«Інтелектуали і влада»: чому між ними прірва?
Щорічна фулбрайтівська конференція, яка вперше відбулася не в столиці, а у Львові, зібрала близько 150 науковців із різних куточків України. Всі вони свого часу брали участь у програмі академічних обмінів ім. Фулбрайта, тобто займались дослідницькою або викладацькою діяльністю в США. За часів незалежності вже понад 250 українських науковців завдяки цій програмі поглибили свої професійні знання, краще вивчили мову і значно розширили своє пізнання світу. Водночас більше 170 американців стажувалися і читали лекції в українських ВНЗ.
У 1999 році випускники програми створили в Україні Фулбрайтівське товариство (що стало часткою світової спільноти фулбрайтерів) з метою продовжувати вдосконалювати наукову діяльність, урізноманітнити та активізувати своє інтелектуальне життя, розвивати зв’язки між українськими та американськими вченими.
Починали фулбрайтисти свої конференції з університетських тем. Минулого року конференція товариства збіглася за часом із мітингом перед Центрвиборчкомом. Фулбрайтери вирішили до нього приєднатися. Саме тоді було вирішено наступну конференцію присвятити темі «Інтелектуали і влада». Іншими словами, активно пропонувати свій потенціал для розбудови держави.
Мирослава Антонович (Велика Британія), член правління Фулбрайтівського товариства, учасниця цьогорічної конференції, зізналася: «Ми довго йшли до цієї теми. Адже всі наші посадовці мають радників, експертів, а все це є інтелектуали, науковці з досвідом практичної роботи. В основному це люди академічні, але багато з нас, і не в останню чергу дякуючи стажуванню, зараз уже обіймають державні посади. Зокрема Сергій Головатий — міністр юстиції й наш фулбрайтист. Чимало випускників програми працюють у міністерствах та Секретаріаті Президента, тобто люди, що мають досвід наукової діяльності, стажування за кордоном, тепер певним чином впливають на державну політику. І це — позитивний процес».
Пропонуємо читачам «Дня» кілька думок учасників дискусії щодо набагато ширшого кола питань, ніж навіть визначено темою конференції.
Марта БОГАЧЕВСЬКА-ХОМЯК, директор Програми ім. Фулбрайта в Україні:
— Цього року ми обговорюємо тему, що є інтелігенція, що є публічний науковець. Чи інтелектуали кажуть владі, що вони хочуть, чи ставлять вони актуальні запитання, і чи інтелектуали загалом дивляться на владу як на об’єкт, з яким можна співпрацювати.
Моя мета — охопити якомога більшу кількість людей. Щоб це не лише були кияни. Адже є кілька речей, які я критикую в Україні. Одна з них — це поняття центру та регіонів, тому що Україна є рішуче завелика і занадто розвинена, щоб мати лише один, а не кілька таких центрів.
На жаль, українці мають тенденції висувати тези, антитези, концепції і потім нічого не робити (вже змучившись самими тезами і контртезами). Практичні питання — це справа складніша. Думаю, проблем у Східній Європі багато, необхідно стільки зробити, що просто опускаються руки. В Америці теж не святі горшки ліплять, теж маємо занедбані бідні райони. Подібність ситуації констатується, коли ми приїжджаємо читати лекції в Херсонському педагогічному університеті, чи Горлівці, чи навіть у Луганську. Вона відповідає ситуації у більшості американських коледжів. Однак є одна особливість, думаю, що в Україні є занадто сильний натиск на так звану престижність і надмірний поділ на першу, другу, третю категорію… Спостерігається брак відповідальності за свої вчинки і своє довкілля. В Україні можна попросити когось про якусь послугу, і вам ніби пообіцяють, але це не означатиме, що обіцяне зроблять. У вас сильніші суспільні прошарки. У нас вони теж є, але в ХIХ столітті Америка зробила дві речі, на які треба звернути увагу, бо вони багато що змінили. Спочатку придумала продаж речей за допомогою каталогів. Фермери можуть купити такий самий одяг, який носять у Нью-Йорку. А друге — американські жінки видали книжку, де вказується, і як поводитися за столом, і як звернутися до міністра, і коли який одяг варто вдягати. Все це допомогло біднішим людям дорівнятися до заможніших людей. На відміну від Європи, що більше зважає на те, хто твій батько, хто твій дядько, кого ти знаєш, у Америці все ж таки більше дивляться, що ти можеш зробити.
В Україні немає й доброзичливої критики: або тебе хвалять до небес, або ти нічого не вартий. Потрібно більше відвертості й менше улесливості. Треба вміти слухати людину, яка до вас звертається, треба загалом навчитися слухати критичні зауваження і корегувати свою поведінку.
Американці, які приїжджають в Україну, в захопленні від неї. Вони допомагають — власним коштом везуть студентів до Америки. Дехто серйозно думає, як інвестувати кошти в Україну. Особисто я впродовж п’яти років очолюю програму академічних обмінів ім. Фулбрайта, за фахом я — історик, маю докторат Колумбійського університету. Написала книгу про громадський рух жінок в Україні «Білим по білому»: зробилася гуру з гендерних питань. Багато критикую Україну саме тому, що знаю і люблю її. Знаю навіть більше, ніж Америку.
Стосовно теми конференції. Засаднича функція влади подібна до лікарської — вона не повинна робити нічого злого, не повинна погіршувати ситуації. Треба дивитися на владу в її складових чинниках, я б навіть не вживала слово влада, а говорила — держава, уряд, бюрократія, адміністрація. Можна перебирати частину функцій на себе. Існує закон: якщо ви не візьмете частину влади на себе, то хтось інший це зробить і буде контролювати вас. Я завжди говорю, що кожен професор університету мусить бути і адміністратором, і дослідником, і викладачем. Якщо заберете хоч одну з тих трьох підпор, то кріселко падає. І головне — у влади має бути кодекс честі, але не всі усвідомлюють, що кодекс честі влади — це ваш голос. Я голосую і я обираю, і я маю право спитати: вчора ви те казали, а нині те. Навіщо? І тут саме преса має відіграти свою рішучу і важливу роль. Велика біда, коли влада не несе відповідальності перед народом. Але ще більша біда, коли народ не вимагає відповідальності за вчинки. Помаранчева революція показала, що можна щось зробити. Може, треба ще одної революції, вже власними силами, без усяких березовських? Над цим треба замислитися.
Всеволод РЕЧИЦЬКИЙ, доцент Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого (Харків):
— Наша влада ніколи не вважала, що вона повинна прислухатися до науки. Наука виконувала атрибутивну функцію при владі. З іншого боку, наука в тому стані, в якому вона перебуває, не дуже владу й цікавить. І тому є чимало пояснень. Скажімо, особисто я працюю в галузі конституційного права і знаю, що в Україні існує величезна різниця між офіційною позицією юридичної спільноти і її неофіційною позицією. Тому я вважаю, що для інтелектуалів нині вихід — неурядові організації, зокрема правозахисні. Я сам належу до Харківської правозахисної групи, певно, однієї з найбільших в Україні. Ми видаємо книжки, маємо власні часописи і ведемо роботу в багатьох напрямках. Загалом існує велика спокуса створювати громадянські інститути, вважаючи їх панацеєю, часткою прогресу. В Україні є величезна кількість формально освічених людей, але мало інтелектуалів. Вважаю суто міфологічною позицію, що Україна є загалом добре освіченою країною. Так, як ми освічені в праві, то це рівень ХVIII століття. Ми не знаємо ні сучасних правових творів, ні сучасних теоретиків західного права. Якісь книги перекладаються, це робиться за рахунок соросівських фондів. Системно ж ніхто не працює, до того ж не знає мов і тому не відає, що роблять їх колеги на Заході. Наші професіонали консервуються, замикаються у собі. Пересічного академіка права навіть складно порівняти із західним студентом щодо інформаційної забезпеченості. Вже не кажу про технічну оснащеність, якість комп’ютерів, якими вони користуються, доступність мереж і таке ін. Академічна спільнота на Заході має спеціальні коди, науковці є членами різних спілок, які дозволяють користуватися цими закритими надпотужними інформаційними базами даних. Для нас же те, що «висить» у загальному інтернеті, те і є доступним. Звичайно, за умови, що ти знаєш мови, а це, принаймні в юридичному середовищі, є рідкістю. Отже, інтелектуали дуже потрібні, однак їх зовсім небагато. Колись Джордж Фрезер написав, що для політики краще розумний злодій, ніж нерозумний, але дуже доброчесний лідер. Я думаю, що зараз в Україні ми надто залежні від якості управлінських рішень і тому так важливо, щоб ці рішення були кращими. Не так важливо, хто їх приймає. Важливою є інформація, яка в основі закладається. Моя ідея полягає в тому, що в Україні потрібно змінити інформаційну політику, відтак зміниться освітня політика і наукова. Але це — стратегія. Поки що ні новий міністр освіти, ні Президент, крім загальних обіцянок, не дають сигналів суспільству, що існує якийсь радикальний план змін.
Ми не станемо європейською країною тільки тому, що цього хочеться комусь із політиків. Треба змінити обличчя країни, змінити ментальність. Колись Дітмар Штюдеманн, посол Німеччини, брав участь із Борсюком і Корчинським у телевізійній передачі. І Корчинський йому сказав: «Подивіться на вулиці Києва, це така сама вулиця, як і в інших західних столицях». Штюдеманн засміявся і сказав: «Пане Корчинський, це величезна помилка. Європа — це не те, що на вулиці, Європа — це те, що в голові. І саме там Європи немає». Тобто потрібно змінити точку зору на те, що діється у світі, перш за все інакше себе позиціонувати. Тобто якщо ви інакше дивитеся на світ, то у вас і інші темпи поступу.
Ярослав ІСАЄВИЧ, директор Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, голова Українського національного комітету істориків:
— Думаю, загалом інтелектуали мають вплив на владу, але дуже опосередкований. Бо безпосередньо до голосу інтелектуалів не дуже й прислухаються, я би навіть сказав гостріше, — нахабно відкидають те, що вони радять. Ми час від часу пишемо якісь звернення, листи, і на них іноді навіть отримуємо відповіді, але це саме того рівня відповіді, що називаються відписками. А от коли впливова газета чи канал телебачення повторює якусь тезу чи факт, це діє. Хоча не завжди, але, за великим рахунком, із тим влада не може не рахуватися. Одне мені дивно: коли навіть справжній інтелектуал потрапляє у владу, діє він (за невеликими винятками, звичайно), як і всі інші, як діють люди, яких важко назвати інтелектуалами. Можливо, потрапивши в цю систему, і неможливо інакше діяти. Можливо, і не повністю їхня провина в тому. Наведу такий приклад: Іван Дзюба був призначений міністром культури. Такий безсумнівний, винятковий інтелектуал! Але з тим апаратом і він не зміг нічого зробити, по суті, ніякого перелому не відбулося...
І все ж таки, саме інтелектуали є ініціаторами побудови громадянського суспільства. Водночас велика небезпека полягає в тому, що значна частина тих організацій є формальними. Мало того, що самі інтелектуали часто не вірять, що можна щось змінити на краще, то що говорити, коли пересічні люди повністю зневірилися!? І цей песимізм впливає на діяльність громадських організацій, інтелектуальні ініціативи провисають у повітрі. Тому з такою великою повагою треба говорити про тих, кому вдається пробитися крізь стіну незацікавленості, через цю примітивну матеріалізованість нашого суспільства.
Борис ГУДЗЯК, ректор Українського католицького університету:
— Оцінка стану нашого інтелектуального життя є двозначною. З одного боку, все, що відбулося в Україні, піднесення демократичних принципів і пошанування гідності людини, не могло відбутися без певного числа активних і переконливих інтелектуалів, що працювали впродовж останніх десятиліть для втілення своїх ідеалів у життя. Але ми можемо поставити питання і так: чи могли б оминути наше суспільство такі драматичні кризи, якби наше інтелектуальне середовище було потужнішим, якби існувало багато інтелектуальних середовищ, здатних критично мислити й активно делегувати інтелектуальні помисли в структури, організації, зрощувати плоди в суспільстві? Уявімо собі Львів, місто, яке має до 900 тисяч мешканців. Згідно зі статистикою, тут вчиться 116 тисяч студентів ВНЗ третього і четвертого рівня акредитації, працює десь 10 тисяч науковців, викладачі державних та недержавних вищих навчальних закладів, працівники восьми інститутів Академії наук. Колосальний потенціал! Якщо порахувати, скільки мала Галичина професійних інтелектуалів на початку століття, то це є у сто разів більше. Але роками у багатьох інституціях, в істеблішменті панувала інертність і відсутність активної інтелектуальної мужності, що виявляється у протестах, критичних заявах, у слові, яке єднає і кличе людей до відповідної етичної дії. Більшість ректорів чи мовчали, чи піддалися тискові. В багатьох середовищах діяльність трималася на кількох особах. З тих десятків тисяч наукових працівників, може, до 4—5 відсотків були дійсно активні в соціально-політичному житті. Що стосується сьогоднішнього дня, то нарешті настає час, коли інтелектуал не має рятувати Україну. Може вже поет писати поезію, філософ — філософствувати, а не будувати націю. Але мені здається, що ми маємо дуже багато інтелектуалів, які і не будують націю, і не займаються творчістю, і не живуть автентичним інтелектуальним життям. Нам слід проаналізувати, зрозуміти, які були історичні умови сьогоднішнього феномену і старатися не повторювати помилок і не дозволяти процесів, які притоплюють і вроджену, і вишколену здатність до інтелектуального життя.
Певні явища у літературі і мистецтві говорять, якою живучою є українська культура. Менше надбань у філософії та історії, бо ми ще не маємо критичного осмислення тоталітаризму. Також питання політичної і бізнесової етики ще не отримали належної пропозиції від інтелектуалів. З другого боку, є питання влади і дуже часто сама влада і ті, які є під владою, розуміють владу як керівництво- панування, і тут, мені здається, є велике непорозуміння. Бо влада має бути служінням! І лише коли відбудеться це переміщення акцентів, думаю, багато речей стане на свої місця. Тоді і влада зрозуміє, що вона потребує інтелектуалів. Сьогодні ми бачимо, що Президент і керуюча партія цікавиться силовими міністерствами, економічними, нафтогазовими відомствами, а Міністерство освіти готове віддати своєму більш віддаленому партнерові — Соціалістичній партії... Сьогодні у політичному житті діє мало інтелектуалів. Хоча це можна пояснити й тим, що політичне життя вимагає саме таких рис характеру, які рідко притаманні інтелектуалам, є для них скоріше антитезою. Сьогодні потрібні вміння роздобути фінанси, безоглядність у діях, здатність декларувати. А етика людської гідності не задіяна в політичному процесі, публічний простір не сприймає роздумів, сумніву, пошуку. А інтелектуал завжди у пошуку. І лише зміна розуміння сенсу влади, як у самих представників влади, так і серед населення, можуть призвести до того, що роль інтелектуалів стане і актуальною, і ефективною. Я на це дивлюся оптимістично. Мені здається, що сьогодні в Україні відкриті нові можливості...
