Мілітаризація свідомості

Віце-прем’єр з гуманітарних питань опозиційного уряду — про діяльність опозиції, процес розподілу комітетів Верховної Ради, пропозиції відзначення Дня Перемоги, стан свободи слова в Україні в інтерв’ю «Дню».

— Олександре, наразі між коаліцією і опозицією дискусія з приводу розподілу комітетів. Які комітети є вкрай важливими для опозиції?

— Після того, як був прийнятий закон про регламент ВР, ця сфера чітко прописана в новому законодавчому акті, тому зараз питання не повинно стояти, які комітети для нас є важливими, а які ні, нам повинні відійти ті комітети, які передбачає закон. З приводу чого сьогодні йде дискусія? Влада говорить про необхідність заповнення вакантних посад в комітетах, адже відомо, що деякі народні депутати перейшли працювати в уряд. Опозиція ж ставить питання ширше — перерозподіл комітетів серед влади і опозиції має відбутися за новим законом. Тобто, мова йде не тільки про комітет свободи слова та інформації, про який пишуть ЗМІ, а й про всі інші. Але на це повинна бути воля більшості (вона порушує закон) та опозиції, яку представляє пан Мартиненко. Тут необхідне розуміння: або всі діють за законом, або всі його порушують. Поки що на цей момент усі його порушують.

— Про що влада й опозиція вже домовилися?

— Віктор Янукович з огляду на бажання мати новий імідж демократа, заявив, що посада голови комітету з питань свободи слова та інформації (раніше комітет очолювала Ганна Герман. — Авт.) слід віддати опозиції. Але згодом Партія регіонів почала виставляти певні умови, корегуючи свого лідера: за що б вони могли віддати цей комітет, тобто почали пропонувати бартер, наприклад, взамін на комітет податкової та митної політики. В даному випадку «регіонали» поки що говорять з позиції сили.

— Лідер фракції НУ-НС Микола Мартиненко в ефірі «5 каналу» заявив, що вимагатиме пропорційного розподілу комітетів між опозиційними фракціями. «БЮТ говорить про опозицію, тільки себе маючи на увазі. Я вніс разом з Матвієнком (Анатолій, депутат від НУ-НС. — Авт.) доповнення до закону про регламент, що у нас може бути не тільки одна опозиція. Зокрема, наша фракція також є в опозиції», — сказав він. Отже, по-перше, скільки в нас опозицій? А по-друге, чи буде прийнято закон про опозицію, якщо в лавах самих опозиціонерів така розпорошеність?

— Абсолютна справедлива в даному випадку заява Миколи Мартиненка про те, що всі опозиційні фракції повинні мати можливість очолити комітети, які не належать коаліції. Але на даний момент, на жаль, закон про регламент не відповідає нормам демократії, тобто визнає лише одну можливу опозицію. Зрозуміло, що всі політичні сили, які не взяли участь у формуванні влади, незалежно від того, хоче їх хтось визнавати чи не хоче, де-факто є опозиційними. В парламенті — це БЮТ і НУ-НС, поза парламентом — їх багато. Буде абсолютно справедливо, якщо участь у розподілі комітетів братимуть не лише сили, які орієнтується на Блок Юлії Тимошенко, а й сили, які ставляться до неї критично, тобто НУ-НС.

В опозиційному середовищі має бути здорова конкуренція, і немає значення, яка фракція більш чисельна чи в якої фракції більше регалій, головний критерій — це її ефективність, системність. Зрештою, оцінку опозиції дадуть виборці. Тому нічого страшного в тому, що буде декілька опозицій (опозиційних урядів), немає. Інша справа, що опозиція по принципових питаннях мусить навчитися співпрацювати.

Щодо закону про опозицію — такий проект наявний, можливість його винесення в сесійну залу навіть розглядалася на останньому засіданні опозиційного уряду, але існує дуже багато критичних зауважень щодо того, чи не буде цей закон обмежувати права опозиції. І взагалі, навіщо щось регламентувати, якщо опозиція має право робити все, що не заборонено законом?

— Все ж таки, наскільки перспективним є створення так званої єдиної опозиції?

— Дивіться, навряд чи можливо і доцільно говорити про об’єднання таких опозиційних сил, як ВО «Свобода» та Прогресивна соціалістична партія України. В опозиції можуть бути різні політичні сили, але це не означає, що всім потрібно об’єднуватися. Очевидно, необхідно переступити через власні амбіції і координувати свою діяльність, наприклад, спільним голосуванням у парламенті. До речі, одне таке голосування вже було — за відставку Табачника проголосували 203 депутати з БЮТ та НУ-НС. З другого боку, за межами парламенту, під час акцій, ідеологічно спорідненим силам теж треба координувати свої дії.

— Ми бачимо, як швидко новообрана влада вибудувала власну вертикаль. Чим відзначилася за цей час опозиція? Чи володіє вона критерієм ефективності, про який ви говорите?

— У тому, що влада вибудовує владну вертикаль, розставляючи всюди своїх людей, немає нічого поганого. Інша справа — якість цих людей. Саме «неякісні» кадри опозиція і критикує, таким чином показуючи суспільству невідповідність цих людей займаним посадам. Але це не значить, що опозиція має перешкоджати будь-якому формуванню виконавчої вертикалі. Так, можна і треба критикувати конкретні дії міністрів, створюючи суспільний резонанс зі сподіваннями, що на якомусь етапі влада прислухається і найбільш одіозних постатей відкине як таких, що зменшують її рейтинг.

Другий етап — це альтернативна діяльність. Тут потрібен певний час для того, щоб опозиційні фракції запропонували законопроекти суспільству як альтернативу існуючій владі. Поки що влада в парламенті не виходила з якимись системними пропозиціями, навіть бюджет країни ще не внесено. На жаль, найбільше влада працює в сфері гуманітарної політики з метою деукраїнізації України...

— Відомо, що в День Перемоги — 9 травня — в Україні проходитимуть спільні військові паради українських та російських військ. В Москві взагалі плануються набагато ширші заходи — спільний парад військ країн антигітлерівської коаліції, країн СНД. На вашу думку, як Україна має святкувати День Перемоги?

— Взагалі участь збройних формувань інших держав в будь-яких заходах на території України чітко регламентована законодавством. Спочатку має бути рішення РНБО, потім указ Президента, і, насамкінець, — ухвала Верховної Ради України. Всю цю процедуру не пройдено, отже, на яких підставах перебуватимуть закордонні збройні формування в Україні, я не розумію.

Щодо відзначення Дня Перемоги у Другій світовій війні... Особисто в мене в родині воювали і діди, і бабусі. Так, для них це велике свято, але в мене таке враження, що пам’ять цих людей використовують з іншою метою — встановлення на пострадянському просторі гегемонії однієї країні. Це прикро, коли пам’ять про жертви використовується як камінчик в панівній ідеології нашого сусіда. На жаль, мілітаризація свідомості в Росії сьогодні поступово поширюється і на Україну. Подивіться, які серіали, фільми постійно пропагуються Росією: про Другу світову війну, чеченські війни, про різноманітні російські спецслужби. Ця інформаційна продукція стабільно фінансується, як правило, не комерційними структурами, а російської державою. Тобто, мова спочатку йшла про формування мілітаристського світогляду в Росії, а тепер є ще й експансія цього світогляду в Україну. Нам не вистачає миру, толерантності, гуманізму, а Україні пропонують цінності постійної війни і постійного насильства.

— Отже, як опозиція пропонує відзначати 9 Травня?

— На мою думку, 9 Травня не повинно відзначатися так помпезно, це достатньо інтимне свято. Я, наприклад, у цей день з мамою намагаюся ходити на могилу діда, для якого це дійсно було великим святом, він у блокадному Ленінграді втратив першу дружину та дитину. Але для цього мені не потрібно, щоб на моєму рідному Хрещатику постійно «брязкали» зброєю.

— До речі, міністр освіти і науки Дмитро Табачник пропонує вислів «Друга світова війна» замінити на «Велика Вітчизняна війна»...

— Під час Другої світової війни було два агресори. З одного боку, нацистська Німеччина, яка 1938-го практично розтерзала Чехословаччину, а з другого — СРСР, який спільно з Німеччиною напав на Польщу 1939-го. Не треба забувати, що перші спільні паради були між нацистами і комуністами в Польщі. Сталін спочатку непогано співпрацював із Гітлером і Європа була чітко розподілена між СРСР і Німеччиною. Радянський Союз після пакту Молотова-Ріббентропа став одним із агресорів, загарбавши країни Балтії, Бессарабію, розпочавши війну у Фінляндії. Лише через те, що один з цих агресорів виявився більш ненажерливим, і розпочалася війна. Чому комуністи про це сьогодні забувають?

Мені здається, історику Табачнику варто пам’ятати, що війна почалася не 1941-го, а 1939-го. Якщо він хоче перейменувати назву, то тоді за яку вітчизну і хто бився 1939 року? Думаю, що для багатьох фронтовиків, людей, які пережили війну, назва «Велика Вітчизняна війна» є прийнятною і святою, але це лише один із фрагментів, якій мав місце в СРСР. Тепер їй на заміну приходить європейська назва — «Друга світова війна». Я не думаю, що ці назви треба протиставляти, зі збільшенням інформації серед громадян заміна назви відбудеться сама. Адже за часів СРСР багато інформації приховували: було заборонено говорити про те, що Радянський Союз напав на Фінляндію, про пакт Молотова-Ріббентропа. Не треба протиставляти, як це робить пан Табачник, абсолютно нормальним буде використання обох назв. Той, хто ностальгує за радянської державою, а таких у нас чимало, може використовувати вислів «Велика Вітчизняна війна», а той, для кого цінністю є українська держава, буде використовувати вислів «Друга світова війна».

— А що ви мали на увазі, коли сказали про «деукранізацію України»?

— В одне це слово можна увібрати всі останні починання влади в гуманітарній сфері, як заяви, так і конкретні дії. Мова йде про створення спільного посібника для викладачів з історії в Україні та Росії, фактично в українських істориків заберуть право самостійно писати підручники. Ще — відмова від українського дубляжу в кінотеатрах, тобто припинення процесу поширення української мови. Влада сьогодні просто намагається законсервувати ситуацію, яка сприятиме подальшій русифікації. Мова йде про ліквідацію системи єдиної мови для написання тестів, тобто під виглядом європейських цінностей зменшується вага української мови. Хоча в самій Росії, яка, на відміну від України, є федеративною державою і на яку орієнтується нинішній уряд, єдиною мовою в складанні тестів є російська. Таким чином, якщо ми проаналізуємо гуманітарну сферу дій уряду, стане зрозумілим, що всі зусилля направлено на применшення рівня української мови, культури, зрештою, на фактичну ліквідацію українського етносу.

— З боку опозиції також лунають звинувачення і щодо наступу на свободу слова...

— Я можу навести особистий приклад, коли буквально минулого тижня мені як народному депутату і члену комітету з питань науки та освіти заборонили виступати в одному з житомирських університетів. Коли студенти пішли до проректора університету з пропозицією дати можливість мені виступити, той сказав, що це недоцільно. Раніше проблем з виступами у школах чи університетах не виникало. Я не думаю, що цей проректор отримав пряму вказівку від Міністерства освіти і науки заборонити мені виступати, тут, скоріш за все, мова йде про боягузтво і підлабузництво конкретної людини. Таке боягузтво притаманне багатьом чиновникам і, на жаль, багатьом мас-медіа. Тобто, стрижня самоповаги і розуміння демократії як цінності в нас іще немає. Для цього потрібен час, щоб це всотувалося з молоком матері, а це можливо лише за умов стабільної демократії та свободи слова.

Зараз уже відчувається серйозний відкат — ми це можемо бачити навіть у ЗМІ. Але, повторюю, він відбувається не стільки за вказівками, скільки через самоцензуру самих медийників, освітян, представників громадських організації. На жаль, знову повертається страх, підлабузництво, але з цими речами треба боротися не на рівні закону, а на рівні свідомості суспільства.

— Тому тут важлива роль опозиції...

— Я думаю, що опозиції час би й оговтатися. Чого гріха таїти: не всі чекали такого результату виборів. Деякі лідери опозиції взагалі не були готові до нього, тому певний час вони робили не зовсім коректні і правильні заяви, тобто проявили розгубленість. Сьогодні потрібно зробити роботу над помилками, тоді стане зрозуміло, що поразка була обумовлена жорстким публічним протистоянням між Тимошенко та Ющенком, а наслідок — розчарування виборців. Повторюю, нам треба навчитися переступати через власні амбіції і шукати більше можливостей для компромісу і точок дотику в опозиційному середовищі. Це перше. Друге — навчитися працювати з тими ресурсами, які є в нас, а це ресурс ВР, місцевих рад. Третє — це робота з новим середовищем (громадськими організаціями). Нам необхідно шукати нову еліту, нових лідерів громадської думки, якщо ця політична еліта сама завинила, значить не потрібно боятися допуску нових альтернативних політиків.

— Україна дуже боляче сприйняла звістку про трагічну загибель польського президента, його дружини та багатьох польських політиків. На вашу думку, як у подальшому розвиватимуться українсько-польські стосунки, адже практично ми втратили великого друга України?

— Мені здається, що польсько-українська співпраця вже є незворотною. Вона відбувається по багатьох горизонтальних лініях, тобто не лише на рівні Адміністрації Президента чи Кабміну, а на рівні громадських організацій, освіти, медіа. Головне, що польська еліта усвідомила: неодноразова втрата незалежності Польщею була значною мірою зумовлена гегемоністським планам Росії, зокрема через пригноблення інших народів, серед них українців. Незалежність України — це самоцінність не лише для українського, а й для польського народу, це одна із запорук існування польської незалежності. Поляки це розуміють — головне, щоб це усвідомили всі представники української еліти.