Націоналізм і проблема постколоніальної модернізації

Якраз рік тому Центр вивчення громадської думки «Соціоінформ» оприлюднив результати дослідження ідеологічних уподобань жителів Львова. З’ясувалося, що майже 25% опитаних городян вважають найбільш близькою для себе ідеологією націоналізм, а 28% — національну демократію. Всі інші ідеології набрали значно меншу кількість прихильників, а 6% респондентів не схиляються до жодної з них.

У цьому дослідженні, як на мене, найцікавішою є не кількість симпатиків тих чи інших ідеологічних доктрин, а той зміст, який вкладають жителі Львова чи якогось іншого українського міста в два зазначені поняття, і той спосіб, яким чином вони розрізняють те, що звуть націоналізмом та національною демократією, бо насправді йдеться про більш загальний термін і його окремий випадок, конкретизацію. Нарешті (і це головне), йдеться про певні міфологеми, пов’язані з поняттям націоналізму. І не тільки в Україні.

ЛІКИ ВІД КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕДУГИ

Щодо розуміння поняття «націоналізм» і в сучасному світі, і в Україні існує чимало псевдотеоретичних забобонів. Адже найбільший відбиток на розуміння сутності націоналізму з певних історичних причин наклав і досі накладає ліволіберальний дискурс європейської політичної думки, який нерідко ототожнює поняття «нацизм» і «націоналізм» і доходить до того, що оголошує білоруського президента Олександра Лукашенка «останнім націоналістичним диктатором Старого Світу». Водночас ліві ліберали й сучасні марксисти в своїй більшості згодні поблажливо ставитися до радянського комунізму і його злочинів, не вбачаючи в комуністичній ідеології відчутного радикально-націоналістичного присмаку (в Маркса з Енгельсом, які впровадили поняття «контрреволюційних націй» і зарахували майже всіх слов’ян — від чехів до українців — саме до них, приречених «згоріти у вихорі революційної бурі» — присмаку німецького націоналізму в його шовіністичному вигляді, у Сталіна й Брежнєва з «Росією — старшою сестрою» — у вигляді російського великодержавництва).

З іншого боку, чинні адепти українського націоналізму здебільшого ототожнюють його з етнократичним рухом; все зазвичай зводиться до етнолінгвістичної та етнополітичної проблематики, за використання термінів і метафор «зайди», «манкурти», «корінна нація», «лінгвоцид», «покручі», «автохтонне населення», «відступники», «квоти для етнічних українців у владі» тощо.

За такого підходу не береться до уваги відмінність етносу як наслідку історичного розвитку й нації як модерного витвору доби ствердження політичних демократій та побудови громадянського суспільства; як образно зазначав двадцять років тому грузинський філософ Мераб Мамардашвілі, «нація — це той етнос, у тілі якого добряче попрацювала конституція», іншими словами, це спільнота вільних громадян тієї чи іншої країни. Усі без винятку європейські держави раніше чи пізніше ствердилися на грунті націоналізму й саме Європа «винайшла» колись національну державу й націоналізм у його головних різновидах. Ще Іммануїл Кант наприкінці XVIII століття образно зазначив, що Європа або створить спільноту національних держав з республіканською формою правління, і тоді там пануватиме довічний мир, або шлях європейцям простелиться у дуже несимпатичному напрямку — на такий собі «цвинтар людства».

Власне, послідовно проведений строгий науковий підхід змушує вести мову про національну демократію як один із досить численних різновидів націоналізму. Адже націоналізм у науковому розумінні цього поняття — це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології і практики; згідно з Коротким Оксфордським політичним словником, «націоналізм — це перетворення відданості своїй нації у тверді принципи та програми», а для постколоніальної держави, якою де-факто є сьогоднішня Україна, це якраз і є найголовнішим — створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії. Таке завдання на певному етапі розвитку мусить відсунути на другий план різні підходи до вирішення конкретних соціальних та економічних питань — бо ж інакше просто не існуватиме спільного грунту для їхнього ефективного розв’язання. Відтак не дивно, що, скажімо, партія Індійський національний конгрес в Індії напередодні здобуття незалежності змогла об’єднати під прапором націоналізму такі виразно різні постаті, як модернізатор та апологет раціонального економічного планування Джавахарлал Неру, поміркований марксист Крішна Менон та противник всебічної індустріалізації країни аскет Мохандас Ганді, знаний більше як Махатма.

Об’єднання на грунті націоналізму можливе й після здобуття державної незалежності, навіть упродовж тривалого часу, якщо цій незалежності щось перманентно загрожує. Так сталося в сучасному Ізраїлі. Процитую ще раз Оксфордський словник: «Як і чимало форм націоналізму, сіонізм, будучи його окремою формою, толерантно ставиться до значного ідеологічного розмаїття: можна бути релігійним або світським сіоністом, вірити в капіталізм чи соціалізм у державі Ізраїль». Власне, за висловом арабського мислителя Франца Фанона, націоналізм є ліками, необхідними для лікування людства від недуги колоніалізму (можна додати: в усіх його вимірах, включно із інформаційно-культурницькими, економічними та геополітичними).

Але при цьому слід пам’ятати, що передозування будь-яких ліків може призвести до неприємних, а часом і смертельних наслідків.

СКІЛЬКИ ІСНУЄ НАЦІОНАЛІЗМІВ?

Дві основні форми націоналізму (в реальності їх більше, але візьмімо до уваги найперше ці два, так би мовити, «ідеальні типи» націоналістичної ідеології та практики) — націоналізм модернізаційний, революційний або ж реформаторський та націоналізм консервативний, традиціоналістський, антивестернізаційний. Існування обох цих форм об’єктивно зумовлене станом суспільства в країнах, що або тільки борються за свободу, або щойно звільнилися, або істотно відстали у розвитку від передових держав, хоча й залишалися незалежними.

І хоча серед країн, у яких сьогодні бурхливо розвивається націоналізм, можуть існувати держави з довготривалими традиціями, яким не загрожує втрата незалежності чи територіальний розпад, проте з націями, на грунті яких вибудовуються державні механізми, справа складніша. У Латинській Америці, де більшість держав святкуватимуть своє 200-річчя, донедавна, а подекуди й донині, відповідні нації з відповідною культурою, самосвідомістю і власним місцем у «світовому оркестрі» виглядають недеформованими. Іншими словами, спершу виникла Бразилія, а потім її жителям належало стати бразильцями.

Ще складніша справа з цим у країнах Азії і зовсім погано у Тропічній Африці, де процеси націоформування виливаються у криваві релігійні та етнополітичні (а то й міжплеменні) війни, постійно виникають (часом успішні) спроби створення нових державних утворень — дуже схожі на те, що коїлося у Європі кількасот років тому, коли Старий Світ тільки вступив у добу творення націй та національних держав.

Власне, це відбувається головним чином тому, що ці країни вчасно не пройшли стадію т. зв. модернізації (дуже широке поняття, яке охоплює кардинальні зміни у всіх головних сферах суспільного життя — від літератури до соціальної структури) або ця модернізація виявилася частковою, бо проводилася силоміць, неорганічно, в інтересах колишньої метрополії. Серед наслідків цього — серйозні проблеми з соціальною структурою суспільства: там є дуже багаті люди, проте абсолютна більшість населення перебуває на межі чи за межею бідності. А загальне економічне зростання країни за таких обставин не може зарадити подоланню бідності, що унеможливлює консолідацію нації задля розв’язання найголовніших проблем розвитку.

Додамо до цього домінування компрадорського капіталу (притаманне більшості постколоніальних чи неоколоніальних країн) неповну структуру суспільства (певні верстви, головним чином пов’язані зі стратегічним політичним і економічним менеджментом, практично відсутні), недовершену й нецілісну національну культуру (щодо України ця ситуація блискуче описана ще наприкінці 80-х Іваном Дзюбою), і, можливо, головне — продовження бачення й оцінювання підколоніальним народом себе самого не власними очима («очима своєї культури»), а очима колонізатора, тобто неадекватне національне світовідношення, з відповідною «сліпотою» щодо вибору своїх перспектив розвитку, — й отримаємо картину того, на грунті чого виростає націоналізм у тій чи іншій формі й що він прагне змінити.

ПОЄДНАТИ НАЦІЮ Й ЦИВІЛІЗАЦІЮ

Відповіддю на виклики постколоніальної чи неоколоніальної ситуації може бути або бажання радикальним чином змінити стан справ у себе в країні, пройшовши більш чи менш швидко (від цього залежить обрання політичних засобів та їхній радикалізм) той шлях, який вже пройшли розвинені держави та нації; або ж намагання відмовитися від тих чи інших засадничих сторін світового прогресу, законсервувати певні традиції, піти іншим, «істинним» шляхом, ніж ішов світ, відкинувши оновлення суспільства шляхом реформ та революцій. Останній варіант націоналізму сьогодні притаманний, скажімо, низці ісламських країн, а його радикальним виявом виступають такі носії всесвітнього тероризму, як Талібан та «Аль-Каїда», тоді як націоналізм єгипетський, курдський чи сирійський мають у своїй основі чітко викшталтований модернізаційний стрижень — не кажучи вже про турецький націоналізм Кемаля Ататюрка та його ідейних спадкоємців.

Націонал-реформаторство чи, в дещо іншій термінології, революційно-демократичний націоналізм бере початок із китайської партії Гоміндан (Сунь Ятсен і Чан Кайши), згаданого вже кемалістського руху в Туреччині, Індійського національного конгресу в Індії (від початку ХХ століття і до наших днів), Інституційно-революційної партії в Мексиці. Друга хвиля націонал-реформаторства — це перонізм, це політичні рухи, які виникли під його впливом у Латинській Америці, це різноманітні варіанти арабського соціалізму. Третя його хвиля — це новітні націонал-демократи в низці пострадянських країн («новітні» тому, що «перші» націонал-демократи в Україні з’являються на початку ХХ століття; їхніми ідеологами були Іван Франко і Михайло Грушевський, а «другі» — це революційна ОУН після 1943 року, після ухвалення завдяки Роману Шухевичу нової партійної програми).

Але всі три хвилі — це розвиток того самого явища, оскільки проблеми тут, власне, в основі своїй спільні: суспільна й економічна модернізація, ствердження національного капіталу, підвищення (і помітне) частки кінцевого продукту в промисловості й сільському господарстві, розвиток національної буржуазії як спонсора й споживача продукції структурованої по-сучасному національної культури, формування ефективної національної політичної еліти, визнання соціальних і політичних прав найманих працівників, консолідація «верхів» і «низів» у єдину націю тощо.

Український національно-демократичний рух став рушієм відновлення незалежності Української держави наприкінці 80-х і на початку 90-х рр. та головною запорукою збереження цієї незалежності в першій половині 90-х років. Попри те, що націонал-демократи тоді не мали більшості у Верховній Раді й своїх представників на чолі держави та уряду (максимум — це декілька міністрів чи віце-прем’єрів), їхній вплив на політику влади був вельми серйозним, часом вирішальним. Проте останнє десятиліття стало для української націонал-демократії часом перманентної кризи, виходу з якої наразі не видно. Основою цієї кризи стали не тільки й не стільки персональні якості лідерів цього руху та об’єктивні соціально-політичні чинники, скільки невірне розуміння самих засад ідеології національної модернізації.

Тож розглянемо, бодай коротко, ті ідеологічні та світоглядні настанови, наявність (чи відсутність) яких стала на заваді подальшому розвитку української націонал-демократії як того важливого «ферменту», без активної участі якого ефективний розвиток нашої країни навряд чи можливий, хоча це, можливо, не усвідомлює значна частина учасників теперішніх політичних процесів.

МІФИ ТА РЕАЛІЇ НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО ДИСКУРСУ

По-перше, «загальновідомо», що націонал-демократи (і всі націоналісти як такі) — це праві політичні сили. Але яка практична й теоретична основа такої «загальновідомості»? Якщо спробувати дошукатися витоків, то ми побачимо, що «хрестоматійні» націоналісти — ОУН-Б з 1943 року — виступали як політична сила з виразно лівою, соціалістичною і водночас демократичною ідеологією. Натомість у писаннях більшовицьких пропагандистів цю політичну силу ототожнили з нацистами (в ліволіберальному західному й неорадянському дискурсах — начебто «ультраправими», хоча насправді це не має нічого спільного з дійсністю, як це наочно показав, скажімо, пітерський історик Олег Плєнков у своїй книзі про соціалізм Гітлера).

А далі накинута ззовні «правизна» була врешті-решт некритично сприйнята самим керівним корпусом національно-демократичного руху, хоча насправді в кращі роки цей рух (власне, Рух) у своїй основній масі та його лідер В’ячеслав Чорновіл належали до лівих націонал-реформаторів; саме тому мали націонал-демократи серйозну підтримку в суспільстві, що вони на перших етапах своєї діяльності поєднували захист національних та громадянських прав з обстоюванням принципів соціальної справедливості та міжкласової солідарності. Але як тільки націонал-демократи спробували й справді стати правими чи то правоцентристами, тобто — у вітчизняному виконанні — консерваторами та ринковими фундаменталістами, їхня популярність стала різко спадати, а самі вони розчинилися в масі інших політичних сил. Адже реально правий націоналізм має своє більш-менш масове підгрунтя лише в Галичині та частково на Буковині, де українське суспільство було достатньо структурованим вже на початку ХХ століття і де консерватизм має реальні підстави. А у Донбасі, скажімо, консерватизм — це обстоювання радянських цінностей і відповідного до них способу життя. Відтак цілком закономірно націонал-демократичний електорат став підтримувати інші політичні сили, які бодай на рівні гасел проголошували необхідність суспільної модернізації до досягнення більшої соціальної справедливості.

По-друге, виникли серйозні проблеми з розумінням поняття «нація». Знов-таки, у першій половині 90-х рр. з цим проблем наче не було — вони з’явилися потім, коли у певних надзвичайно патріотичних колах почалося фактичне ототожнення нації та етносу. Але ж хіба «працює» таке ототожнення в актуальній реальності та в історії? Добре відомо, скажімо, скільки старших офіцерів УНР, ЗУНР та Української держави Скоропадського мали зовсім не українські прізвища, ба, навіть народилися далеко за межами України; але чимало з них віддало життя за свободу України. А якщо взяти списки полеглих під Крутами? А якщо заглибитися в історію — то якого походження була значна частина полковників Хмельницького? Образно кажучи, якщо приналежність до української нації і визначається кров’ю, то не її «чистотою» (це вже не націоналізм, а класичний расизм), а за готовністю пролити її в боротьбі за Україну. Це розуміння було у В’ячеслава Чорновола; але воно здебільшого відсутнє у сьогоднішніх лідерів націонал-демократів, тим більше, в радикальних націоналістів-етнократів.

По-третє, одне із засадничих питань постколоніального розвитку — це зміна типу пануючого в державі капіталу. У будь-якій країні, яка політично звільнилася з-під влади метрополії, відбувається змагання між двома різновидами капіталу, від результату якого залежить ствердження реальної незалежності цієї країни. Наприклад, наразі ВВП Польщі десь учетверо більший за український, хоча в недалекому 1990 р. був удвічі менший. Кількість багатих людей у обох країнах мало бути хоча б приблизно адекватним загальному обсягу ВВП і стану економіки. Але ні! У Польщі значно менше мільярдерів і мільйонерів, ніж в Україні. І менше злидарів. І не тільки пропорційно до кількості населення, а і в абсолютних цифрах. Що це означає? У Польщі домінує національний капітал, в Україні — компрадорський. Головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності й приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних із збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу.

Перший росте не лише за рахунок росту експорту, а й (головним чином) за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту. Для другого ідеал — це великі (і сховані від держави) гроші за експорт низько-технологічної продукції, плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт багато пива та видовищний футбол. Другий різновид капіталу (власне, його носії, але й сам він за своєю суттю) до індустріального ресурсу ставиться як до природного: його інтенсивно використовують і викидають. Випрацювали ресурс верстатів, вивезли їх на металобрухт, продали, зачинили завод і переїхали жити в свою хатинку на Багамах, як «білі люди». Така поведінка нормальна для постколоніального приватника, якщо він виходець із компрадорського капіталу, чи з лав успадкованого від колишнього режиму чиновництва.

Якщо не витіснити компрадорський капітал на маргінес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного й культурного розвитку. Ба більше: вона може «випасти» в соціально-історичну «прірву», у т. зв. «четвертий світ», де йдеться вже не про навздоганяльний щодо передових країн розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє цю державу від таких країн.

По-четверте, для українського націонал-демократичного розмислу характерна відсутність розуміння загальної специфіки економічного розвитку постколоніальної країни. Тут серед першочергових завдань — не роздержавлення економіки, не ліквідація державної власності, не перебудова економіки в стилі лібералізму, а, в першу чергу, вирішення питання про те, який капітал домінує: ефективний чи неефективний, національний чи компрадорський. Тому для постколоніальної країни, для її нормального розвитку об’єктивно вкрай потрібен перерозподіл наявної власності: щоб була вона в руках: а) світового цивілізованого (а не авантюрного) капіталу; б) ефективного вітчизняного національного капіталу; в) некорумпованих державних менеджерів. Крім того, держава в постколоніальній країні жорстко контролює інформаційний бізнес, тримає в своїх руках національне радіо й телебачення, бо слід змінити суспільний ракурс зору: значна частина загалу в такій країні бачить себе очима метрополії, свій власний образ бере «звідти», а мусить бачити себе адекватно, з усіма реальними чеснотами та вадами.

І, як уже говорилося, не менш важливо подолати й соціально-майнову прірву між різними класами, яка за останні роки тільки збільшується. Інакше про яку цілісну націю можна вести мову? Якщо залежно від майнового рівня вимальовуються контури кількох соціальних класів, коли ці класи все більше замкнені в собі, коли соціальна мобільність починає ставати тільки гаслом — то це вже не ХХІ століття, це — повернення до середньовіччя.

КЛЮЧІ ДО ХХІ СТОЛІТТЯ

Нарешті, про ключовий елемент, який характеризує міру розуміння національних інтересів і національної безпеки в сучасному світі, ба, власне сучасний тип демократичного націоналізму. Це не мова й не культура, на які в нас звикли звертати увагу в першу чергу. Ідеться про здатність країни забезпечити себе енергоресурсами за оптимальною ціною і не за рахунок політичної залежності від іншої держави й не за рахунок забруднення довкілля. Україна, як уже багато років доводять фахівці-геологи, цілком здатна років за п’ять-шість «злізти» з російської газової голки, забезпечивши себе власним газом, паралельно з тим значно збільшивши видобуток нафти. Але ці питання стоять у програмних документах сил, начебто зорієнтованих на всебічну національну модернізацію, лише в найзагальнішому вигляді й жодним чином не відбиваються на їхніх практичних діях.

А як щодо українського варіанту «зеленої революції», яка б дозволила у кілька разів збільшити врожайність основних зернових культур і дала б змогу країні стати в ряд головних житниць світу? Адже таким шляхом, скажімо, в 50-х роках пройшла Мексика, керована національно-реформаторським урядом, у 60—70-х — Індія, Пакистан, Колумбія та ряд інших країн, яким це дозволило або вийти на стабільний і достатньо високий рівень самозабезпечення продовольством, або навіть стати його експортерами. Україна має значно кращі стартові умови для докорінної модифікації сільського господарства, але про це якщо й ведуть мову, то не речники націонал-демократії.

Ба більше: добре знаний на Заході член Римського клубу професор Еріх фон Вайцзеккер ще в середині 90-х рр. вів мову про «Фактор 4» (так звалася його книга й доповідь Римському клубові), а саме: як одержати удвічі більше багатств із половини використовуваних донині ресурсів. Виявляється, навіть за сучасних технологій існують усі можливості забезпечити зростання випуску кінцевого продукту як у сільському господарстві, так і в промисловості в два рази, скоротивши в тій самій пропорції використання енергії і сировини. При цьому Вайцзеккер переосмислює поняття економічної ефективності, вводячи туди екологічну складову, й описує низку жорстких заходів щодо виробників з метою обмеження споживання ресурсів. Чимало ідей, що містяться у книзі, вже використовуються в економіці США й ряду європейських країн. Для успішної навздоганяльної модернізації Україні з її вкрай неефективною у сенсі затрат ресурсів економікою слід було б взяти на озброєння ідея Еріха фон Вайцзеккера (як і багатьох його колег по Римському клубу). Проте існують серйозні сумніви, чи взагалі відома ця книга лідерам теперішніх націонал-демократів — а йдеться ж про вирішення основного завдання, яке історично стоїть перед цим рухом, про створення сучасної економіки й розвиненого у всіх вимірах суспільства, здатного ефективно реагувати на виклики глобалізації.

Те ж, що в програмах практично всіх націонал-демократичних сил відсутні самі поняття «інформаційний імперіалізм» та «постколоніальна культура», особливих коментарів не потребує.

...Звичайно, будь-який націоналізм грунтується на певній гіперболізації почуття патріотизму та на відсутності «стереоскопічного» бачення ряду проблем. Це наголошував, зокрема, такий проникливий спостерігач, як Михаїл Хейфец у знаній (на жаль, тільки серед вузьких кіл інтелектуалів) книзі «Українські силуети». Але ж хіба немає певної однобічності в соціалістичній ідеології, яка виходить з принципів соціальної справедливості? І хіба завжди і всюди має рацію консерватизм з його скепсисом щодо прогресу без будь-яких обмежень? Власне, будь-яка політична ідеологія не є універсалістською — включно із усіма формами космополітизму (хоча б тому, що увійти до арабських кварталів Парижа чи фавел Ріо-де-Жанейро космополіт зможе, але ж чи зуміє він пояснити тамтешнім мешканцям принади своєї ідеології — і вийти безперешкодно?).

Отже, висновок. За всіх обставин, сьогодні Україна конче потребує розв’язання безлічі нагальних модернізаційних проблем, але ті політичні сили й ідеологи, котрі маніфестують себе як націонал-демократи чи консервативні націоналісти, не здатні ні адекватно оцінити ці проблеми, ні напрацювати ефективні підходи до їхнього розв’язання. Фактично не звертають увагу на ці проблеми й інші політичні сили, які декларують свою прихильність до інших ідеологій. Відтак зрозуміло, що відсутність адекватного бачення реальних проблем і механізмів відповідей на виклики доби вже зараз дорого коштує українській нації і в ближчому майбутньому може мати просто-таки катастрофічні висліди. А це, між іншим, означатиме й остаточне зникнення з політичної арени тих політичних сил, які звуть себе націонал-демократами, оскільки ні львів’яни, ні кияни, ні харків’яни не голосуватимуть за тих, хто виявився здатен лише на красиві патріотичні словеса.