НДП: чотири роки по тому

1996-го відбулося об’єднання частини комсомольської еліти (яка напередодні виборів-94 заявила про підтримку Леоніда Кучми) з частиною колишньої демплатформи КПУ. Про об’єднання говорили нібито знизу, велися численні партійні дискусії про методи об’єднання. Хоча, по суті, головними вимогами були підтримка курсу Президента та підтримка української мови. Але як виявилося на з’їзді (для простих делегатів від ПДВУ та ТКУ це стало багато в чому несподіванкою), у президії з’явився з десяток політичних зірок найвищої проби, які начебто побачили в об’єднанні ТКУ та ПДВУ велике політичне майбутнє. Партію було створено згори, хоча й красиво було розіграно ініціативу мас.

Натхненниками створення НДП було декілька груп. Перша з них — це Харківська, (іноді її називають харківським кланом) офіційно очолювана тодішнім мером обласного центру та головою «Нової України» Євгеном Кушнарьовим. Була львівська група, яка представляла політичне об’єднання «Нова хвиля». Її визнаним лідером був Тарас Стецьків. До об’єднання приєдналися також представники партії Союзу підтримки республіки Крим, очолюваної головою Красноперекопського району та ВЕЗ «Сиваш» Сергієм Куніциним. Дніпропетровськ було представлено дитячим об’єднанням «Сузір’я» та особисто Валерієм Пустовойтенком. Але одночасно до партії приєдналися радники Президента Разумков та Гальчинський, голова ФДМ Юрій Єхануров. Несподівано заяву про вступ написав Іван Плющ та інші. Всі ці групи, що увійшли до партії — не мали спільних економічних інтересів, кожен мав свою бізнесову нішу в якій і працював. І кооперації між собою вони так і не налагодили. На з’їзді були повністю відсутні банкіри та директори великих підприємств. Партія розпочала свою діяльність як партія номенклатури з непоганим урядовим та парламентським лобі.

Розбудова національної структури НДП розпочалася знову ж таки — згори. Спочатку поволі обласне керівництво добиралося з-поміж колишніх товаришів, які часто не входили навіть до обласних еліт. В Києві представники НДП тільки- но почали набирати силу і знаходилися лише на підступах до урядових крісел. Але саме тоді НДП найчастіше називали партією влади, хоча, по суті, в 1996— 1997 роках це була партія біля влади, яка мала певний вплив у певних регіонах, та деякий вплив у Києві. Але прагнучи стати справді впливовою партією, НДП зробила стратегічну помилку — вона не купила і не створила жодного всеукраїнського засобу масової інформації, орієнтуючись виключно на державне радіо та телебачення. А відтак у медіа-просторі відразу програла своїм конкурентам. Навколо НДП було створено ореол партії влади, а тому де-факто вона була змушена відповідати за все, що робила влада. Це було більш ніж вигідно конкурентам, які прагнули йти у владу, але при цьому абсолютно не мали на той час бажання відкрито грати на перших ролях і, тим більше, брати на себе відповідальність. Щоправда НДП також заявляла, що відповідальність не може брати на себе, адже в парламенті немає більшості. Але маючи «свого» прем’єра, віце-прем’єра, главу адміністрації Президента та представника Президента в парламенті, народні демократи були поставлені в такі умови, що були змушені відповідати навіть за чужі огріхи. При цьому сама партія стала суто бюрократичною. Практично в кожній області партію очолив один із заступників глави облдержадміністрації, який для себе чітко розумів, що поки при владі стоять представники його партії, його доля буде безхмарною.

Вибори до Верховної Ради показали всю слабкість бюрократичної машини НДП. З неймовірними труднощами вдалося перейти чотиривідсоткову планку, а за мажоритарними округами (серед найвідоміших списочників) змогли пройти лише Єхануров та Кінах. Фракцію було знову-таки створено згори — понад півсотні депутатів-мажоритарників увійшли до фракції НДП. Потім НДП не змогла відстояти свого голову парламенту (Бандурці не вистачило всього чотирьох голосiв — якраз тих депутатів від НДП, які не були в той день присутніми на сесії). А потім почався великий відхід депутатів із фракції — трудовиків, відродженців, ПРПістів, а за тим і просто перебіжчиків.

Розкол в НДП 99-го року відбувся, по суті, за тією лінією, яка раніше об’єднала її 96-го: Трудовий конгрес за винятком Анатолія Матвієнка, але посилений регіональною бюрократією, був на одному боці барикад. На іншому — ПДВУ. Причиною розколу офіційно стало ставлення до діяльності Президента, та бажання його заміни. Хоча не останню роль зіграло й небажання брати на себе відповідальність за економічний стан у державі.

Потім були президентські вибори. НДП створило свій штаб — «Злагода», який, не маючи особливих коштів, був змушений задовольнитися чорновою роботою, та ще біг-бордами з намальованими на них князями і написами, які придумав один із лідерів «Злагоди». Так, «Злагода» зробила свою роботу, але цю роботу ніхто не помітив. Були, правда, якісь з’їзди і зібрання, були лекції про те, як агітувати, але робота була непомітна, а відтак «Злагода» вибори не виграла — вона лише допомагала, в міру своїх сил та не таких уже й великих можливостей. ЇЇ чорнова робота, якої було, можливо, навіть більше ніж у деяких інших штабів, уваги до себе не привернула. «Злагода», мертво народившись — як бюрократична організація — виконала лише одну функцію: продемонструвала вірність бюрократії влади.

Вибори показали ще одну тріщинку — «Нова Україна» (про яку говорили «називаю Нова Україна, маю на увазі НДП, називаю НДП — маю на увазі Нова Україна») та її лідер Євген Кушнарьов не дуже й хотіли задовольнитися лаврами «Злагоди» та НДП. «Нова Україна» потроху почала відходити на власну політичну орбіту, щоправда обережно, без зайвого галасу й скандалів. Вона й досі називається народно- демократичним об’єднанням, але його лідер і одночасно перший заступник голови НДП все більше прагнуть проводити власну політику.

Відставка Валерія Пустовойтенка — останній сильний удар, який довелося отримати народним демократам. Вони практично втратили впливи в уряді (Юрій Єхануров — більше член команди Віктора Ющенка, ніж прихильник партійної політики НДП). Партійна фракція скоротилася до 26 депутатів, з яких основна маса ті, хто пройшов за списком. А мажоритарники переважно мають свої особисті інтереси, що далекі від НДП, але приналежність до фракції їх, по суті, ні до чого не зобов’язує, хоча й дозволяє світитися у пропрезидентській еліті. Останнім часом НДП перетворилася на нішу, в якій вигідно перебувати тим, хто не хоче в силу тих чи інших обставин переходити до сьогодні потужних пропрезидентських фракцій та партій, але хоче зберігати пропрезидентське «політичне» обличчя. І, більше того, — вирішувати свої економічні чи інші проблеми, не «граючись» у політичні ігри, натомість за великим рахунком нічого не пропонуючи.

Сьогодні з НДП ще змушені рахуватися — її 26 депутатських голосів вкрай необхідні більшості. А голова парламенту від НДП, обраний багато в чому саме тому, що був найкращим компромісом, є ще одним козирем партії. Але в перспективі майже нічого не проглядається. Так, ще деякий час НДП матиме своїх заступників у областях, але втративши вплив у Києві вона втрачатиме й регіони. Воювати iз соратниками по більшості немає ані сил, ані медіа-підтримки. Бюрократія, яка є основою партії — вже почала розчинятися поміж іншої бюрократії, яка сьогодні перебуває ближче до тих хто при владі. Перша в Україні партія бюрократів так і не змогла здобути владу — адже бюрократія це лише атрибут влади і її основа, але аж ніяк не її замінник.