Катарсис українського примиренства

Провали ініціатив української інтелігенції «Перше грудня», «Комітету захисту української мови», зустрічей з В. Януковичем, підсилено неприємним враженням від позиції низки західноукраїнських лібералів, які заходилися вкотре розповідати, що, мовляв, закон про мови нічого не змінить, адже на Сході і Півдні немає українців, панує загальне бажання розмовляти та думати російською, заперечили будь-який спротив або проголосили остаточну та вирішальну поразку українців, показали тотальну кризу ліберальних методів та ідеології в Україні, передусім нездатність виведення країни з колоніального стану. Подібна ситуація, гадаємо, виникла у Західній Україні у 1920—1930 роках, коли молоде покоління, розчароване поразкою визвольних змагань, не могло зрозуміти ліберальних закликів старшого покоління до порозуміння з поляками, які завзято полонізували українців. Після новітніх подій прихильникам тез про підняття моральності політики, духовності суспільства, толерантності, мультикультуралізму буде дедалі важче пояснити етнічним українцям перевагу цих поглядів та дій, адже за свою надтолерантність українці отримують лише болячі ляпаси від егоїстичних та прагматичних українофобів та багатьох представників національних меншин, дуже слабко інтегрованих в українське суспільство, перейнятих інтересами своїх матірних країн та держав. Дедалі більшої ваги набувають погляди тих, хто ставив логічне питання: чи проголошені в умовах фактичної окупації заклики до проукраїнського середовища бути ще більш моральним та толерантним не обернуться додатковим чинником його бездіяльності, безсилля і в підсумку остаточної катастрофи; чи не є більш придатним у сучасній ситуації досвід інших народів, що в умовах ворожого наступу завжди переймалися націоналістичними почуттями, ідеями безкомпромісної і не завжди моральної боротьби? Власне, таке становище може посіяти сумніви у правильності своїх дій і у частини осіб, що раніше ототожнювалися з ідеологами українського лібералізму чи націонал-демократії.

Однією з таких поважних осіб є безумовно почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», учасник Ініціативної групи «Першого грудня» В’ячеслав Брюховецький. 20 серпня він зустрівся з журналістами та іншими зацікавленими особами у київському медіа-клубі «ЧЕСНО про вибори». Годинну розмову було присвячено питанню про революційний потенціал студентських протестів в Україні і ширше, взагалі про необхідність революції. Зустріч транслювалась он-лайн в Інтернеті та телебаченні і тому охопила велику аудиторію. Як завжди пан В. Брюховецький був відвертим та цікавим співрозмовником. Він справедливо закликав молодь вчитися, заперечував твердження щодо тотального відтоку здібних випускників за кордон, дав різку оцінку сучасним геноцидним заходам псевдо українського уряду. Проте, не зі всіма його твердженнями можна погодитися, не всі вони здаються логічно бездоганними. Наприклад, ми так і не почули глибокого аналізу причин сучасних проблем українців, які, як на мене, не зводяться лише до дій з боку ворогів чи комуністичним (комсомольським, як це часто лунало під час зустрічі) спадком. Навряд чи можна погодитися з тим, що жовтневі вибори здатні мирним шляхом відсунути від влади «регіони», адже це просто неможливо уявити собі, знаючи про повсякденну практику та менталітет їхніх членів та адептів, що визнають лише силу та сильних. Тому і сумнів пана В. Брюховецького у доцільності студентських рухів, заклик до мирного навчання (щоправда, іноді він же згадував про позитив французького досвіду 1968 року) не переконує. Невже у мовній та ментальній русифікації школярі та студенти будуть здатні на національний український масовий протест? Більш вірогідно, що вони перетворяться на тих же комсомольців, які будуть жорстко придушувати нечисленних інакомислячих. Тому поки ми не минули точку неповернення, слід вдатися до найрішучіших дій. Тим більше, сьогодні багато студентів навчаються приватно та за контрактом, отже, мають повне право вимагати гідну освіту.

Не зовсім відповідальними, як на мене, є заяви, втім, дуже поширені загалом, про політику як іманентно брудне явище та майже всіх українських політиків як негідників та дурнів. Такі погляди і є причиною розвитку серед українців песимістичних, «противсіхських» поглядів, поглиблення і так історично властивих нам анархічних почуттів. Більш адекватними є погляди на політику як на прагматичне явище, але водночас патріотичне, де не місце космополітам і тим більше відвертим ворогам власної країни, народу, держави. І хоча в сучасній Україні проукраїнських політиків бракує, вони все ж є і тим більше можуть підтягнутися з молодого покоління. Але найбільш важливим моментом зустрічі, навіть сенсаційним, а для декого в аудиторії і шоковим, була заява В. Брюховецького про те, що він буде голосувати за ВО «Свобода». Щоправда, амортизувати цю заяву, напевно, мали слова про незгоду з ідеологією «Свободи», проте не розкриті та не уточнені. Напевно, певну рацію за діями та поглядами свободівців він все ж таки визнає. Свій вибір В. Брюховецький пояснив бажанням бачити у парламенті структурованої, потужної сили, що здатна захистити українські духовні цінності та державність. Він висловив погляд, що часто повторюють зараз й інші українські політики і пересічні громадяни, якщо б «Свобода» була у Раді під час мовних голосувань, ганебний акт не було б прийнято. На вигук єдиної російськомовної журналістки у залі (що втім показово): «Это же фашисты!», герой зустрічі резонно наголосив на такому статусі Партії регіонів і заперечив слова тієї ж журналістки, що, мовляв, ПР є неолібералами. Можна підтримати заклик до прибічників протилежних поглядів у середовищі молоді, передусім націоналістичної та лівої чи ліво-ліберальної, до дискусій, уникнення навішування ярликів, утім, з суттєвим застереженням — немає про що дискутувати з відвертими ворогами всього українського чи людьми, які виступають за втягування України в якісь глобалістські, універсалістські, структури, що розмивали б ідентичність українців.

Життя покаже наскільки справдяться сподівання В. Брюховецького, але вважаю дуже показовою декларацію такого погляду як свідчення катарсису української інтелігенції, розуміння життєвої сили українського націоналізму, його необхідності для захисту залишків українського та виправлення ситуації. Знаково, що В. Брюховецький розпочинає пряму суперечку з авторами відомого листа проти «Свободи», ініційованого Т. Возняком та, на жаль, підписаними такими шанованими особами як Ю. Макаров та К. Галушко (про інших, серед яких переважають мало відомі постаті, особливо наставника Є. Россолінського-Лібе Д.-П. Хімку так не скажу) (див. «День», №60, 5 квітня 2012 року). Лист мав здійснити дуже непереконливу, проте поширену у певних колах, логічну операцію: перекласти провину з голови агресора на голову його жертви, що чинила захист, мовляв, поза межами розумного, провокуючи тим самим агресора. Абсолютно ідентичні закиди колись носії подібних поглядів робили на адресу ОУН. У межах такої «операції» кожен україномовний на Сході та Півдні є провокатор, порушник спокою та мракобіс. Недаремно це панство колись навіть не поворушило пальцем для допомоги Литвину та Мельничуку у Донецьку та Луганську. Ініціатори листа, напевно, планували створити маніфест всіх прогресивних осіб. Однак у них нічого не вийшло (див., зокрема, і коментарі до цієї публікації у «Дні»). Як доводять слова В. Брюховецького — не випадково. Не виключено, що далеко не всі прихильники примиренськоліберальної позиції підтримають пана В. Брюховецького (хоча проголосити його мракобісом не вдасться), але важливіше інше — його заява може започаткувати справжнє моральне очищення тих, хто виступає за моральність, визнання своїх стратегічних помилок, відповідальності за те, що коїться зараз з нами і головне — пошук альтернативної платформи та ідеології.