ЛЕВIАФАН ПРОКИНУВСЯ
Все хороше коли-небудь закінчується. Схоже, що настала черга прощання з красивою казкою про країну, в якій, незважаючи на важку радянську спадщину, все ж є відносно незалежне телебачення. Мова не про Україну, зрозуміло. Про Росію. Сергія Доренка можна не любити. Можна говорити про те, що його програма не має нічого спільного не тільки з вільною журналістикою, але і з журналістикою взагалі. Абсолютно згодний. Доренко — актор, шоумен, а не журналіст. Але те, що його програма не вийшла в ефір минулої суботи, стало знаковим явищем саме для російської журналістики. Російське телебачення в тому вигляді, до якого звикли на пострадянському просторі, закінчилося.
Тепер вже можна відвикати від звички клацати кнопками телеканалів, щоб послухати різні новини. Новини — чим далі, тим більше — будуть схожими одні на інші. Канали більше не будуть відображати думку олігархів, що стоять за ними, — з тої простої причини, що олігархи стояти за ними не будуть. Правда, інформаційні війни, думається, не закінчаться. Вони просто зіллються в одну — тотальну війну. Війну державного телебачення проти опонентів влади. І не треба буде питати, як йдуть у Росії справи зі свободою слова, — дуже можливо, що питати буде просто нікому.
У Кремлі, правда, з цим не згодні. Володимир Путін так і відповів Ларрі Кінгу — проблеми Гусинського і Березовського — це проблеми їх бізнесу, і ніякого відношення до свободи слова не мають. Загалом, американцям і росіянам пропонують повірити в сюжет, запозичений з казки «Три товстуни». Ще недавно керували країною огидні олігархи-товстуни, і не стільки керували, скільки грабували, а в повній ізоляції від зовнішнього світу жив, нічого не підозрюючи, — чистий і наївний — спадкоємець Тутті. Тутті-Путін із спадкоємця став президентом, «побачив, що це погано» і вирішив розрахуватися з олігархами. Народ — в захопленні, народно-патріотична опозиція в особі акробата Тібула не може нарадуватися, інтелігенція, представлена лікарем Гаспаром, захоплена. Є, правда, ЗМІ, які сумніваються — так вони належать все тим же олігархам. А якщо що — їх з легкістю можна записати до «буржуїнських» агентів впливу. Тут можна нагадати і «пораженство» НТВ у репортажах про Чеченську війну, і «вільність» ОРТ в освітленні ситуації з «Курськом». Але спостерігається дивна закономірність — всі мас-медіа виявляються або «олігархо-буржуїнськими» або державними. І перехід з одного табору в інший означає не стільки зміну політичної позиції, скільки встановлення над телеканалом або газетою, в тій чи іншій формі, державного впливу. Не дивно, що в проекті бюджету Росії на майбутній рік статтю про фінансову допомогу ЗМІ взагалі засекретили — щоб ніхто не здогадався, чиїми «коштами» стають засоби масової інформації. Хоч, за великим рахунком, цю «страшну таємницю» знають всі. Держава, а точніше — президентська адміністрація — крок за кроком підпорядковує собі російські медіа. Період лібералізації в Росії закінчився. Починається удержавлення. Зрештою, на «одній шостій частині суші» влада прагнула цього завжди. І не одні ЗМІ виявилися під «паровим катком». Якщо вже результати приватизації поставили під сумнів, що вже говорити про «якесь» телебачення. І всі, хто говорив про «безповоротність демократичних змін у Росії», раптом виявили, що тоталітарна державна машина, яку начебто всі ці роки руйнували, нікуди не поділася. Рідна радянська держава просто взяла тайм-аут років на десять. А зараз вирішила повернути втрачені позиції. Левіафан прокинувся...
Коли НТВ проводило кампанію на захист Володимира Гусинського, Сергій Доренко, до здивування багатьох, встав на бік учорашнього супротивника. На питання «чому» він відповів дуже точно: «Роботи, яких, як нам здавалося, викинули на звалище, сьогодні оживають. Оживають, тому що в приході Путіна побачили сигнал, команду «ожити». І що б не говорив Путін публічно, роботи чують не ці слова, а той «сигнал». Вони встають і йдуть, діючи так, як їх вчили діяти». «Силовики» і чиновники з президентської адміністрації сьогодні вибудовують Росію за звичним радянським шаблоном. Поки, правда, немає обов’язкової для всіх ідеології. Але за цим справа, схоже, не стане. Телебачення допоможе. Але це буде, зрозуміло, інше телебачення.
У середу в програмi «Право вибору» прозвучав дуже ємний, майже художній опис мотивів, якими керується нинішня кремлівська адміністрація. Слова, гідні прямого цитування:
«Влада добра і в малому об’ємі, і в своєму абсолюті — коли ти неподільно пануєш над цілою країною. Успішний рух від малої влади до абсолютної сам по собі є щастям, бо тут завжди є ті, що програли. А коли ти досягаєш самого верху, такими, що програли, стають всі, крім тебе. Робити те, що хочеш, незважаючи на бажання або небажання інших, хіба це не щастя?»
Ці слова належать керівнику Адміністрації Президента. Але не Росії, а України. Книга Володимира Литвина, з якої вони взяті, видана ще у 1997 році. І описує події до 1995-го. ( Вiд редакцiї. — Ми б хотіли надіятись, до того ж, що так автор книги іронізував). Але в застосуванні до сьогоднішньої Росії фраза звучить дуже актуально. А якщо говорити про Україну — просто загрозливо. Оскільки міра свободи українських ЗМІ, як не сумно це звучить, завжди була меншою, ніж російських. А значить там, де в Росії — усього один крок від відносної свободи до тотального державного контролю, в Україні досить півкроку.
У Києві недолюблюють Москву, але люблять повторювати московські сценарії. І ті, хто ще недавно запевняв, що немає в Україні «справжніх олігархів», сьогодні закликають до «війни з олігархами». У тому, що народ до війни готовий, сумнівів немає. По-перше, український народ завжди готовий. Президентські вибори і референдум — краще цьому підтвердження. По-друге, якщо журналісти не люблять олігархів, які багато кому з них, між іншим, гроші платять, то що говорити про рядових громадян, упевнених, що нувориші жирують на їх «кровні». І «силовики», зрозуміло, до війни готові — одні просто з любові до порядку, інші вже давно дивляться за огорожі садиб «нових українців» з погано прихованою заздрістю. А вже про чиновників навіть говорити не треба — досить перечитати цитату двома абзацами вище.
Звичайно, олігархи самі багато в чому винні — небажання ділитися одних, невміння вибудовувати надійний легальний бізнес інших, відсутність політичної вправності у третіх рано чи пізно повинне було закінчитися для них сумно. Але вони хоч врівноважували один одного, забезпечуючи хоч поганеньку, але конкуренцію. А конкуренція, як відомо, двигун бізнесу, в тому числі і телевізійного. Щонайменше, у глядача є можливість порівнювати. А що буде, коли на зміну олігархічному телебаченню прийде «телебачення в мундирі»?
Повернення «Актуальної камери»?
Можна, звичайно, покладатися на порядність і патріотизм цих людей. Особливо, якщо вони хабарів принципово не беруть, живуть на одну зарплату і говорять тільки державною мовою. Поговоривши з ними за чашкою чаю, можна навіть захопитися їх тонким смаком і багатим внутрішнім світом. Адже справа не в їх особистих якостях. Вони — представники держави. Тієї самої держави, яка десятиріччями відучувала думати самостійно і прислухатися до громадської думки. Змінилися кольори національного прапора, змінився герб, але звички «державних людей» залишилися тими самими. Хтось колись пожартував, що тоталітарна держава — це така істота, з багатим внутрішнім світом якої можна познайомитися тільки тоді, коли вона тебе проковтне. Хочеться помилитися — але, схоже, Левіафан прокинувся. І дуже хоче їсти...
