Монополія на «ідентичність»
Відмовляючи Донбасу та Криму у справжній українськості, навряд чи можна сподіватися на витворення монолітної націїМотиви, які спонукали Юрія Андруховича висловитися таким чином, цілком зрозумілі. Десятиліттями денаціоналізована та русифікована, Україна і дотепер не спромоглася оговтатися від завданого їй «культурного шоку». Інерцію тих тенденцій, що панували в культурно-мовній сфері за радянської доби, не подолано і сьогодні, суржик переможною ходою рухається на захід, вторгаючись вже у «святая святих» українства — Львів, натомість паростки української культури, позбавлені державного сприяння, загнані в глибоке підпілля. Зупинити процес розмивання української ідентичності та сприяти її відродженню за цих умов може лише цілеспрямована й послідовна політика, якої годі сподіватися від нинішньої влади. Відтак, коли йдеться про збереження мови й питомої української ідентичності, соборність не має бути «священною коровою», вважає пан Юрій. Якщо деякі регіони (Донбас та Крим), яким Україна «чужа й нецікава», приводять до влади антиукраїнські сили, доцільно дати їм змогу піти й не мучити ні себе, ані їх. Достоту як у хірургічній практиці: коли хвора частина тіла загрожує життю організму, розвиваючись проти його природи, рятують організм, жертвуючи органом, що хибує. Втім, чи насправді більшість населення на Донбасі належить до іншої політичної нації та прагне відокремитися від України? Чи справді нас ніщо не об'єднує, окрім державного механізму?
Факти неприйняття всього українського, про які дещо перебільшено каже пан Юрій, справді подеколи трапляються на Донбасі, але заледве це може свідчити про неукраїнську природу місцевого населення, його неукраїнську ментальність, а відтак — принципову несумісність із українською природою та нездатність узяти участь у творенні політичної нації. Певна річ, повністю відкидати присутність на Донбасі не притаманних українській ментальності архетипів не можна, але на загал, як на мене, ідеться радше про комплекс стереотипів, отже, не про відмінну природу, а про засвоєне протягом останніх кількох десятків років уявлення про її відмінність. Якщо день у день наголошувати на відмінностях — дарма, реальних чи вигаданих, — уявлення про їхню реальність стане аксіоматичним навіть у людей із критичним мисленням, не кажучи вже про буденну свідомість. Так чи інакше, даним уявленням вражені майже усі, тож на цьому емоційному тлі легко маніпулювати свідомістю (чим залюбки й займається місцева влада), представляючи будь-які українізаційні кроки як зазіхання на «нашу» природу та наголошуючи на її загроженості з боку «західняків», котрі, вважаючи «нас» «неправильними» українцями, повсякчас намагаються переробити «нас» на свій кшталт.
Пан Юрій говорить, що Київ намагався працювати над цим, починаючи з 1991 року, і я можу із ним погодитись — лише намагався. Голосу Києва тут майже не чути. На Донбасі панують місцеві інтерпретаційні моделі, чиє функціонування нагадує апріорні форми свідомості, що дозволяють не зважати на емпіричні факти: людина може мати україномовних батьків (або прабатьків), але щиро обстоювати «нашу», буцімто відмінну, природу. Власне, це й є «культурно-суспільна безпам'ятність», про яку згадує Ю. Андрухович. Але ж, даруйте, хто винен у тім, що за всі 20 років Київ не спромігся створити тут жодного впливового видання, яке б транслювало свою думку й доводило, що йдеться про відновлення справедливості й дерусифікацію, отже, про пошук питомої природи, а не її заперечення? Хто винен у тім, що Київ не спромігся створити на Донбасі установи, в яких могла б знайти собі застосування ота українська меншість, якій пан Юрій пропонує сьогодні емігрувати з Донбасу? Правда у тім, що про Донбас здебільше балакалося, і то — в негативному сенсі.
Насправді почасти мають рацію ті, хто каже, що «нас» («східняків») подеколи мають на заході за «неправильних» українців (чи українців, яких слід освідомити, наставити на путь істинну). Парадоксально, але така настанова є образливою як для тих донеччан, кому, умовно кажучи, противне все українське, так і для тих (надто для тих!), кому воно є близьким. Користуючись серед «західняків» чи не безмежною прихильністю, викликаючи справжнє захоплення своїми «правильними» поглядами та чуючи слова співчуття через «важкі» умови, в яких доводиться жити, «свідомий» «східняк» (цілком щиро закоханий в ідеалізований ним захід) раптом стикається із болісною думкою: а що, якщо його пошановують лише за його «правильні» погляди, ба — люблять «правильні» погляди в нім, а не його самого? Як зміниться ставлення, якщо він перестане відповідати цим поглядам, тому очікуванню? Чи сприйматимуть його таким, яким він є? Чи не відвернуться від нього?
У цьому контексті завжди згадую влучну статтю «Східноукраїнські кошенята» журналістки з Дніпропетровська Інни Завгородньої («Український тиждень», №3, 2009), інформаційним приводом для якої став заклик до сепаратизму ще одного західноукраїнського письменника Т. Прохаська (який, втім, пропонував Галичині відокремитися від решти України й зажити щасливим життям). «Умовно я також уявляла, що буде, якщо Україна насправді розділиться на дві держави, — міркує І. Завгородня. — Що я оберу — Рівне чи Ровно? Перша думка — що, звісно ж, західну її частину як ближчу мені за духом, як зідеалізовану мною — таку, в якій мені дуже сильно хочеться бути своєю. Але, подумавши ще, я розумію, що ні — якщо ми розділимося, я залишуся в Ровно чи десь там. Тобто або ви приймаєте мене з усією Східною Україною за мною і в мені, або я не з вами... Розмірковуючи про наші, Сходу із Заходом, стосунки, я все частіше думаю про любов. Причому нерозділену. А це — завжди драма».
Власне, в такому ключі я й пропоную розглядати обговорювані тут пропозиції Ю. Андруховича «відпустити» Донбас та Крим. Достатніх об'єктивних підстав для цього, як на мене, немає — є лише суб'єктивне ставлення. Річ у тім, що любов не має умовностей і застережень. Вона спонукає сприймати об'єкт любові таким, яким він є. Можливо, при цьому намагатися його змінити, але вже точно не зрікатися, якщо твої зусилля виявляються (на позір) марними. По-людськи зневіра Ю. Андруховича в спроможності впливати на Донбас й переконаність у марності таких спроб (зокрема і його особистих) цілком зрозумілі. Але ж це не зовсім так — насправді вплив є. Особисто для мене (як і для багатьох на Донбасі) Андруховичеві «Рекреації», «Московіада» та «Перверзія» стали свого часу дороговказом у майбутнє, а їхній автор — пророком новітньої соборної України, за яким хотілося вирушати у честолюбну путь внутрішньої інтеграції, поширюючи ідеї єдності на Донбасі. Тим більше прикро тепер читати його пропозиції ампутувати з національного організму «зайві», ба — засадничо «чужі» «справжній» Україні регіони. Апріорі відмовляючи їм у справжній «українськості», наголошуючи на інакшості та виштовхуючи їх із цієї ніші, ледве чи можна сподіватися на іншу реакцію, як неприйняття. «Українськість» — то якість, що властива усім українцям, і її не можна монополізувати.