Леонід Кожара лукавить...
У інтерв’ю «Дню» народний депутат України і голова МЗС у «тіньовому кабінеті» Партії регіонів Леонід Кожара висловив позицію своєї політичної сили (а по суті — нової влади в особі президента Віктора Януковича) стосовно цілої низки ключових питань як зовнішньої, так і внутрішньої політики (див: «Козирні карти не антинатовської партії», «День» за 16 лютого 2010 р.). Серед іншого йшлося і про мовне питання. Немає нічого дивного в тому, що Л.Кожара виступає, як він каже, «за двомовну Україну», адже це одне з програмових положень його партії. Тільки що означає задекларована регіоналами ідея двомовності? Яким є її обѓрунтування і які можливі наслідки «нової» мовної політики?
Л.Кожара посилається на гасло «Е pluribus unum» — «У різноманітності єдність». Мовляв, воно виписане на американському гербі, проте насправді є універсальною формулою. Я теж не проти цієї красивої формули, і знаю чимало її відповідників у різних культурах. Але — істина все ж конкретна, тому краще оперувати тими реаліями, на основі яких вибудовується політика в українських обставинах.
Як на мене, Кожара допускається кількох помилок, до того ж — вельми поширених. Передусім, мову він трактує виключно як засіб комунікації. «Хоч би якою мовою розмовляв українець, він — українець», — стверджує Леонід Кожара. Таким чином, мовна ознака оголошується несуттєвою, коли йдеться про національну ідентичність. Це не так. Якби українці раптом — для зручності комунікації — перейшли на англійську (чи російську, польську тощо), відмовившись від своєї рідної мови, це означало б, що історія української нації завершилася і почалася якась інша історія.
Я розумію, що Кожара, напевно, мав на увазі щось значно простіше: приїхав, скажімо, українець у Швецію, заговорив шведською (чи, радше, по-англійськи), — і нічого ж із ним не сталося! Так само і в Україні: он скільки регіоналів спілкуються виключно російською, — а бач, українці ж. Ще й українські інтереси відстоюють у парламенті.
І все ж — сказано те, що сказано. «Вулиця», далека від дипломатичної мови, думку Леоніда Кожари переклала б на свій лад: «Какая разница?» А в тім то й річ, що різниця таки є! Якщо, звісно, говорити не про суто побутово-житейські ситуації, і не тільки про спосіб комунікування, а про речі цілком принципові. І тоді доведеться визнати: є мова — є нація, немає мови — немає нації.
Борис Грінченко колись висловився навіть радикальніше: «Московська мова — московські й думки будуть». Чомусь ці слова частенько згадуються, коли слухаєш виступи декого з наших російськомовних депутатів...
Друга моя незгода з Леонідом Кошарою стосується проблеми «різноманітність-одноманітність». Я теж за різноманітність. Проте регіонали насправді пропонують нам щось зовсім інше, від різноманітності дуже далеке. Адже їхня «двомовність» фактично веде до одномовності! Це тільки в теорії все красиво: нехай розквітають усі квіти. Проте, як тільки регіонали реалізують свій намір щодо ще більшого посилення позицій російської мови, «квіти» швидко зів’януть. Я не раз намагався збагнути, у чому суть мовного дискомфорту жителя Сімферополя, Донецька чи міста моєї юності Одеси, — і дійшов висновку, що все впирається в бажання наглухо відгородитися від української мови.
Ото вже буде «двомовність»! Під гаслом «двомовності» відбудеться цілковите витіснення української мови з кількох регіонів України. І що це означатиме в політичному сенсі, пане Леоніде Кожара? А ось що: подальший поділ України на сегменти. Ви цього хочете? Ви хочете, щоб Донбас чи пів-Одещини перетворилися в мовні анклави, де державна (начебто державна!) українська мова стане зовсім уже іноземною? А як же тоді з деклараціями Віктора Януковича щодо об’єднання країни? Чи ви прагнете об’єднання — шляхом розз’єднання, мовно-культурної ізоляції певних фрагментів України?
Неозброєним оком видно, що для україномовних українців немає проблеми у спілкуванні російською. І це добре. Але чи можна те ж саме повторити стосовно російськомовних українців, російськомовних росіян, російськомовних болгар, які живуть в Україні? Чи можуть вони, в разі потреби, так само легко перейти на українську? Запитайте Миколу Яновича Азарова, або тисячі тих, хто мешкає навіть у столиці, не обов’язково в Луганську.
Думаю, що Леонід Кожара знає відповідь на це запитання. Тоді чому він лукавить, говорячи про двомовність?
І це — не єдине його лукавство. Читаю: «Коли ми кажемо, що російськомовні українці — люди другого сорту, ми просто їх принижуємо й підриваємо основи мирного співіснування різних груп населення в нашій державі». Кореспондент «Дня» здивувався: «Ніхто цього не каже!» Проте Кожара «не почув» співрозмовника. А дарма: момент був абсолютно відповідальний, надто ж для кандидата в очільники МЗС. Чи міг би Леонід Кожара процитувати ті слова, які він промовив від імені «ми»? Хто й коли казав, що «російськомовні українці — люди другого сорту»?! Мені, наприклад, жодного разу не випадало чути щось подібне, хоча я й стежу за «мовним питанням». І якщо Кожара не цитує, а фантазує, то це означає, що він поширює неправдиву інформацію. Речі, цілком неприпустимі для будь-кого, а тим паче — для дипломата!
Сподіваюся, всі добре пам’ятають, звідки взялася ця «політтехнологічна» ідея — поділити Україну на «два сорти», намалювати карту з лініями поділу... Починалося все ще наприкінці 2003-го. І вгадайте з двох разів, чиї політтехнологи до такого додумалися? То що — ви ще й досі граєте в ці небезпечні ігри, пане Кожара? Ви ж озвучуєте те, що є фальшивкою. І тим самим стаєте ... її автором!
Чи, може, вас неправильно зрозуміли? Таке буває: політик щось «бовкне», а потім нарікає на диктофон...
Проте диктофони якраз винні щонайменше. Як і ті коні у відомій новелі Коцюбинського: хіба вони можуть відповідати за вершників?
