, хтось комусь не подобається, що — народи двох країн мають бути заручниками цих антипатій? За рівноправ’я потрібно боротися, а ми сьогодні з Росією не рівноправні. Україна зобов’язана перехопити в Росії ініціативу.

— Перехопити ініціативу в чому саме?

— В інтеграційних, в зовнішньополітичних процесах. Що ми чули про Україну на зовнішньополітичній арені за останні 18 років? Внесена і не проголосована резолюція по Голодомору? Може, Україна виступила з пропозицією продовольчого пулу, коли почалася продовольча криза? Ні. Може, Україна виступила з ініціативою єдиного енергетичного простору? Ні. Може, Україна перехопила ініціативу по ЄЕП? Та ні, ми лише від усього відмовляємося, відштовхуємося, нічого натомість не пропонуючи. І саме наша внутрішня слабкість дозволяє окремим країнам застосовувати неприйнятну тональність.

— Чи враховуєте ви при формуванні свого порядку денного, підкреслюю, глибинні соціологічні дослідження очікувань українців, зокрема й молоді?

— Нині працюють за принципом: що народ хоче почути, те й говоритимемо. І такий підхід діє останні п’ять років. Ми дійшли до ситуації, коли маємо країну-банкрут. Однак тепер потрібен не ліквідатор, а кризовий менеджер.

Я сповідую кардинально інший підхід — підхід переконання. Саме в цьому я бачу шлях розвитку, і якщо ви поділяєте цей шлях, підтримайте мене.

— Але чи можна назвати іншим підходом, скажімо, залучення до свого виборчого штабу скандальних російських технологів?

— У мене взагалі немає технологів, поясню, чому. Тому що технологи — це представники тієї парафії, які працюють не на формування національного лідера, а на виборчий результат. Так, я працюю з росіянами, працюю з європейцями, працюю з американцями і не роблю з цього великої таємниці. В цьому є мій стиль роботи — я мушу знати все. Але, підкреслюю, люди, з якими я працюю, не є технологами. Це радники, це історики, це філософи, які розширюють мій світогляд. Частина з них працювала на різних виборчих кампаніях і в Україні, і за кордоном. А технологи?.. Я пригадую, коли до мене прийшли представники з однієї великої країни, принесли дослідження, написали, як має рухатися виборча кампанія, але я їх вигнав. Чому вигнав? Та тому, що запропоновано було класичну «пластмасову» кампанію, мовляв, говоріть, Арсенію Петровичу, людям те, що вони хочуть почути, не більше і не менше. А я це не говоритиму! Або, Арсенію Петровичу, йдіть туди, де вас найбільше підтримують, і розколюйте далі Україну. Я цього не робитиму.

— Ви щойно згадали про підходи останніх п’яти років. Чому, на вашу думку, не виправдалися сподівання тих, хто вийшов на Майдан 2004-го?

— Давайте для початку згадаємо результати третього туру виборів. Результат був практично тотожним. 30 із гаком відсотків — за президента Ющенка, 30 із гаком — за президента Януковича. Іншими словами, 30% виступили за одну ідеологію, майже стільки ж — за іншу. А формування нової ідеології, яка б об’єднувала західну і східну частини України, так і не відбулося. А я глибоко переконаний в тому, що Західна Україна чітко розуміє, що не може відбутися без Східної України, так само, як Східна без Західної.

Що означав Майдан? Майдан передусім означав піднесення. Разом із тим він означав переоцінку очікувань. У чому тут суть? У тому, що ми свою роботу зробили — ми обрали президента, і на наступний ранок повинен працювати вже глава держави. Тому це й не справдилося, тому й не відбулося. А цілі, які ми мали, не були чітко визначені.

— Чому не були визначені? А шлях до НАТО приміром?..

— Шлях до НАТО? Так, було бажання, але для того, щоб досягнути мети, потрібно було, як мінімум, написати, куди ми йдемо. Ми йшли у напрямку, який самі собі вигадали. Тобто ми не могли одразу стати членами НАТО, і про це потрібно було відверто говорити, а не спекулювати на таких речах. Так само ми не могли стати і членами ЄС, і так само чесно про це варто було говорити. Не могли не тому, що ми не хочемо, а тому, що нас там не чекають. Ми зобов’язані були говорити про якісні зміни в Україні, що наближають до ЄС і НАТО. І в цьому є правда. А використовувати ці теми виключно для того, щоб тебе підтримував електорат?.. Знаєте, це не що інше, як політичний злочин. Це так само, як Янукович використовував тему російської мови як другої національної. Це так само, як Янукович формував ілюзію добросусідських відносин із Росією. Нехай розпишуть по пунктах, що це таке — добросусідські відносини з Росією? А ще мені дуже подобається фраза про братські відносини з Російською Федерацією. Це як? Я перечитав усі книжки з міжнародного права і ніде не зустрічав визначення братських відносин. Я знаю, що таке прагматичні, прогнозовані, ефективні відносини. Я знаю, що таке відносини, побудовані на нормах міжнародного права. Це мені зрозуміло, а все решта — підміна понять. І ця підміна понять була й на Заході України, й на її Сході. До речі, побачите, буде підміна понять і під час виборів 2010 року. Чому? Та тому, що у них немає суті, вони нічого не можуть сказати людям, нічого не можуть запропонувати.

Сьогодні Тимошенко, розуміючи, що програє вибори, вирішила й надалі колоти країну для того, аби виграти будь-якою ціною. Проблема лише в тому, що після такої виборчої кампанії країни вже не буде. Переконаний, що після звернення Тимошенко у Львові Янукович зробить аналогічний хід у Донецьку. Отож, виходить, ми повертаємося туди, звідки й починали.

— Експерти визнають вашу заслугу в тому, що за часів Майдану курсова політика була стабільною...

— Слава Богу, хоч це визнають (Сміється. — Авт.).

— Якою є зараз ситуація на валютному ринку, відомо всім. Керівництво Нацбанку заявляє, що причиною нестабільності та непрогнозованості курсової політики є політична нестабільність у державі. Чи справді це так і які механізми виправлення ситуації ви запропонували б?

— Як може бути стабільною національна валюта, коли уряд розраховується за газ через друкарський станок Центрального банку? Як може бути стабільною національна валюта, коли приймається закон, згідно з яким НБУ має надрукувати ще 10 мільярдів начебто на Євро-2012? Та яке там Євро-2012? Ми хіба не розуміємо, що це гроші на вибори?! Тому про стабільність національної грошової одиниці не може бути й мови. Стабільність національної грошової одиниці — це не передумова, а наслідок економічної політики, і це важливо чітко усвідомлювати. Якщо економіка хвора — валюта не може бути здоровою. А зараз економіка живе за рахунок друкарського станка і позичених грошей. Ми беремо нові кредити, щоб віддавати старі. Звичайно, НБУ також винен у ситуації, коли було проведено рефінансування, коли не було втримано валютний курс через те, що просто не поставили заслон минулого року. В результаті валютні спекулянти за рахунок коштів Центрального банку купили валюту по п’ять гривень і вивезли її за кордон.

Рецепт зараз єдиний — запуск економіки. Кредити МВФ — це тимчасовий захід, це так, щоб не вмерти, але не так, щоб вижити.