Казуїстика як державна політика?

Відомо, що міжнаціональні (а надто мовно-культурні) взаємини належать до тих сфер суспільного життя, де передовсім необхідний толерантний, мудрий, зважений підхід. Але цей підхід, тим не менше, полягає не в тому, щоб «згладжувати» гострі кути й наявні проблеми, заганяти їх вглиб або уподібнюватись тому страусові, котрий, щосили ховаючи голову в пісок, щиро вірить, що проблеми взагалі немає... А мудрість, мабуть, полягає в даному разі не в тому, аби «гармонійно поєднати» крайні погляди — від ультрарадикально-націоналістичних до відверто україноненависницьких — та вивести в підсумку щось «середньоарифметичне». Ні, в даному разі ми маємо пам’ятати слова Гете про те, що «між двома полюсами, двома крайнощами лежить не істина, а проблема», і треба, отже, дивитись і «копати» глибше! А для цього — передовсім, називати речі своїми іменами, без обридного камуфляжу.

Саме це і робить у пропонованій читачам «Дня» публікації людина, яка має повне, беззастережне право (як мало хто в Україні) відверто викласти свої погляди на долю української мови, культури і загалом духовності. Це право академік, Герой України, частий автор «Дня» Іван Михайлович Дзюба воістину вистраждав й довів усім своїм життям. Досить сказати, що перед нами — особистість, яка, за своєї виняткової інтелігентності, ніколи не поступалася своїми переконаннями та ідеалами, завжди відстоювала невід’ємне право української мови, рідного слова виборювати та зберігати своє, неповторне місце у сузір’ї світових досягнень духу — без утисків, які прикривались то брутальною волею царя, то брехливим гаслом «інтернаціоналізму».

Проблеми культури були і є життєво важливими для Івана Михайловича: не лише тому, що, будучи міністром культури України на початку 1990-х, він доклав немало зусиль для відродження, розвитку, а почасти, і врятування національної духовності. Річ ще й в тому, що Іван Дзюба абсолютно чітко розуміє: без мови, без української культури України просто не буде — хай би яким чудовим не був стан економіки. Можливо, саме це й спонукало вченого ще в середині 60-х років ХХ століття написати фундаментальний твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (40 років від завершення роботи над цією книгою наша громадськість відзначала рік тому), де вперше вголос пролунала ця ідея.

Безпосереднім же поштовхом до написання матеріалу, що друкує «День», стало інтерв’ю віце-прем’єр-міністра України Дмитра Табачника відомому «шевченкознавцю» та «українознавцю» зі славою Герострата, журналісту Олесю Бузині. Читач зможе сам судити, наскільки актуальними є порушені Іваном Михайловичем Дзюбою проблеми.

Шановний Дмитре Володимировичу!

Як громадянин країни, що зветься «Україна», прошу вас, віце-прем’єр-міністра уряду цієї країни, публічно роз’яснити кілька питань, які випливають з ваших публічних висловлювань у газеті «Сегодня» 12 жовтня ц.р.

1. Ваш інтерв’юер Олесь Бузина відомий як автор численних текстів, у яких він послідовно й цілеспрямовано обливає брудом дорогі українцям імена їхньої історії, у тому числі й Шевченка. Він сповна використовує свій демократичний привілей, суть якого давно й вичерпно визначив В.Бєлінський: «Для низких натур нет ничего приятнее, как мстить за своё ничтожество, бросая грязью своих воззрений в святое и великое». Можливо, в тому й полягає його дорогоцінне покликання. Та коли один із керівників держави зворушливо-солідарно бесідує з таким персонажем на шпальтах популярної газети, — чи не є це державним заохоченням його очорнительського синдрому?

2. Ви дуже слушно говорите, що «наступление на свободу выбора языка любым гражданином Украины является разновидностью инквизиции». Чи маєте ви при цьому на увазі факти дискримінації української мови і українськомовних, скажімо, у Криму чи Донецьку? (Якщо вам такі факти не відомі, то це не робить вам честі як урядовцеві.) Або фактичне «очищення» цілих регіонів України від української книжки і української (українськомовної) газети? Або обмеженість українськомовного репертуару телебачення, сумну долю українського кінематографу (про який ви згадуєте, але в дуже дивному контексті —поставивши все з ніг на голову)? Взагалі, чи реальні «можливості» українця в Україні задовольняти свої культурні потреби рідною мовою? Чи це, на вашу думку, не є «наступлением на свободу выбора»? І свій державний спис ви кидаєте тільки в один бік? (Не випадково, мабуть, газета «Сегодня» збадьорилася, і над вашим інтерв’ю навісила кілька сильних термінів-орієнтирів, у тому числі новий ярлик: «национал-инквизиция». Це, Дмитре Володимировичу, «похлеще» багато чого вже нами пережитого…)

3. Як ви знаєте, більшість «україномовних» непогано володіють російською мовою і непогано почуваються у сфері російської культури. На жаль, цього не скажеш про численних представників іншої сторони мовно-культурної колізії. Як ви гадаєте, чия позиція гуманніша, а поведінка у сфері культури коректніша: тих, хто, будучи «українськомовними», не цурається російської мови й культури — чи тих, хто, будучи «російськомовними», не знає і не хоче знати української мови й культури? (Сподіваюся, ви не станете заперечувати, що таких багато, в тому числі й в «антикризовій коаліції», Верховній Раді та уряді.)

4. Чи проаналізовано можливі наслідки надання російській мові статусу «другої державної»? Враховуючи її безсумнівно панівні позиції в більшості сфер суспільного життя, — чи не стане вона дуже швидко реально першою, а потім і єдиною державною, а нібито «першій державній» залишиться суто декоративна функція? Тобто на зміну нинішньому фактичному функціонуванню двох мов прийде одномовність — російськомовність (поза межами приватного життя)? Чи бажаний такий розвиток ситуації? Якщо небажаний, то як його можна уникнути?

5. Одне із запитань-тверджень інтерв«юера звучало так: «Нас пытались убедить, что в прошлом Украины, кроме сечевых стрельцов, и героев нет. Забыли о нашем дворянстве, об украинцах, которые в СССР и России становились маршалами и генералами, о великих учёных. Навязывали только кандидатуры, близкие Галичине. Вы собираетесь переломить эту традицию?» — «Попытаюсь», — з несподіваною для віце-прем’єра догідливістю відповідаєте ви, ніби не помічаючи шулерського характеру запитання-твердження інтерв’юера, який ніби нічого не читає і не чує, а розкошує у своєму хворобливому галичанофобському сні. Чи не здається вам, що тим самим ви підігруєте активно розповсюджуваній нині галичанофобії — «різновиду інквізиції», якщо вдатися до вашої щасливої формули-відкриття?

6. Ваша пропозиція ввести (у вузах? у школах?) спецкурс «Литературное наследие Украины» з вивченням творів Гоголя, Короленка, Волошина, Паустовського, Булгакова (я б додав і Бориса Чичибабіна) як «неотъемлемой части украинской русскоязычной культуры» — цілком слушна, і, якщо буде реалізована розумно, піде на велику користь самоусвідомленню українства. Однак чи так уже варто урівнювати з ними їхніх — дуже часто, навіть здебільше — ідейних і етичних антиподів: царських сановників і генералів із малоросів? Тих, кого Шевченко справедливо назвав: «Дядьки отечества чужого»? Адже багато з них, зміцнюючи імперію, тим самим зміцнювали неволю своєї батьківщини і розтлівали її. А серед тих уславлених малоросів, що кували «славу русского оружия», були, як ви знаєте, криваві царські кати Польщі, Кавказу і не тільки…

7. І головне. Проголосивши фундаментальний постулат свого урядування: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всём», (ніби досі культурна політика була в тих «інтересах»!?) — чи усвідомлюєте ви страшний зміст оцієї вашої формули: «узкий слой украиноязычной интеллигенции»? Це мова про українську діаспору в Росії? У Польщі? В Канаді? Ні — в Україні!!! Це ж до якого стану треба було довести Україну — і «навіки возз’єднану», і радянську, і теперішню — щоб у ній залишився тільки «узкий слой украиноязычной интеллигенции»! І до чого ще можуть довести її ті, хто керуватиметься цією формулою на висотах своєї політичної і державницької неадекватності? Приймаючи як норму відліку те, що було «досягнуто» століттями гніту, морями крові й мільйонами жертв? Хто-хто, а ви, як історик, це добре знаєте. Чому ж дозволяєте собі про це забувати і так очужіло-зневажливо говорити про цю послідовно викорінювану, але все-таки до кінця не викорінену інтелігенцію?

До речі, про конкуренцію. На вашу думку, з ким і якої конкуренції можуть боятися (а відтак — чим керуються у своїх тривогах про долю української культури), приміром, філософи Сергій Кримський, Мирослав Попович, Вілен Горський; поети Ліна Костенко, Василь Герасим’юк, Іван Драч, Мойсей Фішбейн; культурологи Вадим Скуратівський, Дмитро Горбачов, Євген Сверстюк, Тарас Возняк; історики Ярослав Дашкевич, Наталя Яковенко, Ярослав Грицак; фізіолог Платон Костюк; біолог Дмитро Гродзинський; кібернетик Іван Сергієнко (називаю тільки декого з тих, хто працює в українській культурі сьогодні)… Цей ряд я міг би продовжувати й продовжувати, навіть не залучаючи класиків ХIХ і ХХ століть (які теж викликали велике невдоволення різних начальств своїм уболіванням за культуру й мову), — але ви могли б і самі це зробити: навіть посада зобов’язує. То, може, цей «узкий слой украиноязычной интеллигенции», як і мільйони «украиноязычных» українців, не своєю конкурентоспроможністю стурбовані, щось інше їм болить? Що? Подумайте, державний керманичу!

…Ну, що ж. Україна знала й гірші часи. Тож надія залишається. Адже наші керманичі (ім’ярек) приходять, щоб невдовзі піти; йдуть, щоб повернутися; знову йдуть і повертаються — і так без кінця. А самостояння української культури та мови триває. Триває самостояння України! Працюймо!

ДОВIДКА «ДНЯ»

ДЗЮБА Іван Михайлович. Академік НАН України (з листопада 1992 року), Герой України. Видатний літературознавець, історик культури, письменник, публіцист, громадський діяч. Народився на Донеччині, в селі Миколаївка Волноваського району 26 липня 1931 року. Батько, Михайло Іванович Дзюба, загинув на фронті. Закінчив Донецький педагогічний університет. У 1957—1965 роках працював у журналах «Дніпро», «Вітчизна», у видавництві «Молодь». Після участі в протестах проти репресій над інакодумцями (1965 р.), а особливо після створення книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» зазнав переслідувань влади. Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991), міністр культури України (1992—1994 рр.). Автор численних праць, зокрема: «Звичайна людина» чи міщанин» (1959), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (видана 1968 року, перекладена десятками мов світу), «У всякого своя доля» (1989), «Застукали сердешну волю...» (1995), «Між культурою і політикою» (1998), «Україна перед сфінксом майбутнього» (2001), «З криниці літ» (2002), «Тарас Шевченко» (2006) та багатьох інших.