Коли настане рік України
Україна перейшла межу, що умовно розділяла експеримент зі створення нової проєвропейської держави і, грубо кажучи, власне виробничий процес. А це означає, що час знижок на тактичну геополітичну доцільність, історичні негаразди і гуманітарне співчуття минув безповоротно. Тому моє глибоке переконання — 2002 рік став останнім роком, коли Україна могла собі дозволити імітацію розвитку. Це безпосередньо стосується й уряду (не Кабміну, а реальної української влади), і політичної й економічної протоеліти, і пересічних громадян.
Стан хронічних виборів, тотальний обман при загальній готовності «бути обдуреними» і наївна надія на те, що знову «все обійдеться», властива всім цим сторонам дійства, яке іменують проектом «країна Україна». І в цих обставинах дуже часто якраз «очевидне» є неймовірним, а вірогідним виявляється якраз неочевидне.
«СТАРИЙ ПОРЯДОК» I ОПОЗИЦІЯ: РІК 2003-Й
Сьогодні, тобто на початку 2003 року, всі ми є свідками N-ного за рахунком в історії конфлікту навколо влади. Їх було багато, таких конфліктів. Не заглиблюючись в історію ХХ століття, можна пригадати лише найяскравішi приклади останніх десятиріч. В одних випадках конфлікти призводили до громадянської війни і дострокової зміни влади (Румунія), в других — ставали причиною вiськового перевороту (Сальвадор, Чилі), у третіх — закінчувалися придушенням опонентів владою за допомоги військової сили і медіа-зброї (Росія). Відомий і четвертий варіант —тактика взаємних поступок (Польща). Але те, що нині відбувається в Україні, належить до конфліктів нового покоління, де внутрішнє цілепокладання і досягнутий результат можуть узагалі не мати нічого спільного.
Поточну політичну сутичку в Україні одягнуто в шати боротьби «демократичної опозиції» з «недемократичним режимом».
Про «роль демократичної опозиції» гордовито говорять ті, хто ще три-п’ять років тому були невід’ємною частиною цього самого режиму (Кабмін, Верховна Рада, НБУ, регіональна влада). Щоправда, тепер «опозиційність» зведено до одного і простого — падіння режиму нинішнього Президента. Але лише сліпий не бачить того факту, що нинішні виступи на мітингах призначені для радіо, прапори і транспаранти — для телекамери, чисельність учасників акцій — для звітів і репортажів. Величезна, гучна і тривала вистава, в якій замість статистів — втомлені, заблукалі у власній історії люди, які не в змозі більше терпіти бідність і свавілля влади. А на місці режисерів і сценаристів — професійні політики і бізнесмени, які добре засвоїли уроки інформаційного суспільства. Це нібито «рушійні сили» боротьби з режимом.
Зворотна сторона реальності така сама лукава. Кризу режиму заперечують представники влади і навколовладні політики, запевняючи всіх у тому, що жодних підстав для політичного і соціального катаклізму немає.
Ситі та з хронічно незадоволеним виразом обличчя можновладці вже давно не
здатні змінити менторський тон на тон звітності, нудні «одноканальні» ЗМІ, масове словоблуддя про «демократію», «реформи» і «стабільність», «добробут» (унікальне слово!), і все це — на тлі шикарних машин, помпезних держустанов і в оточенні охорони. Це і є «старий порядок» (для опозиції — «антинародний режим»), уособленням якого стали останнім часом не тільки особи з вулиці Банківської (Адміністрація Президента), але й численні уклінні з регіональних органів влади, бізнесмени і політики з депутатськими мандатами з т.зв. «пропрезидентської більшості», олігархічні групи, стурбовані проблемою афішування інформації про «перший зароблений мільйон». До речі, ці «носії старого порядку» також здатні збирати «голоси на підтримку» і забезпечувати потрібний рівень голосування — хоч києм, хоч палицею. Щоправда, для цього зовсім не обов’язкові самі громадяни… Як і на акціях опозиції, як учасників таких «голосувань» вважають тих самих убогих і втомлених від влади невільних людей.
Сутичка розвивається за висхідною. Обидві сторони мають схожі характеристики: наявність інтересів великого українського олігархічного за природою капіталу, загальнодемократична риторика, активний пошук «зовнішньої підтримки». Обидві сторони не гидують використовувати ідеологічну солянку у вигляді загравання з представниками традиційних лівих партій, активно використовують сучасні інформаційні та НЛП- технології. Більш того, обидві сторони не приховують, що існують одночасно в двох реальностях: публічно — в стані боротьби і взаємних обвинувачень, негласно — в стані перманентних переговорів, узгоджень інтересів і компромісів. Відмінність лише одна, але принципова: одна сторона має реальну державну владу, друга — її позбавлена і тому вважає себе «опозицією».
Розколений правлячий клас в Україні і монолітна, але приватизована однією групою цього класу державна влада — ось, на мій погляд, ключ до розуміння поточного внутрішнього конфлікту. Але чи вичерпується конфлікт лише боротьбою «режиму» з «опозицією», і чи стане прихід до влади «нового порядку» на зміну «старому» здійсненою демократичною революцією, — під великим знаком питання. Адже ще одна важлива риса українського конфлікту — наявність зовнішньої, «третьої сторони». Спецслужби, дипломати, світові ЗМІ, національні і міжнародні структури влади залучено до українського конфлікту не в меншій, а може навіть і в більшій мірі, ніж країни союзу Антанта у часи громадянської війни 1918—1921 рр.
ПРО НЕОЧЕВИДНЕ
У цьому конфлікті, у цій бійці начебто непомітно і поступово змінюється вигляд української економіки, яка все менше належить українським олігархам, і все більше — іноземному капіталу.
Змінюється вигляд української влади: вона вже не учасник «відродження нації», а гальмуюча сторона, оскільки право на статус «розвиваючої сили» також привласнила «третя сторона» (Захід — демократія і громадянське суспільство, Росія — економіка).
А головне — змінився образ держави Україна, яку ще недавно сприймали ззовні і позиціонували як «геополітичний ключ» до Європи та Євразії, міст, «центр», а сьогодні — як геополітичний простір, що легко подавляється, як пасивний об’єкт впливу, де можна творити що завгодно.
Не дуже то й велике відкриття: економічні і політичні події в Україні останніх років стали невід’ємною частиною глобальних процесів, пов’язаних із непомітною та невблаганною перебудовою світу. Але, мабуть, лише кризові політичні події осені 2000 — весни 2001, що створили нові правила гри в українській політиці, дещо «проявили» ці зв’язки, а «рік України в Росії» і фактична ізоляція України з Заходу — примусили на це зважати.
У зв’язку з цим, дуже грубо і довідково хочу звернути увагу на один надто цікавий «зв’язок часів і подій».
У 1997-98 рр., виявившись під загрозою поширення азіатської фінансової кризи і послаблення позицій долара як резервної валюти, США «ничтоже сумняшеся» пішли на радикальний варіант вирішення «югославського конфлікту». У результаті — дестабілізована Європа з підірваною репутацією, локалізація фінансової кризи в Азії та Євразії і нова хвиля спекуляцій навколо боротьби демократії з недемократичними режимами на прикладі відсторонення від влади С. Мілошевича. Про політтехнології, використані в Югославії, багато писали українські журналісти і політологи в 2000- 2001рр., порівнюючи югославський рух «Відсіч» із новими опозиційними течіями в Україні.
Але ось що цікаве. Вже після югославських подій проявив себе той факт, що не тільки Україна, але й цілий ряд інших пострадянських держав цілком підходять під «югославську кальку», природно, з урахуванням національних особливостей.
Казахстан — розгорнення т.зв. «Казахгейту» (скандал, пов’язаний із обвинуваченнями казахського президента в корупції), в якому активну роль відіграють опозиційний екс-прем’єр Казахстану А. Кажегельдінов та опозиційні партії і рухи, які його підтримують. Еволюція цих організацій також цікава як порівняльний матеріал: за кілька років опозиція еволюціонувала в назвах від «Народного фронту» до «Форуму демократичних сил Казахстану», «Демократичного вибору Казахстану» й останньої версії — «Об’єднаної демократичної партії».
Білорусь — довга політична тяжба президента Лукашенка з опозицією в особі «Білоруського народного фронту» отримала пару років тому нове дихання: рух «Зубр», який порівнюють із югославською «Відсіччю».
На цьому тлі «кольчужна справа» й інформаційні скандали, війни опозиції з дискредитованою і непопулярною владою, що стрясають Україну ось уже два роки, виглядають зовсім не як «внутрішня справа», а як частина набагато масштабiшого процесу.
У ЩО НЕ ВМІЄМО ГРАТИ
Введення в безготівковий (2000 р.), а потім і в готівковий (2001 р.) обіг єдиної європейської валюти — ЄВРО, що не без підстав претендує на роль ще однієї світової резервної валюти, ввімкнуло світовий таймер нової фінансово-монетарної і геополітичної епохи — «епохи після долара і НАТО» . І саме на цей період припадають не тільки зміни в політиці лідера НАТО, але й нові прогнози та розрахунки стосовно долі глобальної фінансової системи.
Конкуренція двох стратегій — «європейська інтеграція» та «євроатлантична інтеграція» — досягає ступеню білого жару, хоч «опіки» ще не проступили. Зберегти позиції, здобуті на початку дев’яностих, будь-якою ціною і консолідувати ресурси для нового «технологічного прориву», зберігши позиції долара, — це те надзавдання переможця в минулій «сутичці століття», для вирішення якого на кін може бути поставлена і доля держав євроазіатського регіону. Чим сильніший «образ зла», тим міцніші консолідуючі аргументи для Заходу, що розповзається.
Тому зовсім не випадково саме в 2002 році для зовнішнього світу Україна існувала лише як корумпована країна, з найнижчими рейтингами з усіх показників, недемократичною системою, неринковою економікою і масою інших неприємних для нас характеристик. Непомітно для себе Україна, починаючи з 1999-2000 року (а це дуже важливо, зважаючи на зміну стратегій у США за фактом відходу команди Клінтона—Гора і приходу команди Дж. Буша-мол.), виявилася серед дискредитованих країн пострадянського простору як зона корупції, тіньової економіки, поширення військових технологій, підтримки зв’язків із так званою «віссю зла» (список ізгоїв відомий — Ірак, Північна Корея, Лівія…).
І незалежно від контекстів внутрішньої політики (В. Ющенко проти Л. Кучми, Ю. Тимошенко проти Г. Суркіса…) Україну настирливо проштовхують на роль ще одного «носія зла і загроз» демократичному співтовариству. 2002 рік з цього погляду — розгорнення сценарію.
Якщо і надалі Україна гратиме в студента, який бажає просто «перескласти іспит», то вже в 2003-2004 році саме українська влада та її «опорні сили» можуть стати джерелом великих прикрощів не тільки для самих себе, але й для сусідів — російської правлячої еліти.
ВІДПОВІДЬ ЗОВНІШНІМ ВИКЛИКАМ
Із завзятістю, гідною кращого застосування, вітчизняні політики й експертне співтовариство продовжують колупатися в національній пісочниці, переконуючи весь світ у наявності та «боєздатності» «парламентської більшості» і коаліційного Кабміну, усвідомленого європейського вибору і продуктивних економічних реформ.
Проголошується безліч корисних, але нейздiснених на практиці справ — податкова, адміністративна, територіальна, політична та інші реформи. Виникає стійке відчуття цілковитої втрати відмінності між реальністю та піаром. «Втомлені піаром» — це про Україну і українців в 2002-му.
Більш того, знову задекларовані владою «європейський вибір»(!) і прихильність «євроатлантичної інтеграції»(!) супроводжувалися практичними кроками зовсім в іншому напрямі:
дивне таймування політичного простору/часу: «2002 — рік України в Росії», «2003 — рік Росії в Україні». Зауважу тільки, що 2004 рік — це 350-річчя Переяславської Ради;
презентація найбільшого за роки незалежності геоекономічного проекту — створення міжнародного газотранспортного консорціуму, фактичними засновниками якого поки є лише російська й українська сторони;
безпрецедентна дипломатична активність за віссю Росія—Україна на тлі повного затишшя у «західному напрямі».
запрошення України з боку низки провідних політиків і держдіячів Росії до отримання «повноправного членства» в Євразійському економічному союзі на тлі дипломатичної «відмови» з боку представників Європейського союзу в тісній європейській інтеграції (термін «сусіди» подібний до реклами «Персен» заспокоїть»).
Недивний результат подій: Президент України Леонід Кучма став головою ради голів держав СНД. Асоційований член СНД — новий лідер Євразії, — у цьому щось є. Щоправда, судячи з поквапних заяв МЗС, високопоставлених чиновників із Адміністрації, низки розпоряджень Президента, про «євразійську політику» ніхто і не думав. Так склалося…
У результаті ситуація сумна і жорстка одночасно: очоливши СНД, але відмовляючись від ЄврАзЕС, Україні нічого сказати щодо ЄС . Вступ України до НАТО («євроатлантична інтеграція») взагалі виглядає утопічно, зважаючи на характер обвинувачень США як лідера Північноатлантичного альянсу на адресу України стосовно українських поставок зброї Іраку (країні, яка становить «загрозу» демократичному світу і НАТО зокрема). Одних лише санкцій FATF вистачило українській еліті, щоб швидко усвідомити всю глибину довіри з боку Заходу і зрадіти Програмі співпраці з НАТО як рятівній соломинці. До речі, одностайність «опозиції» і «режиму», коли довелося дотримуватися вимог FATF, була просто приголомшуючою.
І висновок уже напрошується сам собою. Українська влада й орієнтована на неї політична протоеліта вимушено, самі того не бажаючи, або, можливо, не фіксуючи свідомо, продемонстрували геополітичну дезорієнтацію і відсутність проекту розвитку власної країни . Проте не краще виглядає й опозиція до влади: ті самі пісні та з тим самим результатом.
У 2002 році запитання без відповіді «Що ми будуємо і що ми вже побудували?» посіло гідне місце поруч з іншою сакраментальною формулою «Маємо те, що маємо».
КОМУ ПОТРІБНІ УРОКИ 2002 РОКУ?
На превеликий жаль, шанс переусвідомити наявну глобальну ситуацію, який дали українській протоеліті 2002 року, не використали. Позначилася проблема різниці в масштабах мислення. І це ще один, суб’єктивний підсумок минулого року.
Замість цього відбулася консолідація великого капіталу навколо влади, що не стільки розуміє, скільки відчуває виниклу зовнішню загрозу. Ця консолідація і виявила себе як переділ владних позицій і організацію широкої опори для чинного українського уряду (в широкому значенні слова). Консолідація все більше нагадує «союз трьох», де кожний з учасників розраховує на власний успіх і своєчасний «кидок» новоявлених партнерів. Головне — встигти «кинути». Чинник часу набув просто шаленого значення.
У результаті маємо міжкорпоративну коаліцію, що спонсує публічну політику. Вік її життя — до початку виборчої президентської кампанії. У кожного з учасників є і свій кандидат на роль «наступника», і прилизана політична партія «з правильним іміджем», і великі гроші. Але нині ця коаліція — реальна сила, від позиції учасників і конфігурації якої безпосередньо залежатиме результат боротьби за владу. Бо нарівні з чинним урядом (у широкому значенні) міжкорпоративна коаліція є другим складовим компонентом «режиму».
«Приводним пасом» для України у позначеному вище глобальному сценарії стала специфічна система «двополюсності» внутрішньої політики. Український уряд (у широкому значенні) з амбіціями забезпечити (призначити) своїх наступників — і жорстка, невблаганна опозиція. Леонід Кучма з набором «кандидатів» — і В. Ющенко як альтернатива.
Два ідоли кризи — «влада» й «опозиція» — загнали всіх на прокрустове ложе вибору без вибору. Або виживати з офіційною владою (урядом у широкому значенні), або підгравати реваншистам з опозиції.
У результаті маємо: підготовка сценарію зі «зміни ролі для України» в Євразії — захисна позиція великого капіталу, що пішов на підтримку влади, — неусвідомлення масштабів того, що відбувається, блукання в «пісочниці» міжгрупових амбіцій і зведення рахунків між «своїми» і «нашими».
ЧИ Є ТАКА ПАРТІЯ?
Чи означає все вищесказане, що дезорієнтація офіційної влади відображає і дезорієнтацію новоствореної міжкорпоративної коаліції? На даний момент, тобто на початок 2003 року — так, так воно і є. Як довго зберігатиметься така колективна короткозорість надалі — запитання відкрите.
У зв’язку з цим дозволю собі цілком фантастичне припущення. Подолання внутрішньополітичної двополюсності — за межами самих «полюсів». Ні Л. Кучма і «наступники», ні В. Ющенко і його команда не в змозі вийти за межі заданого коридору.
Зате це можуть зробити ті, хто нині вкладає матеріальні, інтелектуальні й оргресурси в боротьбу обох сторін — безглузду і вже безпощадну. Але для цього їм необхідно встановити свій діалог — за горизонталлю, визначивши при цьому порядок денний «максимально» — про майбутнє українського проекту, без ідолів і містифікації.
У великій політиці «колір» залежить від масштабування. Яка б палітра не грала у внутрішній політиці, «велика гра» всіх гравців ставить на свої місця. Якщо тільки ці гравці не здатні самі вибирати диспозицію. Але хто сказав, що дуалізм «прозахідна партія» і «проросійська партія» — це непереборна схема? І хто сказав, що немає передумов для формування «проукраїнської партії» як суб’єкта, а не об’єкта для «зовнішнього замішування»? Думайте, панове, бо немає 2003 року, а є цикл 2003—2004 з «вихідним» із 31-го грудня на 1 січня.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ
Серед експертів є чимало прихильників теорії «циклічності», у рамках якої пов’язуються 12- літні сонячні цикли з циклами соціального розвитку. З цього погляду, 2002 рік — одинадцятий рік незалежності — є передднем зміни політичних циклів. Цього року завдяки соціологам ми ще раз пересвідчилися в тому, що громадяни нашої країни в переважній більшості своїй виступають за зміцнення незалежності української держави, паритет у міжнародних відносинах тощо.
Але при цьому з усією очевидністю проявила себе й інша тенденція — цілковита розчарованість у владі, політиках і, беру на себе сміливість так стверджувати, розчарованість у тому варіанті «розбудови» держави, який маємо на 2002 рік. Держава так і залишилася такою собі «зовнішньою силою», від якої біжать у «тіньову економіку» не тільки олігархи, але й прості обивателі, а всі скопом — у «тіньове громадянське суспільство». Цей феномен — стихійний і не артикулюється формулами. Але перші свідчення про його наявність дуже насторожують, незважаючи навіть на те, інспіровані вони політиками чи виникають спонтанно. Йдеться про нові заявки про «галицьку республіку», «російський Крим», «федерації» тощо. Слід зауважити, що ці варіанти не відкидають «українськості», а спрямовані на перепроектування її державності. Досить пригадати складний і неоднозначний у долі розваленого Союзу період 1990— 1991 рокiв, щоб зрозуміти, про що йдеться.
Усі стихійні проекти перевлаштування дуже непокоять, бо всі вони — деструктивні. Але, на мій погляд, проект країни — це не нова конституція і навіть не перевлаштування території. Це передусім знання і здатність еліти (поки ще — прото-) поєднувати традицію і модернізм; використовувати і розвивати національні ресурси; оформляти і зміцнювати соціум як ціле, і з цього погляду — надрегіональне і надхутірське; зрештою — освоїти і культивувати історію свого народу, без «вад» на цілі століття, без істерик і містичного «золотого віку». Адже країна, як і кожна людина, — це гармонія «тіла» і «духу».
Якщо з цим надзавданням не впорається нинішній склад еліти, «тіньове громадянське суспільство» буде вимушене сформулювати соціальний запит на контреліту. Але важливо ще зрозуміти і те, що або Україну буде «перепроектовано» власними силами і вона перестане бути об’єктом маніпуляцій у чужих іграх, або ж — мимоволі і з великим болем виконає роль, призначену їй у сценаріях «нової світобудови».
