Країна чи непорозуміння

Кримінальне переслідування колишнього президента Кучми у зв’язку з убивством журналіста Гонгадзе, точніше, результат цієї справи, не лише покаже, чи існує в світі справедливість і чи карається зло. Ця історія продемонструє, чи існує така країна — Україна. Принаймні, так це сприймають у Росії.

Леонід Кучма колись написав книжку «Україна не Росія». Перший наклад вийшов російською мовою і в Москві, і лише потім її видали українською. Видавець не приховував, що солідна праця, над якою явно попрацював серйозний колектив, розрахована, перш за все, на вузьке коло читачів у межах московського Садового кільця.

Кучма хотів пояснити своїм російським товаришам, що ми живемо вже зовсім у різних державах і що Україна заслужила на незалежність, а її прагнення бути європейською країною є виправданим та обѓрунтованим.

Російські товариші здебільшого досі мають сумніви щодо цього і хотіли б виправити таке, з їхнього погляду, історичне непорозуміння, як незалежна держава Україна.

Перший президент України Леонід Кравчук ніколи не був для Москви шанованим партнером. Комуніст-перебіжчик, ну які в нього можуть бути принципи, який із нього національний лідер? Вони з Єльциним просто хотіли відібрати владу в Горбачова, ось і влаштували міжсобойчик у Біловезькій Пущі — це примірний план будь-якої московської дискусії про причини розпаду СРСР і ролі в ньому України. Про голодування українських студентів наприкінці 1980-х, про українських дисидентів та інші гострі питання навіть не згадують.

Ще — «даремно віддали Крим», «бандерівщина — фашистські недолюдки», «українська мова — діалект великої російської» — набір штампів невеликий. У цих межах політичний диспут і розвивається.

Єдиний прогрес — визнання, що Західна Україна, звичайно ж, тяжіє до Європи, але тому потрібно міцніше вхопитися за східну частину сусіда й не відпускати.

Ущербна логіка? Безперечно.

Певна річ, я дещо перебільшую, проте ці стереотипи дуже міцно вкорінені в російській імперській свідомості. Що є, то є.

Президента Леоніда Кучму в Москві спочатку зустрічали з натхненням. Чекали, що зараз справжній господарник із Дніпропетровська, чоловік із військово-промислового комплексу все розставить на свої місця, і братерській любові не заважатимуть ніякі політикани.

Заминку з об’єднанням протягом усіх років його правління списували на боротьбу за власність. Поблажливо чекали, доки українські олігархи хапнуть, щоб пізніше російські спокійно у них це відкупили.

Із легким роздратуванням, але розумінням у Москві ставилися до самостійності Кучми. Були впевнені, що подітися йому все одно нікуди.

Президент Ющенко і помаранчева революція захопили зненацька. Це був шок, а потім — ненависть. Тієї революції, з погляду росіянина в погонах, не мало статися в принципі. Вона підривала його звичну картину світу.

І коли помаранчеві розбазарили всю свою політичну перевагу, зрадили ідеали, за які виводили людей на Майдан, влаштували в країні бардак і шоу нон-стоп, у Москві лише зміцнилися в своєму переконанні, що самостійна Україна — це непорозуміння. Президента Ющенка не просто не поважають, із нього відверто глузують.

Перемогу на президентських виборах Януковича сприймали як відновлення політичної справедливості та повернення до прийнятних для Москви схем.

Від Януковича очікують серйозних поступок з усіх питань. Утім, і до нього в Росії пошани небагато.

Про донецький клан тільки й кажуть: «реальні пацани». У розмовах завжди відчувається зневага.

На деяких міністрів та віце-прем’єрів відверто дивляться як на легалізованих бандитів. Обурюються, коли ті проявляють самостійність і характер на переговорах. Дивуються: «ви ж донецькі, вам же ця незалежність по барабану?»

Порушення кримінальної справи проти Кучми в Москві викликало сильні емоції. Боротьбу з Тимошенко пояснюють війною двох кримінальних кланів, наїзд же на колишнього президента злегка збентежив. Це не в традиціях пострадянських держав.

У Росії давно закон підміняється політичною доцільністю. І в Україні так само, хай би що там казали окремі українські політики. Тим більше непідсудний у нас «свій» — урядовець з одного табору.

Кримінальну справу проти Ющенка вітали б, він же — «західний наймит, зрадник слов’янського братерства». Могли б зрозуміти кримінальні справи заради якихось майнових суперечок.

Але кримінальна справа проти колишнього президента, колишніх міністрів і, не дай Боже, чинного голови ВР — за вбивство журналіста ? Це для російської правлячої еліти незрозуміло. Це вихід за межі їхнього розуміння.

Треба визнати, що справа проти Кучми — сильний хід Януковича.

У черговий раз переконуюся, що ставлення до нього як до політичного непорозуміння, недалекої людини з кримінальним минулим — абсолютно неправильне. Воно сформоване його яскравими ворогами, які красиво формулюють, але чомусь програють один бій за другим.

Це ставлення пояснюється обмовками і словесними ляпами самого українського Президента. Але я завжди пригадую, як ми потішалися з Олександра Лукашенка. Той теж називає письменника Василя Бикова поетом, а білоруського першодрукаря Скаріну, який помер 1551 року, поселив у Петербурзі...

Щодня я переконую своїх українських друзів, що все набагато серйозніше, аніж видається.

І плани в Януковича набагато серйозніші. Його цілі та амбіції, порівняно з 2004-м чи 2005 роками, стали іншими. Він ставить завдання масштабніші.

Цього, до речі, не розуміють деякі його друзі. Видно, вони все ще впевнені, що їм зараз удасться нереально хапнути, ігноруючи репутацію Президента.

На них чекає розчарування, бо навіть близьким друзям не пробачать, якщо вони підставлять Януковича. Він довго вибирався на вершину, терпів приниження й кепкування і прагнутиме продемонструвати, що він справжній Президент, а не картонний.

Справа Георгія Гонгадзе — найкращий привід і реальна можливість показати всім, хто в домі господар. Якщо ця трагічна історія, яка тягнеться десять років, закінчиться покаранням не лише вбивць, а й замовників, Янукович миттєво увійде в історію України як сильний національний лідер.

Він зламає стереотипне ставлення до нього на Заході і змусить поважати себе на Сході, в Москві. Він перейде на інший рівень відносин з партнерами як у Росії, так і в Європі. Йому пробачать усе й забудуть усі анекдоти.

Це буде жирна крапка в суперечці щодо того, чи дійсно українське суспільство є зрілим. І дасть відповідь на питання — чи є відповідальною українська еліта, чи все ж таки Україна — історичне непорозуміння, а люди, які нею керують, — шахраї.

Погодьтеся, за такий вибір можна заплатити найвищу ціну!