Хто переміг?

З певних позицій результати зустрічі українського й російського президентів 17 грудня можна вважати ходом-продовженням у комбінації, розпочатій навесні поточного року й лише перерваній на короткий час масштабними протестами в Україні.

Припустимо, що головною метою її могло бути недопущення підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що призвело б до посилення російського впливу в Україні й стало б великим кроком на шляху до здійснення мрії Володимира Путіна про часткове збирання земель колишньої Російської імперії.

Зовнішні умови для цього склалися сприятливі. З одного боку, фінансові ресурси Росії значно зросли на тлі загального кризисного стану економік сусідніх країн. З другого — регіональна політика США та ЄС переживає очевидну кризу, й противаг російському впливу в Східній Європі сьогодні менше, ніж будь-коли в ХХІ столітті.

Комбінація могла передбачати послідовне досягнення таких цілей: доведення економічного й торгівельного тиску на Україну до неприйнятного рівня, створення альтернативи євроінтеграції України й ув’язування політичного майбутнього президента Януковича з відмовою від цієї євроінтеграції на користь євразійських проектів. Завадити здійсненню такого плану могла лише активна політика ЄС, що виходить далеко за негнучкі рамки Східного партнерства.

У ЄС були свої причини зволікати й чекати: важливість України викликала питання, й відмовлятися від своїх звичних нормативних вимог навряд чи мало сенс. Втягування в геополітичні торги з Росією загрожувало втратою цілісності загальної зовнішньої політики Європейського Союзу.

Зовнішня політика самої України в умовах, що склалися, була недозволенно реактивною й нехитрою. По суті, вона звелася до затягування часу, який і без того був не на нашому боці. Думаючи, що виграє час, українське керівництво його втрачало. Зокрема, були упущені можливості глибшого діалогу з ЄС. Крім того, розраховуючи використати традиційну тактику торгу, українська влада мала б посилати чіткіші сигнали, як у бік Москви, так і в бік Брюсселя. У результаті вся дипломатія звелася до імітації спроб вирішити питання зі «списку Фюле» з попутною метою чинити тиск на Росію риторикою про євроінтеграцію. Але така дипломатія недалекоглядна: Росія відповідає на тиск не поступками, на які розраховував президент Янукович, а репресіями, за якими — можливо — будуть і поступки, але вже з серйознішими наслідками. Значно запізнілим і недоречним виглядає й прагнення української влади розширити формат переговорів і перетворити його на трибічний. У такому форматі, можливо, вигідно торгуватися про ціну євроінтеграції України, але після публічних рішень українського уряду участь у чомусь подібному для ЄС виглядала б вельми дивною.

Результатом такого розвитку подій стали домовленості, озвучені й підписані 17 грудня президентами Росії й України. Їх можна умовно поділити на три частини.

Перша включає комплекс норм, що регулюють співпрацю в традиційних галузях спільного виробництва — авіабудуванні, суднобудуванні й космічній промисловості; ініціація й розвиток спільних транспортних проектів; вирішення гуманітарних питань. Це — рутина й постійний порядок денний російсько-українських відносин.

Далекосяжніші наслідки матимуть угоди з другої частини. Вони передбачають зниження ціни на російський газ для України до 268,5 дол. США за 1000 куб. м; а також надання Україні комерційного російського кредиту на 15 млрд дол. США.

Третя частина поки має неявний характер і спрямована в майбутнє. Вона передбачає тіснішу співпрацю на міжнародній арені й у військовій сфері.

У комплексі все це, ймовірно, могло відбутися й раніше, коли б не тривала тактика торгів президента України й не суспільний резонанс, що несподівано виник з приводу зовнішньополітичних рішень української влади. Стратегічно всі складники комплексу угод націлені на посилення залежності України від Росії. І якщо у сфері економіки й енергетики ще можна вести мову про взаємну залежність, то в політичній сфері Україна значно звужує свободу маневру й практично не залишає собі важелів для впливу на динаміку двосторонніх відносин.

Власне, про те, що відмовою від євроінтеграції український уряд створив собі вкрай несприятливі умови для реалізації зовнішньої політики, вже багато говорилося. Але якщо сама ця відмова була частиною стратегічного плану, то якість цієї стратегії викликає серйозні питання.

Прив’язуючи власну економіку до російської, Україна бере на себе й серйозну частину ризиків. Вони головним чином полягають у відсталості й сировинному характері економіки Росії, в її залежності від кон’юнктури світової ціни на нафту, а також дефіциті технологій. Жодну з цих проблем не розв’язати поглибленням виробничої співпраці між Україною та Росією. Окрім цього невирішеною залишиться й ключова для України проблема енергоємності виробництва. У цілому, можна сказати, що такий вибір закриває економіці України шлях в технологічне майбутнє й відкриває двері в минуле з неповоротким і енерговитратним виробництвом, екстенсивним розвитком і високою вразливістю до будь-яких кризисних явищ.

З тактичного погляду, в досягнутих домовленостях немає нічого поганого. Вони дають швидке розв’язання критичних економічних проблем держави — рішення, альтернативи якому, схоже, так і не було. Віктор Янукович отримає ресурси для кампанії 2015 року, а Володимир Путін — привід для чергового зовнішньополітичного тріумфу. Хоча є й зворотний бік цієї медалі «найкращому дипломатові 2013 року».

Путін зробив передбачуваний хід, який став продовженням стратегії купівлі лояльності сусідніх країн. За всіх тактичних ефектів, ця стратегія має дуже багато ризиків і слабких місць у довгостроковій перспективі. Сучасні масштабні проекти, навіть геополітичні, не можуть грунтуватися тільки на використанні фінансових важелів і контролі над режимами. Навіть будучи створеними, вони виявляються неефективними, збитковими й недовговічними. Навряд чи інтересам Росії відповідатиме лояльність України, отримана такою ціною.

Сторони демонстративно не зачіпали болісну тему членства України в Митному союзі. Але те, що економічні угоди доповнені політичними домовленостями, практично не викликає сумнівів. Якщо це дійсно так, то вже сам цей факт є поганим симптомом. З теоретичного погляду, слабка держава у відносинах з набагато сильнішим партнером має уникати «ефекту переливання» між різними сферами співпраці. Якщо таке переливання, скажімо зі сфери економіки або торгівлі до сфери політики, відбувається, то сильніший партнер дістає можливість перенести власні переваги з однієї сфери в іншу. Саме керуючись подібними міркуваннями Україні варто було б розв’язувати проблеми двосторонньої торгівлі торгівельними ж інструментами і із залученням третіх сторін (наприклад, СОТ), а «газове питання» регулювати тарифами на транзит і переглядом власної енергетичної політики. В останньому випадку був обраний простіший, але програшний варіант «переливання» шляхом підписання Харківських угод. Розв’язуючи сьогодні проблеми у відносинах з Росією ціною політичних поступок, Україна знову припускається тієї ж помилки.

Точний зміст політичних жертв, принесених українським керівництвом, має не надто принципове значення. У будь-якому разі йдеться про обмеження українського суверенітету, або шляхом формальної участі в міжнародних режимах на пострадянському просторі, або через неформальне втручання Росії в поточний політичний процес в Україні. Координація зовнішньої політики, озвучена Володимиром Путіним, надійно закриє для України двері до Європи. Чи достатньо буде цього призу для російського президента, або ж йому треба буде більше — покаже час.

І останнє. Звинувачувати ЄС у втраті України не варто. Україна в її нинішньому стані була б сумнівним призом для європейської економіки. Геополітичне значення України для Європи теж туманне, на відміну від значення для Росії. Україна як символ культурної єдності й географічної цілісності, вочевидь, теж набагато цінніша для Москви, ніж для Брюсселя. Конфлікт за Україну — якщо розглядати події саме так — з самого спочатку був асиметричним.

Накопичення внутрішніх помилок поступово звужувало можливості зовнішньої політики України. Бар’єри, що виросли, на шляху до Європи, спровокували посилення російського тиску. У таких складних умовах в української дипломатії практично не було права на помилку.

Статтю підготовлено в рамках проекту «Україна — ЄС: сприйняття та реальність» за підтримки Фонду Маршалла