КIНЕЦЬ СЕЗОНУ
От і закінчився політично-телевізійний сезон 1999-го — першої половини 2000 року. Відгримів — з президентськими виборами, з першими кроками Кабміну В.Ющенка, з черговими протистояннями «старого» й «нового», «реформаторів» і «олігархів», з арештами медіамагнатів, відкриттями, розчаруваннями, досягненнями та невдачами. Країна вступила.., ну, не в те саме, а просто в період розмальовування себе фарбами погано переупакованих старих мотивацій. Гірший реалістичний прогноз: на нас чекає черговий етап «битви за урожай», літньо-зимовий період кризи, і, нарешті, майбутні намагання самовиправдатися «тих, хто хотів, а їм не дали». Кращий: Віктор Андрійович відчує наданий йому час і почне щось робити... Поки в країни є час, не вивітрилася довіра до цього Кабміну, поки далеко вибори. Поки ми не втомилися чекати реформ і спроможні утримуватися від надмірно різких оцінок.
Оскільки робота політичного тележурналіста — на видноті, з помилками, з проколами, з невдачами, з недостатньо частими, на жаль, успіхами, то з нею, здається, все зрозуміло. Я виділив би як успіхи — з післявиборної серії програм — чотири «Епіцентри». Перший — трагедія на шахті ім. Баракова, коли ми змогли вийти в ефір безпосередньо з регіону, із сюжетами, що ятрили душу, з безжалісною відвертістю чиновників щодо можливості повторення трагедії, і не лише на шахтах. Гадаю, ми усвідомили тоді, що живемо між об’єктами катастроф. Другий — коли люди з Міноборони визнали: «Так, це наша ракета». Вважаю, ми усвідомили тоді, що й самі можемо стати «ціллю». Переконаний, що люди Олександра Кузьмука (і сам міністр), визнаючи свою провину, вчинили гранично мужньо й відкрито. Їхнім колегам в інших країнах зробити це у відповідних ситуаціях теж нелегко. Третій — Юлія Тимошенко та Григорій Суркіс, четвертий — Віктор Ющенко.
Універсальна пластичність прямого ефіру — це не тільки викид адреналіну, без якого приречена будь-яка телепрограма. Він, прямий ефір, зриває маски й робить нелегкотравними потуги іміджмейкерів. Саме це і є телебаченням, оскільки забезпечує емоційне враження глядачеві, завтрашньому виборцеві. У цьому й суть моєї роботи — в моменті поєднання інформації й того, як вона повідомляється, як на неї реагують, у неповторній, по суті, невідновлюваній емоційній повноті телемиті.
Адже справа не тільки в тому, щоб щось сказати глядачеві, а в тому, щоб він сам створив собі враження про політику в кадрі. Політична тележурналістика не зобов’язана й не повинна підміняти реальність. Наша справа — показати її. І справа політтележурналіста — лише підкреслити, виділити її на своїх фактах, поглибити теми, зробити більш об’ємним те, що реально існує. Причому зробити це так, щоб у глядача не з’явилося відчуття нав’язування, оскоми, фальші. Для цього не можна бути чи здаватися «над сутичкою», «під сутичкою», «поза сутичкою». Треба самому бути «сутичкою», бути «гравцем», бути учасником. Усі інші шляхи — або геть лицемірні, або поверхневі, або фальшиві, або снобістські. Глядач це відчуває.
Він дуже особлива людина, мій глядач. Я розумію, коли він відчуває, що я не договорюю, і я, і він розуміємо, чому. Він — мій глядач, він — не лише представник київської політтусовки з її певними представниками, котрі вічно бубонять, з їхніми ілюзіями і алюзіями, натяками й сентенціями, значущими лише для них самих. Він — у Запоріжжі й Львові, Києві, Харкові, Шепетівці, Білій Церкві, Черкасах. І якщо треба, щоб країна, отримуючи інформацію, розглядаючи в прямому ефірі декого зі своїх героїв, завмирала від жаху, то це треба для країни. Менше ілюзій й менше віри. Більше реальності й більше вимог.
Чого я боюся? Безвір’я у владу взагалі, але воно краще, ніж тотальний самообман щодо «політчудотворців» та експлуатування двох-трьох стереотипів свідомості. Нашестя в політжурналістику тих, хто вже давно «плював на глядачів і замовників і працює тільки на себе». Подурнішання людей, їхньої здатності здатися перед блискучим і оглушливим популізмом. Я не вірю в молоде покоління політиків, бо воно, схоже, всотує в себе найгірші принципи політиків покоління старого.
Мені здаються перебільшено оптимістичними оцінки Наталiєю Лігачовою орієнтації влади на демократію, нехай навіть «контрольовану». Звичайно, навіть «контрольована» демократія краща за авторитаризм, хто ж із цим сперечається... Але, наприклад, задекларована прозорість нинішньої виконавчої влади разюче контрастує із закритістю рішень, що приймаються, яку не можна порівняти навіть з попередніми урядами. Це — не лише моя думка, а й думка західних спостерігачів, які стежать за Кабміном більш ніж пильно. І відсутність західних кредитів для цього уряду має й інші підстави, крім природного для Заходу розрахунку: «якщо не буде кредитів, вони швидше й дешевше підуть на велику приватизацію». Тому нинішні публічні теледискусії слід вважати лише першим, хай навіть невеликим кроком. За ним мають бути й інші. Телебачення дасть їм таку можливість. Але чи зробила українська еліта вибір на користь таких дискусій? Було б передчасно давати ствердну відповідь.
У чому джерела нашого розчарування? У надмірних надіях на рятівну легкість ринку та демократичних перетворень, які вмирали, коли продавалися риночники, а демократи, які співали осанну владі в міністерських і губернаторських кріслах, не переглянувши «Гінекологію» Штеккеля, намагалися усунути наслідки власної політдефлорації, так і не змусивши свого ворога померти за його, ворога, батьківщину? У сподіваннях на мудрість Заходу, який не бажає попрощатися з теорією останнього шансу? У розчаруванні в політичних спрямуваннях власних співгромадян, які виявилися, на жаль, не розумнішими за таких самих людей в інших країнах, які бажають того ж і так само? У тому, що вже вкотре в цій країні робота не почнеться з чистого аркуша, а буде зроблена професійно?
У всьому цьому наше розчарування. І аз воздам.
На що сподіваюся? На — по-перше — нормальність наших співгромадян. Те, що під час передвиборного туру «зірок» нашого каналу люди ставили мінімум запитань про політику мені, а більше про різне табу (М. Вересень), про те, як вдається так виглядати (Г. Безулик), про те, як склалася доля «цього хлопчика» (О. Герасим’юк), про те, коли нарешті ви, тварюки, будете повністю показувати «Формулу-один» (С. Полховський), про те, що не можна ж так знущатися над людьми, «так рано» показуючи «Район Мелроуз» (чи «так пізно» — я вже й не пам’ятаю), — все це демонструвало «нормальність», незаполітизованість суспільства, його, якщо дозволите, соціальне здоров’я. Це обнадіює.
А ще я сподіваюся на вперту, надійну, як сіль, працю. На те, що колективні зусилля української журналістики, розділеної та роз’єднаної, створять для уряду Віктора Ющенка середовище, максимально некомфортне для імітації ринкових реформ. На те, що всі реально реформаторські дії цього уряду будуть журналістикою підтримані, й цим будуть полегшені їхні неминучі найважчі соціальні наслідки. На те, що й сам Віктор Андрійович зробить вибір між власною кар’єрою та самоспаленням у реформах, вибір на користь другого. На те, що українська політжурналістика просто не залишить йому вибору.
Я сподіваюся, що труднощі останніх років не у всіх українських телеполітжурналістів знищили почуття власної гідності. Їм, телеполітжурналістам, важче «зберегти обличчя», ніж їхнім колегам із друкованих медіа, адже працюють вони в інформполі, яке безпосередньо формує настрої мільйонів. Тому й хочуть усі нас полюбити. Але ж компроміси іноді болючі, знаю випадки, коли угоди із совістю подеколи межували з напіврозпадом особистості. Але я бачу по своїх колегах з ТСН і з інформслужб інших каналів, як люди вміють втримати себе від відходу в андеграунд, знову й знову «збирати себе», концентруватися у власній злості, бути адекватними часу, прагнути, йти й не здаватися. Бачу, як «кілька соток свободи», подібно до плацдармів на Дніпрі під час війни, весь час переходять з рук у руки, і їх доводиться відбивати. Бачу, що давня істина «кожен на своєму місці повинен...» спрацьовує для багатьох з нас. Бачу, як зростає і як утримується професіоналізм, точне знання, уміння знаходити інформацію та перевіряти факти. Я нескінченно пишаюся, що працюю разом з професіоналами: ведучими, репортерами, продюсерами, людьми, котрі знають, як налагодити й втримати контакт з глядачем.
Цей критерій — професіоналізм — має стати домінуючим у країні. Так само, як уряд В.Ющенка має припинити самозомбування з приводу власної «проукраїнськості», а робити справу, реальна «українськість» нашої політжурналістики полягає в тому, щоб робити якісний товар. Я нескінченно пишаюся, що працюю не на «україномовному», а на українському каналі «1+1», який уже зробив — телепроектами, перекладами фільмів, акціями — для реальної українізації країни більше, ніж сотня штатних націонал-демократів з їхнім голосінням. Їх, націонал-демократів, шкода, але це їхній вибір. Мені не відомо, чи досягли ми планки, «забитої» П. Кулішем, коли навіть повії мають розмовляти українською, але я напевно знаю, що випускники цього року вже з гумором ставляться до дискусій «Драч — Малинкович». Для них це просто неважливо. Хтось вважає, що американськими фільмами їм «промили мізки», й вважати так — його право. А я говорив би про незашорені мізки, розумні, цинічні, прагматичні, такі, що не сприймають на віру, а розуміють.
За безперечної поваги до моїх колег з інших каналів я пишаюся, що працюю на каналі «1+1», не лише тому, що не кожному в його житті пощастить працювати з людиною, яку було двічі номіновано на «Оскара». Кожен з персонажів каналу — це особистість, історія, драма, це суб’єктивний погляд на країну й світ, який загалом дає об’ємність і об’єктивність. Упевнений, що кожен з наших телеканалів міг би пишатися ефірною сіткою в день виходу «Епіцентру» з Ю. Тимошенко та Г. Суркісом: чудовий фільм Юри Макарова про «Буржуя», «Епіцентр», «Фонтан-клуб» з покійним Г. Горіним.
Нам дійсно не пощастило, що в нас недостатньо професіоналів. Але ми виправляємося, ми зростаємо, ми зосереджуємося разом із країною.
У вересні знову зустрінемося в «Епіцентрі» української політики.
