КОМПЛЕКС ВЛАДИ
— Який діагноз можна поставити ситуації, що склалася у парламенті впродовж другого робочого семестру з погляду політичної психології? Бажано в пакеті з рецептом універсальних ліків...
— Рецепт скажу наприкінці, а от діагноз встановити спробую. Відомо, що при концентрації впродовж тривалого часу чималої кількості людей на порівняно невеликій площі — в нашому випадку в стінах Верховної Ради — починаються неконтрольовані процеси, які виявляються у різкому зростанні психологічного напруження, підвищенні агресивності. З погляду політичної психології це можна пояснити перебуванням осіб в обмеженому просторі за умов недотримання психологічної дистанції (до речі, остання у парламенті вдвічі менша за норму). Як наслідок, кожен «сусід» — це стрес, оскільки фундаментальна психологічна потреба особистості виявляється в бажанні мати власний життєвий простір.
Отже, наприкінці 2002-го року «температура» Верховної Ради зросла, а на тлі латентної безкомпромісної ворожнечі спостерігалася взаємодія політичних антагоністів («дев’ятки» і «четвірки»). Назвати таку поведінку раціональною важко. Нормальною, скажімо, видається жорстка політична боротьба між більшістю та опозицією за позиціонування на політичному рингу. Однак нелогічною виглядає фактична зрада в стані більшості. Пригадується, саме «більшовики» виступали за перерозподіл комітетів. Та раптом – дивне голосування і несподіваний результат... Це, безумовно, могло відбутися тільки у результаті блокування якоїсь із фракцій більшості з опозицією. До речі, не секрет, що представників «четвірки» об’єднує лише одне – усунення чинного Президента. Зрештою, «четвірка» вже фактично у стані напіврозпаду, адже у стратегічних питаннях (а комуністи за бюджет не голосували) між опозиціонерами єдності немає.
— Агресивність слабких – один із парадоксів політики, запобігти якому можна, впроваджуючи у політичну практику теорію «досягнення балансу». Однак представники обох таборів демонструють нехтування цим принципом, обираючи натомість тактику конфронтації. Як це позначається на прийнятті політичних рішень у цілому?
— Я б не називав сьогодні опозицію слабкою, адже саме вона виграла «грудневий раунд». Скоріше, її дії є виявом агресивності меншості. Опозиціонери блискуче продемонстрували готовність йти на все, за умови відсутності правових механізмів. Вони готові виводити людей на вулицю, «стояти стіною» у парламентських проходах, ламати мікрофони і систему «Рада»... До слова, в таких умовах і відбулося те саме голосування, під час якого одна з потужних фракцій більшості «здала» свої голоси опозиції. Іншими словами, було укладено угоду: ви нам залишаєте комітети, ми у свою чергу забезпечуємо голосування по бюджету.
Попри це, довгострокового компромісу між основними гравцями не буде, тому що всіх хвилює перспектива президентських виборів. Ставки надзвичайно великі, і жоден політичний лідер на чолі потужного політико-фінансового угрупування не здасть плацдарм добровільно. 2003-й рік стане роком напруженої боротьби за право назватися єдиним кандидатом на «крісло-2004».
— Чи диктує близькість президентських виборів політикам певну лінію поведінки? І якщо так, який все-таки відсоток щирості залишається в їхніх деклараціях? Що справжнє, а що штучне?
— Ми маємо змогу спостерігати подвійні стандарти в поведінці політиків. З одного боку, в їхніх гаслах багато хороших слів. Скажімо, опозиція декларує свою боротьбу проти «режиму», більшість – за нормальне функціонування Верховної Ради. Що за цими гаслами? Непоборне бажання влади, контролю. Тобто відбувається війна за плацдарм, позиціонування. До речі, опозиція в цьому плані талановитіша, оскільки їй вдається «виставити» більшість ретроградами, противниками демократії, «підкилимними» гравцями. Вже багато говорилося про те, що люди голосують, керуючись не раціоналізмом, а емоціями. І хоч будь-який політичний аналітик розкаже про слабкості Ющенка дуже багато (і матиме рацію), та все ж електоральні симпатії до нього дуже високі. Обирають не стільки розумного, скільки симпатичного. Лідерові «Нашої України» надали кредит довіри, очікуючи у відповідь сильних політичних кроків. Однак Ющенко крок за кроком почав бездарно програвати набутий капітал. Він став схожим на улюбленця сім’ї, який розтринькує довірені йому родиною фінанси.
— З якими психологічними типами можна ідентифікувати основних вітчизняних політичних гравців? Чи підходять вони під якусь з уже існуючих класифікацій?
— Політична психологія оперує багатьма типологіями, але зупинимося на основних. Зокрема, вiдповiдно до поділу за типом нервової системи, той же Ющенко є холеро-меланхоліком. У нього ривок змінює апатія. Притаманні йому паузи, задумливість, нерішучість йдуть від меланхолійності, а окрилення, ентузіазм, щирість звернення, енергетика посилань до мас — від холеризму. Його антиподами є холеро-сангвініки, типовим представником яких є Медведчук. Цей типаж поєднує холеричну, різку енергетику з могутнім сангвінічним мотором, завдяки чому він є сильним функціонером, чітким «комп’ютерним мозком». Проте йому не вистачає емпатійності — здатності викликати симпатію.
Юлія Тимошенко – яскраво виражений холерик. Різка, імпульсивна, агресивна, непередбачувана, діяльна. Зрозуміло, чому психотип Ющенко дратує її своїм меланхолізмом, який, схоже, сприймається нею як вид політичного непрофесіоналізму. Спікер Верховної Ради Володимир Литвин належить до складного типу сангво-флегматиків. Він, з одного боку, енергійний та комунікабельний, а з другого – спокійний, урiвноважений.
За критеріями австрійського психолога Ернста Кречмера, який пов’язує психічний тип з комплекцією, будовою тіла, Юлія Тимошенко — астенік: людина раціональна, людина планів, інтриг. Це тип шахіста. Ющенко і Литвин же – нормостеніки (нормального типу). Віктор Янукович є типом атлетика. Він, як людина атлетичної будови, наділений жорсткістю, рішучістю, вольовитістю. Прем’єр-міністр України дещо нагадує своїм психотипом Єльцина, але якщо останній був дещо вальяжним, то Янукович не дозволяє собі розслаблятися.
— Згідно з теорією циркуляції еліт італійського соціолога В. Парето, коливання еліт, чергування «левів» і «лисиць» є необхідною умовою існування будь-якого суспільства. Як ви гадаєте, в українській політиці сьогодні епоха «левів» чи «лисиць»?
— Коливання еліт є нормою демократичного суспільства. Водночас слід зважати на те, що кожна зміна еліт тягне за собою тимчасове падіння загальної політичної компетенції правлячої еліти... «Лев» – сміливий і відчайдушний тип особистості, здатний на героїчні вчинки. «Лисиця» ж, навпаки, — психологічний тип політика, що діє обережно, «не силою, а улесливістю». Думаю, в українській політиці «левів» мало (хоча вже є «левенята»). Водночас дуже багато «лисиць», трапляються «вовки», «зайці», на жаль, є «ворони», вистачає, так би мовити, інших. Та, за великим рахунком, поки що домінують все-таки «лисиці». А це означає, що ми живемо не в епоху героїзму, а в епоху інтриг, в епоху лисиць.
— Швидше, в епоху «лисів», адже українську політику важко назвати жіночою. Як iз погляду політичної психології можна пояснити відсутність в уряді та парламенті (за незначним винятком) жінок? Коли ця тенденція до «очоловічення» політики має шанс змінитися?
— Існує таке поняття як «мачизм» (від латиноамериканського «мачо» – чоловік, самець). У традиційних суспільствах домінують «мачо», а отже, і чоловіча політика (тоді як жінка не сприймається як громадський діяч і рівноцінний суб’єкт). Проте із розвитком демократії у суспільстві «мачизм» послаблюється, а роль жінки відповідно зростає.
Україна сьогодні на перехідному етапі від традиційного до демократичного суспільства. Відтак роль жінки, зокрема, в політиці, незначна. Та хоч би як там було, жінки в українській політиці присутні. Не скажу, що вони є «чоловіками у спідницях», але це сильні типи. Тому, мабуть, епоха жінок в політиці у нас ще попереду.
— 2002-й рік засвідчив, що політична еліта і маси живуть, так би мовити, за різними законами. В чому особливість цих законів? Що може стати їхнiм спільним знаменником?
– В українському напівдемократичному суспільстві спостерігаються елементи як відчуження, так і діалогу. Здається, сьогодні прогресивна частина політичної еліти шукає шляхів виходу на діалог з народом, тоді як інша її частина, на жаль, мислить не історичними категоріями, а категоріями особистого збагачення, що лише ускладнює реалізацію «українського проекту».
— Складнощі з реалізацією «українського проекту» полягають у невмінні, небажанні політиків долати сучасні труднощі, чи, швидше, в історичній спадщині, яка накладає відбиток на все — від стилю і поведінки політиків до масових соціально-психологічних реакцій населення?
— Здається, національно- демократична еліта втратила свій шанс на творення модерної української нації ще після перших виборів. Пригадується, після величезного успіху В’ячеслава Чорновола на перших президентських виборах високі показники почали поступово знижуватися. Чому? Та тому, що, на мій погляд, українська політична еліта націонал-демократичного спрямування не змогла запропонувати суспільству привабливу модель поступального розвитку. Вона повернулася назад, у реанімацію того, що давно минуло. Скажімо, сьогодні у Франції ніхто не відроджує мушкетерів, чи не так? Тому козаччина, копіювання звичаїв дідів-прадідів мають бути у площині історичної пам’яті, а не модерної політичної альтернативи. Та, на жаль, традиційні претенденти з націонал- демократичного табору виявилися не здатними запропонувати ефективний патріотичний сценарій. Можливо, тому й «покликали на царство» Ющенка, остаточно відмовившись від особистих амбіцій.
— Останні парламентські вибори характеризувалися персоніфікацією політичних сил. Іншими словами, громадяни голосували не за блоки та партії, а за конкретнi персоналії. Очевидно, це пов’язано з очікуванням людьми лідера певного типу. То якого ж «правителя» ми прагнемо? Які характеристики цього ідеалу?
— Як на мене, ми ще повною мірою не сформували певну «систему очікувань». Ця система – наче віртуальна рамка: політик або вписується в неї і завойовує симпатії виборців, або ж стає аутсайдером. «Вписатися» можна різними методами, зокрема шляхом прокрутки ролей. Скажімо, роль Жанни д’Арк закріпилася сьогодні за Юлією Тимошенко, роль месії грає Ющенко, міцного господарника — Янукович, миротворця — Литвин, раціоналіста — Медведчук, батька — Президент. А народ, на мою думку, хоче бачити доброго справедливого героя, здатного захистити слабких, підняти з колін Україну і вивести її рішучими кроками у європейське співтовариство. Водночас людям потрібен до певної міри аскетичний тип, на зразок «Великої Душі» Індії Махатми Ганді, який вів скромне життя у маленькому глинобитному будиночку, будучи водночас героєм і лідером нації. Думаю, 2003-й рік стане роком вироблення у масовій свідомості більш чіткого уявлення про ідеал, роком посилення особистісного аспекту і психологічної компоненти політики. Увага, насамперед, зосереджуватиметься на морально-етичному боці. Адже після «зливи» компроматів, «плівок», «кольчуг» тощо народ прагнутиме чесної, порядної політики. Однак для того, щоб такі політики змогли вийти на авансцену, потрібен високий рівень свідомості як правлячої, так і опозиційної еліти.
Що ж до якихось універсальних ліків від хвороб, на які страждає українська політика, то ними, думаю, мають бути свідоме прагнення еліти та народу до розвитку демократичних стандартів, демократичних процедур і демократичних цінностей. Необхідно якомога швидше закінчити перехід від авторитарного до демократичного берега. Адже сьогодні засобами вирішення політичних конфліктів є силові засоби, засоби «лисиць», «підкилимні» методи. Словом, принципи не демократичного суспільства. Та зрештою, це поступ історії. В психологічному ж плані люди мусять сформувати небажання мати на чолі держави провідників, не гідних України.
