«Наш поступ змінить нас...»

Втрата «категоричного імперативу»

Українське суспільство деморалізоване. Про це свідчить самооцінка нації. Не врятує його навіть релігійність. Уже не типовими, радше поодинокими, стають моральні аутсайдери, які не можуть і не хочуть змиритися з основною нашою проблемою і нещастям — відсутністю масової соціальної ініціативи. Про ці та інші феномени сучасності застерігає нас — «потенційних претендентів» до «аморальної більшості» — відомий учений, соціолог і філософ Євген Головаха.

Важко не погодитись. Та, мабуть, не треба досліджувати трансформації громадської думки, аби зробити невтішний висновок про те, що більшість нашого суспільства аморальна. Це видно в буденному житті, у побуті, про це говорять з екранів телевізорів, це доводять вчинки тих, кому ми доручили булаву. До речі, до «інавгурації» вони були найкращими уособленнями моральної та етичної цнотливості.

Про мораль сьогодні говорять достатньо, та нею керується мало хто. Релігійність стала доступнішою, а уявлення про мораль зменшилися вдвічі. Парадокс, але факт. Що ж цьому причина? Чи то час такий, чи то людина втратила свою внутрішню подобу заради прагматизму? Але риба гниє з голови. Тому абсолютно моральна людина згубилася б у цьому світі, вона, наче комаха, буде затоптана слоном. Те, що колись у Канта називалось «категоричним імперативом», сьогодні стало абсурдом з великої літери (нагадую, під ним Кант розумів людську дійсність, абсолютно співвідносну з мораллю). З ніг людину збила жадоба до наживи, меркантильність, заздрість. Не дає про себе й чути єдиний кат — тихий голос сумління. А жертвою стала мораль. Чи реабілітується вона? Навряд... І це проблема не тільки України. Цією душевною хворобою страждає увесь світ.

Катерина КОЛОДІЙ

Журналістика як «служба порятунку»

Можливо, суспільство не так і змінилося за останні десять років. Згодна, що тепер батьки вчать дітей змалку, що все, або майже все, можна купити чи продати. Хоча хто сказав, що раніше ніхто не купував і не продавав те, що належить моралі? Продавали, тільки не за гроші, а за ідеологію (у дітей «кумиром» був Павлик Морозов).

Нині у грошовому еквіваленті вимірюють, чи принаймні намагаються, все, що стоїть поза сім’єю. І — о диво! Я продаю — це добре, продає хтось інший — це злочин. Людям у таких умовах легше вимірювати явища у грошах, легше одне одного зрозуміти, бо стосунки між ними (людьми) переважно обмежуються «комерцією». Люди дійсно не бачать себе такими, якими вони бачать інших, бо схильні ставити себе вище навіть від тих, хто знаходиться на такому ж рівні. Всіх навколо знати неможливо, тому залишається оцінювати оточення. А людина надзвичайно рідко опиняється серед не собі подібних. У такому колі всіх, хто чимось відрізняється, або використовують, або виштовхують за межу. Таким чином усереднюють середовище, роблять так, щоб якомога менше було розбіжностей у поглядах. Тоді все, що робиться, не викликає заперечень. Лідер у групі — дійсно найкращий і найактивніший виразник усередненого інтересу цієї групи.

У нашому суспільстві люди звикли не виділятися. На тлі владних змін вони навчилися швидко пристосовуватися: так, ніби ніколи не було інакше. Аналіз того, чому окремі аспекти життя змінилися саме в цей бік, рідко виходять за межі кухні. Напевно, через закладене у підсвідомість переконання, що будь-яка ініціатива карається.

Журналістика ж займає одну з найвигідніших позицій. У великій мірі від неї залежить, як надалі діятиме «аморальна більшість». Чи захоче вона такою залишитися, чи штовхне розвиток суспільства в другий бік. Звичайно, зміна (кардинальна) суспільних настроїв — це справа не однієї публікації чи виступу на TБ або радіо. Йдеться про позицію всього журналістського корпусу, про його виховання (читайте: навчання) і самовиховання. Все-таки журналісти виходять з тієї ж «аморальної більшості», але різнобічність бачення і підходу до оцінки суспільних явищ не може формуватися під впливом якогось одного середовища. Висновок не можна зробити па основі єдиного факту, а належність до більшості (у нашому випадку — пасивної, інертної) змушує оцінювати ситуацію в одному ракурсі. А це все одно, що дивитись на скульптуру тільки у фас, не обійшовши творіння навколо.

Олена ТРЕТЯЧЕНКО

«Наочна» соцiологiя

Аморальність, що є нічим іншим, як раком душі, — у розряді найактуальніших проблем будь- якого суспільства. Прикро, що у нашому суспільстві ця незвична, важко виліковна хвороба супроводжує не одиниць, не половину, а більшість. Проте цей висновок, до якого дійшов у своєму соціологічному дослідженні Євген Головаха, звучить непереконливо. З однієї причини, про яку хоча й згадує пан Євген, але одразу ж її спростовує. Йдеться про релігійність. Мовляв, релігійність зросла більш, ніж удвічі, а уявлення про мораль у зворотному напрямку... Як тоді пояснити той факт, що зустрічі з Папою Римським Іваном Павлом II у 2001 році були такими численними? Важко повірити в те, що тоді зібралися аморали. А їх, нагадаю, було більш ніж багато. Раділа душа, стискалось серце від щастя, що усвідомлення існування Бога і Його верховенства прийшло до нашого суспільства. Та кількість людей, що вітала приїзд Івана-Павла II, — наочна соціологія, яка є тим беззаперечним фактом, що не підлягає спростуванню.

А от узагальнення Євгена Головахи — сумнівні та суперечливі, як і соціологія загалом, до якої суспільство, чи принаймні та його частина, яка вдається до аналізу та порівняння, ставиться з підозрою. Але припустимо, що висновок про аморальну більшість є справедливим. Чому тоді пан Євген так глибоко переконаний, що у суспільстві з аморальною більшістю не може бути фальсифікації виборів? Чому Євген Головаха не може повірити в те, що в когось можуть забрати шiсть вiдсоткiв? Чому він називає це казкою, ховаючись за якимись сумнівними дослідженнями?

Чи не є казкою припущення самого Головахи щодо покращання ситуації через 20 років? Якщо на моральність, виходячи із суджень пана Євгена, не впливає релігійність, то невже вплине Указ Президента від 4 лютого, в якому Глава держави вимагає від уряду вжити заходів «щодо поліпшення стану моральності та зміцнення етичних засад у суспільстві»?

Оксана БАЛІЦЬКА

Феномен «аморальності янгола»

«Україна – країна замріяних янголів» — це афоризм, який з ідеальною точністю влучив у саме ядро української ментальності і повністю розкрив її суть на тлі історичному, культурному та духовному.

У своїй гнітючій замріяності, на яку вони не мають жодного права, ці чудернацькі створіння забули, для чого їм дані крила, які закам’яніли без неба та вільного польоту. Не помічаючи нікого навколо себе, вони лише звертаються з молитвами про допомогу до того, чиє обличчя насправді ж ніколи не бачили, натомість того, щоб замислитись над запитанням, що вони можуть зробити, аби не тільки чути голос зверху, але й зрозуміти, кому він належить.

Але важко янголам українського походження переступити поріг своєї байдужості та незгуртованості, щоб змінити плазування на зорі, до яких можна доторкнутися. Спихаючи усі невдачі на іронію долі, вони із незрозумілою гордістю та заплаканими очима тільки те й роблять, що сподіваються, ніби наступні змінять на краще їх світ.

Так, час лікує рани, але йому необхідно надати ліки. Чекання – це справа слабких, за яке винагороджують спокоєм, але іноді це може означати смерть. Тому що збайдужіння, на яке захворіла українська нація янголів, ще не врятувало жодної людини. Що ж тоді говорити про цілий народ, який просяк цією отрутою? Вони відучилися довіряти людям і самим собі, відчувши себе непотрібними на землі, яка дарувала їм життя. Вони були змушені, а потім це увійшло у звичку, зрівнювати із чорною землею честь, запорукою якої колись було слово і яке тепер втратило свою незворушність. Соромом було проявляти незаплановану ініціативність, натякаючи на індивідуальність, коли на кожному кроці наголошували, що «я» – остання буква в алфавіті, тим самим зрівнюючи особистість до рівня чорної маси. Саме тому в нас люди все-таки «скромні», бояться виділятися, тому що бути кращим — нібито небезпечно, та i якось не гарно. І зовсім це не особливість нашої православної культури – це відгомін історичної епохи, яку іменували «століттям сатани». Із клітки ми потрапили до джунглів, отримавши аж занадто свободи, яку неможливо вмістити в якусь посудину і почастувати всіх однаковою кількістю.

Такий стан речей втомлює, і ми вкотре хочемо купити в когось нову клітку, в якій можна було б знову відпочити, а для заспокоєння совісті — виставити крила із-за ґрат. Ми прагнемо далі мріяти, бо реальність нас лякає, тому що вимагає занадто вже багато зусиль, як для янголів. Таке враження, що українці ще не готові до польоту, якого так прагнули, – чи то через те, що ще не зовсім остогидло плазування, чи через те, що вже занадто стало звичним.

Оксана КОРДОБА

Ідеалістичні пасовища для втаємничених

Наскільки розумію, Євген Головаха чітко і недвозначно, з відчуттям наукового об’єктивізму проводить демаркаційний розтин. По однім боці — «аморальна більшість», по другім — жменька «моральних» аутсайдерів. Причому коріння першого феномена науковець якимось непрямими, майже таємничими для мене шляхами (може, тому, що сама радянська концепція існування мені дещо далека) відшукує в розпаді Радянського Союзу. Мовляв, радянські часи — це погано, але пострадянське похмілля — це ще гірше.

Мораль виявилась жертвою змін. Цікаво, вона була цнотливою, неторканою, пещеною і бещеною ще до того?

Комуністично згуртовані люди були добрішими, працьовитішими, спраглими допомогти іншим? Можливо. Але вони були заляканими.

В українській людині проявляється матеріалістична орієнтація? Так. Але цього не могло не бути в час великого переселення ідей Сходу і Заходу. Зрештою, людство завжди рухається за синусоїдою.

Гроші вирішують усе, люди встановлюють собі матеріальні еквіваленти. Гроші як чинник тиску на особистість. За Радянського Союзу такого не було. Так. Але було інше. Тиск влади, тиск «великих», «святих» ідей. А люди (більшість) нічого не розуміли.

Зараз люди незадоволені. Так. Але раніше слово «незадоволеність» було заборонене в мисленнєвому раціоні. В інтелектуальному герметизмі дарували куцу мораль.

Більшість стала аморальною. Вона не стала такою.

Вона такою була. Ще Ніцше писав: «Найтяжче карають за чесноти». І карали. І каратимуть. Ідеалістичне пасовище Євгена Головахи — для втаємничених. Мені туди не проникнути. Завжди були ті, які від себе багато вимагають, але завжди будуть ті, яким чужі зусилля до самовдосконалення. Були апостоли, але були вбивці. Була мораль і аморальність. Я не вірю, що пророка не закидають камінням. Але я також не повірю, що над ним не плакатимуть грішники.

Ольга СТАНЧАК

Нотатки про цинізм

Не стоит прогибаться
под изменчивый мир
— пусть лучше он прогнется под нас...

А. Макаревич

Як часто ми буваємо циніками. Так часто, що це входить у звичку. Як спокійно ми прогинаємось під цей світ, свідомо заплющуючи очі на все добре, що з нами таки відбувається, — відбувається навіть попри всі негаразди та болі нашого сьогодення. Ми так часто заплющуємо очі, що скоро осліпнемо.

Стаючи моральними «аморфностями», ми автоматично вибираємо й свій шлях — дорогу хронічних песимістів та циніків. Циніки обирають до влади таких же, як і вони самі, циніків, і в результаті постає цинічне суспільство, і, цілком імовірно, що воно економічно процвітатиме, так буває часто. Та що ми при цьому втрачаємо?

ЦИНІЗМ У ПОЛІТИЦІ

Задорнов у своїх «Задоринках» каже, що цинік — це людина, яка усьому знає ціну, але нічого не цінує. Таке (теж не без цинічної нотки) визначення, вважаю, цілком можна припасувати до політиків (чи то пак, політиканів) сучасного штибу. Якщо заглибитися у природу виникнення цієї не найприємнішої риси людської натури, то можна вивести формулу цинічного бачення світу — з певних психологічних комплексів, негараздів, прихованих розладів тієї чи іншої особистості. А коли до влади приходить людина з прихованим комплексом, то, природно, вона якнайенергійніше намагатиметься цей комплекс приховувати і надалі. Пауло Коельо у своїй уже нашумілій «практичній рекомендації США щодо вирішення «іракської проблеми» мало не прямим текстом звинувачує у вищеописаному Джорджа Буша. Та й у світовій історії прикладів цинічних політиків, диктаторів, президентів, тиранів є немало, тому говорити про них більше не будемо.

ЦИНІЗМ У КУЛЬТУРІ

У культурі справи з цинізмом дещо інші. Культура (як елітарна, так і маскульт) — це, як не крути, товар. Дуже і дуже своєрідний, який продають не тільки за гроші. У будь-якій культурі існує поняття моди — на ту чи іншу течію у музиці, на ті чи інші тексти у піснях, на тi чи іншi кіно, літературу, живопис. І навіть елітарна культура, представники якої так часто заявляють про свою «чистоту» та благородність високих помислів, давно вже втратили цю цноту, бо у всі часи, коли народ вимагав хліба і видовищ, йому їх давали; тож коли зараз народ у своїй більшості, як стверджують соціологи, втрачає моральне обличчя, стає все більш цинічним, то і культура починає хворіти на цю іржу. Починають вилазити назовні чиїсь комплекси, уже навіть стає модним їх демонструвати й певним чином «рекламувати». Тобто відбувається «переоцінка цінностей навпаки» — всі знають реальну ціну культури, проте ніхто по-справжньому її вже не цінує, — поодинокі винятки лише підтверджують правило. Переважно в ціні те, що диктує і ще продиктує мода в суспільстві.

МАСОВИЙ ЦИНІЗМ

Вчитайтесь уважно. Не життя робить з людини циніка, а сама людина робить таким своє життя. Соціальний цинізм починається з соціальних переломів і тотального поширення песимістичних настроїв, потім цей «сплав соціальних почуттів» непомітно переростає в байдужiше ставлення до самих себе, з’являється ніби «самосміх»(я це іще називаю «хаос і самовтеча, втеча і самохаос»). А вже після цього проявляється справжній, гіркий і подекуди чорний цинізм. Хоча у результаті серйозних змін у державі можуть виникати й інші прояви масової психології, не обов’язково цинізм чи втрата моральності. Інша справа: на жаль, цинізм (на відміну від здорового егоїзму чи здорової агресивності — і така існує) не веде до якісних змін, він гальмує розвиток суспільства загалом.

Подвійна мораль, моральні комплекси, рабська психологія, соціальний цинізм... Висновки відомого соціолога Євгена Головахи після проведених досліджень про морально-духовний стан нашого народу просто-таки вражають. Ми аморальні у своїй більшості і в цьому наш феномен. З інтерв’ю цього ж вченого газеті «День» випливає, що українці — це самі аутсайдери, маргінали, безініціативні особи, які борсаються там, «де є стеля, а дна немає».

Так воно чи не так — здається, життя не дає часу на філософські роздуми, адже потрібно рухатися вперед, і рухатися такими, якими ми вже є. «Наш поступ змінить нас...» сам, так, що ми цього можемо просто й не помітити, просто змінитися. Тут проблема постає так само, як і проблема громадянського суспільства (улюбленої теми багатьох) — якісна зміна на психологічно-морально-суспільному рівні не запроваджується ані законами, ані наказами, ані ще якимись спеціальними реформами. Для досягнення такої високої цілі, як повернення народові його морального й духовного обличчя, потрібно в усьому рухатися вперед. Хоч би за яку справу ми бралися (від розробки проектів до підмітання вулиці), ми маємо робити її совісно, якісно, якнайкраще. Нехай це звучить смішно і не по-науковому, та все одно у цьому щось є. Робити будь-яку справу не для когось, не для «галочки», не для керівництва, і навіть не для себе, а насамперед для тих, хто прийде після нас. Буде непросто, але, пам’ятаєте, як там у старому анекдоті про Мойсея, до якого євреї на 40-му році виснажливих мандрів пустелею пред’явили претензії? — «а годувати у дорозі ніхто й не обіцявся».

Post Scriptum

Ніщо нас не пов’язує так,
як наші вади.
Оноре де Бальзак

Нехай нас об’єднають
хоча б наші вади.
І ще: «Коли назад немає дороги,
треба думати про дорогу вперед».

Пауло Коельо

Олена ДУБ

Так і живемо...

У тому, що українське суспільство нездорове, немає нiяких сумнівів. Споконвіку воно страждає на занижену самооцінку. Його постійно турбують нерішучість і розгубленість. Така собі майже класична «дезорієнтація на місцевості». А ще, уже в період «нової ери», ми заразилися славнозвісною хронічною багатовекторністю. Тож недуг сучасним українцям не позичати. Більше того, вони раді були б поділитися ними з кимось, однак у інших народів — імунітет. А у нас... А у нас навіть вакцини немає, аби зробити щеплення і бодай один сезон бути здоровими.

Так і живемо. Постійно страждаючи на одні і ті ж хвороби.

Одні з них періодично загострюються, даючи при цьому ускладнення. Інші нібито ремітують, однак це не надовго і тільки для того, аби в могилу нас не звести. Час від часу до хворобливої України навідуються заморські лікарі. Вони-то знають, як нам допомогти. Напевне... І не приховують цього знання. Лікувати українське суспільство береться кожен, кому не ліньки. Пігулки, мікстури, мазі, компреси... І все це — продукти їхньої цивілізованої «медицини». Ми купуємося на ці передові ліки. І ніхто навіть не засумнівається: мовляв, як це так — чужий дядечко їде за свій кошт в Україну, ще й з повними валізами різноманітних панацей, і роздає їх направо-наліво? А можливо, у цього дядечка свої інтереси щодо нашого суспільства, яке постійно температурить, а в перервах між нападами лихоманки не здатне тверезо мислити?.. Але у нас нема кому аналізувати. Суспільство ж бо хворе. А ті, хто ще з тих часів запаслися чудодійною вакциною, якої тепер вдень з вогнем не розшукаєш, вдають, що нічого не бачать, не чують і вже напевне нічого нікому не скажуть.

Так і живемо. Здеморалізованість суспільства прямо пропорційна політичним і соціально-економічним процесам. Українці сьогодні не знають, куди їм голови прихилити. Тут — зле, там — недобре... А як інакше, коли навіть школяреві видно, що «вищі світу українського» дбають виключно про свої інтереси. Живуть від виборів до виборів. Закінчився один передвиборний марафон — влада нібито змінилася чи, радше, оновилася, дещо посвіжішала. А допоки вона увійде в образ, розкачається — уже час боротися за мандати на майбутній строк... І так — до безконечності. У паузах наша влада схильна ще й до забавок. У масонство погратися, чи що? А далі, очевидно, можна й іншу гру придумати — у фюрера, скажімо...

А що в економіці? Туди взагалі не варто зазирати, а вникати — тим паче. Інакше серцевий напад гарантовано. Мало того, що на зародковій стадії появи незалежної України наше суспільство обібрали до нитки, завдавши таким чином удару нижче пояса, так вже і в часи нової держави постійно контролюють вміст його кишень. І не дай, Боже, перевищити встановлений зверху ліміт... Тоді ж бо, влада це добре розуміє, народ почне думати. І думати не про те, як прогодувати свою сім'ю завтра, а про те, на що годують свої сім'ї народні обранці і обранці народних обранців... Не важко передбачити наслідки такої трансформації. Народ почне бунтувати. А владі це не на руку. Їй набагато вигідніше тримати наше суспільство на коротенькому 150—300-гривневому ланцюжку, який подекуди можна ще й обрізати, щоб люди не розслаблялися, адже українці — народ воістину унікальний — призвичаюються до всього, навіть до, на перший погляд, нереального і незбагненного.

Так і живемо. Відтак чого дивуватися нашій прогресуючій аморальності? І дозвольте не погодитися, що 20 років тому її не було, а якщо і була, то не в таких масштабах. Просто тоді в лапах ще більш авторитарної, аніж сьогодні, влади, народ навчили думати, що суспільство — цілком моральне, що циніків ще треба пошукати і т.д. Така була традиція. Тепер же маємо задекларовану демократію. Шкода тільки, що українці розуміють під цим поняттям виключно можливість робити і говорити все, що завгодно. Тож і говорять, що їхній сусід, брат, сват — здеморалізована особистість, для якої нічого святого нема. У людей з'явилася можливість сказати те, за що раніше могли по шиї надавати. І тільки дурень не скористається такою можливістю. Звісно, кожен зокрема циніком себе не вважає. Але він має право (ох, ця псевдословесна байка!) вважати такими тих, хто його оточує.

Так і живемо. Нібито здеморалізовуючись щодень. Та так і до істинних джунглів недалеко. Зате людина на те і називається людиною, що їй Господь розум дав. І, за законами «джунглів», тут має спрацювати інстинкт самозбереження. І він неодмінно спрацює. Ми ж бо ще живемо! Як-не-як, але живемо. Камінь спотикання лежить у площині хронічної неусвідомленості, ким ми є і ким можемо бути. Сьогодні ця неусвідомленість перейшла епідеміологічний поріг. А після нього, стверджують медики, слід очікувати покращання.

Галина ГУЗЬО