Народження Незалежності

«Історія змушена повторюватися, тому що ніхто її не слухає», — один із найвідоміших афоризмів на історичну тему. Водночас історію мало слухати, її потрібно ще й переосмислювати та вміти робити висновки на майбутнє. Круглий стіл «Розпад Радянського Союзу й народження незалежності України, 1988 — 1991», організований Українським Католицьким Університетом, що зібрав учасників та очевидців процесів кінця минулого століття, став хорошою можливістю і дізнатися, і переосмислити. Ми вже коротко повідомляли читачам про цю подію (№107 від 22 червня 2011), яка дозволила слухачам дискусії з перших вуст почути досі публічно неозвучені історичні факти. Уже самі унікальні розповіді учасників дискусії про те, чому КДБ України не лише не стало на перешкоді демократичним силам, а яку роль воно відіграло у виході з підпілля Української греко-католицької церкви, чи яке значення мала для здобуття незалежності фотокопіювальна машина, варті того, щоб докладніше переповісти їх на шпальтах «Дня». Але оскільки учасники круглого столу не лише фіксували деталі з минулого, а й говорили про причини наявних сьогодні тенденцій та їх розвиток у майбутньому, ми вирішили піти далі й поставити декому з них, можливо, провокативне, але важливе запитання: чого варто чекати після двадцятиріччя незалежної України і якої стратегії треба дотримуватися всім нам, аби українська мрія стала реальністю?

НЕ БЕЗ ДОПОМОГИ ЩАСЛИВОГО ВИПАДКУ

Іван ГЕВКО, виходець із української діаспори, юрист світового рівня, на початку 1990-х фінансовий секретар Міжнародної дорадчої ради при ВР УРСР:

— 18 серпня я з дружиною Маргаритою та юристом Олексієм Лавринцем полетіли до Запоріжжя на концерт «Червоної Рути». Й опісля, прогулюючись біля Дніпра, я сказав Олексію, що не розумію, як це так: ми ходимо, вільно розмовляємо, і немає жодної контрреакції з Москви на ті процеси, що відбуваються в СРСР. Наступного дня вранці Олексій до мене телефонує й каже: «Іване, пам’ятаєш, про що ми з тобою вчора розмовляли? Увімкни телевізор». Я увімкнув і дізнався, що розпочався путч у Москві. Усі події тоді відбувалися блискавично. Я мав щастя під час путчу перебувати у Верховній Раді УРСР. І можу сказати, що певну роль тоді зіграв щасливий випадок. Коли стало зрозуміло, що путч не буде успішним, була скликана позачергова сесія ВР, щоб відреагувати на події в Москві. А 23 серпня забралася так звана народна рада — група демократично налаштованих депутатів. Я брав участь у тому засіданні. Тоді відбулася велика дискусія з-поміж членів народної ради, які поділилися на два табори. Одні виступали за те, щоб завтра проголосити незалежність, а інші говорили, що не хочуть незалежної комуністичної України. Спершу треба перемогти комунізм, а вже тоді думати про проголошення незалежності. Перемогла перша група. І тоді до мене підійшов депутат Іван Заєць і сказав, що завтра на сесії народна рада хоче висунути певні постанови, але не має можливості розмножити їх копії, щоб роздати депутатам. Я кажу: «Ідіть до секретаріату, у них є фотокопіювальна машина». А він відповідає: «Не можу, Хоменко контролює секретаріат, комуністи не розмножать ці постанови». У мене була приватна фотокопіювальна машина, а за тиждень до того я отримав із Москви пачку паперу. Тоді я взяв ці постанови (їх було близько одинадцяти), і ми цілу ніч знімали копії для всіх 450 депутатів. О шостій ранку я передав їх у ВР, й того ж дня Україна проголосила незалежність. Не знаю, що сталося б, якби я випадково не мав цього паперу й фотокопіювальної машини.

«НАЙМАСШТАБНІША ПРОСВІТНИЦЬКА АКЦІЯ НАПРИКІНЦІ 1980-х ВІДБУЛАСЯ В СИСТЕМІ КДБ УКРАЇНИ»

Євген МАРЧУК, український полiтик i державний дiяч, прем’єр-мiнiстр України (1995—1996), генерал армiї України:

— Я б хотів декілька слів сказати про один із компонентів, який, на мій погляд, мав дуже серйозне значення в тогочасних процесах. Ідеться про спеціальні архіви не тільки КДБ, а й компартії та різних відомств. Усі ці архіви було заховано за ста замками. Через це функціонувало багато міфів, які продукували в різних структурах ЦК КПРС і ЦК Компартії України. Я пам’ятаю, коли в систему КДБ прийшов план ЦК Компартії України «По разоблачению акции зарубежных пропагандистских центров о так называемом голодоморе в Украине», ми надали Леоніду Макаровичу Кравчуку, який був одним з комуністичних лідерів, багато реальних правдивих архівних матеріалів про Голодомор, після чого він на 180 градусів змінив свій погляд на це. Тобто навіть люди високого політичного рівня, які мали свій власний досвід, що міг би дозволити їм зрозуміти, що таке Голодомор, були в полоні радянських міфів. Але коли до керівництва СРСР прийшов Горбачов, розпочалася з великим спротивом сприйнята кампанія з реабілітації жертв політичних репресій. Це моя власна думка, але, як би хто не ставився до Горбачова, саме при ньому відбулася специфічна і надзвичайно складна трансформація в системі карально-слідчих органів. Для того щоб організувати процес реабілітації, треба було організувати в системі КДБ СРСР і України спеціальні підрозділи. Була вироблена специфічна інструкція, яким чином мала відбуватися процедура реабілітації. Треба сказати, що до цього навіть працівники КДБ України не мали доступу до цих архівів. Я особисто вперше зайшов в архів КДБ УРСР, коли став першим заступником. А там були такі речі, які вражали людей, що багато чого бачили на своєму віку. В Україні було близько 1,5 мільйона справ на репресованих обсягом від кількох сторінок до десяти вантажівок, як, наприклад, справа Союзу Визволення України. Процес реабілітації було приписано завершити за три роки. Були створені підрозділи, що складалися з молодих працівників, кожен із них мав вивчити справу, зробити висновки з погляду міжнародно-правової бази на момент, коли були репресії, з погляду сучасного законодавства і міжнародно-правових норм на період процесу реабілітації. Кожен керівник мусив все це прочитати, підписати й відправити до суду. Таким чином відбулася наймасштабніша просвітницька акція. Адже це були конкретні живі справи, починаючи ще з 1920-х років, які були прочитані працівниками, керівниками, а потім пішли в суд, і судді їх теж були змушені читати. Тому під час так званого ГКЧП система КДБ України його в принципі не підтримала і не підтримала саме тому, що не хотіла повертатися до всього того, про що дізналася. А це були криваві, страшні, але правдиві архівні матеріали.

Я дуже добре знаю, як відбувалася легалізація Української греко-католицької церкви. У центральному апараті КДБ працював українець Тимошевський, який працював над цією проблемою з позиції КДБ СРСР. Саме через КДБ СРСР ми намагалися довести керівництву КДБ України, що відбувається безперспективна, навіть із погляду дикої логіки тієї системи, боротьба, яка призводить до серйозної дискредитації влади. Можна довго розповідати, якими зусиллями була сприйнята ідея не доповідати по цій темі в ЦК Компартії України, а погодити її з КДБ СРСР. І в результаті багатьох розмов, не лише моїх, із Тимошевським, ми отримали відповідь: робіть, що вважаєте за потрібне. Тільки потім декілька обгрунтованих доповідних записок пройшли на рівні ЦК Компартії України і відбулося те, що називається легалізацією УГКЦ. Відбулося розкриття архівів. Мені особисто довелося передавати багато архівних речей кардинала Йосифа Сліпого.

ЩО ПІСЛЯ ДВАДЦЯТИРІЧЧЯ?

Мирослав МАРИНОВИЧ, український правозахисник, віце-ректор УКУ у Львові:

— Модель, на яку ми очікували і згідно з якою давня комуністична еліта повинна була змінити стилі управління, ідеологію й вивести суспільство на новий рівень, не спрацювала. Таку лінію можна було уявляти ще до чи під час Помаранчевої революції, але не сьогодні. І це змушує говорити про те, що ми на початках незалежності не вирішили певні важливі проблеми, зокрема, проблему відповідальності за злочини комунізму. Тому сьогодні ми знову повинні повернутися до питань моральної оцінки злочинів комунізму. У світовій історії є хороший досвід поєднання морального чинника з правовим. Якщо людина дає свідчення про свої злочини, вона звільняється від правової відповідальності. Це фантастична розв’язка, яка для нас була б дуже важливою. Але її не сталося. Тому певні осередки в суспільстві, які несуть на собі відчуття гріха, із нетерпінням чекали, коли хитнеться ситуація в країні. І це є та ретроспектива, яка дуже ускладнює нашу перспективу, поки вона не буде переосмислена.

«ЕПОХУ ТРАГЕДІЇ МИ ПРОЙШЛИ, ЗАРАЗ — ЕПОХА ФАРСУ»

Микола ВЕРЕСЕНЬ, журналіст:

— За двадцять років, попри бажання бігти дуже швидко, були закладені міцні та непорушні стандарти. І сьогодні ми маємо певні здобутки. Існує певний відсоток малого і середнього бізнесу, який вижив у жахливих умовах українських реалій. Ми маємо Інтернет, яким користується, як мені казали, більше десяти мільйонів. Триває об’єднання нації на базі певних спільних позицій. Деяких телепрограм просто не могло існувати ще за Кучми, а тепер вони є. У цілому я би сказав, що епоху трагедії ми пройшли. Зараз ми маємо епоху фарсу, коли спостерігаємо таке собі напіврадянське дежавю. Але це вже фарс. І мені здається, що він добігає кінця, і що сучасна влада перегортає певну сторінку. Я погоджуюся, що політики часто думають лише один про одного. Але виграє врешті той, хто з повагою поставиться до народу. А я переконаний, що розуміння українців набагато вище, цивілізованіше, ніж тих, хто поки що сидить на печерських пагорбах.

«УКРАЇНА ЯК ДЕРЖАВА ВЖЕ СКЛАЛАСЯ. ПИТАННЯ В ТОМУ, ЯКОЮ ВОНА БУДЕ»

Ярослав ГРИЦАК, історик:

— Українцям потрібно зараз робити дві прості речі: по-перше, не боятися, а по-друге, не впадати у відчай. Україна засуджена на успіх завдяки своїм ресурсам. Причому головним ресурсом України є не природні багатства, а достатньо освічене населення, яке вміє дати собі раду залежно чи незалежно від держави. Україна приречена на успіх за тієї єдиної умови, що влада не буде нам заважати. Тому єдине, чого українці зараз потребують, — це розуміти, що на владу немає чого покладатися. Ми повинні сьогодні вивести за рамки формули історію та мову — речі, які поки що нас найбільше роз’єднують та забирають у нас багато енергії. Найбільша увага сьогодні повинна бути зосереджена на політичних та економічних реформах. Якщо подивитися, що українцям найбільше болить, то це безробіття та корупція. А про що нам говорять по телевізору — про мову та про історію. Влада свідомо напускає туману, бо це виправдовує її недієздатність. Я завжди наводжу один приклад. Іспанія не була більш розколота, ніж Україна, але після Франко вони сказали: якщо ми зараз займатимемося історією, то нікуди не підемо, тому давайте забудемо про суперечки, поки не вийдемо з кризи. Окрім того, ми ж розуміємо, що це покоління не готове до нормальних дискусій на історичну тему. По-перше, воно мало знає, а, по-друге, воно переконане в своїй правоті. Варто дати шанс розібратися наступному поколінню. Немає жодної країни, яка не впоралася б зі своєю історією. Для цього існують певні тактики, механізми. Але в нашому випадку Україну діймають інші проблеми. Я твердо переконаний, що Україна як держава вже склалася. Вона має досить стабільний організм, і є суб’єктом міжнародного права. Питання зараз в тому, якою буде Україна. А за тих суперечок, які ми зараз ведемо, ми скочуємося у ранг країн третього світу. Це є більшою загрозою, і це треба зупинити. Єдине, що я розумію як історик — це те, що справжні реформи починаються тоді, коли суспільство досягає дна: згадаймо реформи в Іспанії після диктатури Франко, реформи Аденауера в Німеччині після програної війни, реформи «Солідарності» після падіння комунізму в Польщі. Україна вже дуже близько до того.

P.S. Звісно, ці репліки залишають більше запитань, аніж відповідей, отримати які вдасться лише під час глибокої та тривалої дискусії, до якої в перспективі мало б долучитися все суспільство.