Нотатки виборця
На парламентські вибори 2006 року політична сила Віктора Ющенка йтиме, блокуючись із кількома іншими партіями. Але відразу після підрахунку голосів Президент залишиться один.
РЕВАНШ
Парламентська більшість, готова підтримувати його ініціативи, буде непостійною, а ситуативною. «Дружба дружбой, а табачок врозь» — такої думки триматимуться керівники фракцій, пам’ятаючи, як багато вони зробили для Ющенка, й забуваючи, що чекало на них після перемоги його опонента.
«Генеральний секретаріат» глави держави смикатиметься врізнобіч, нагадуючи АП Л. Кучми й викликаючи нещадну критику з усіх сторін.
Єдиним органом, легітимно (чи майже легітимно) здатним запроваджувати в життя ініціативи Президента, стане РНБОУ та прокламоване, але ще відсутнє нині, Національне бюро розслідувань.
Віктор Ющенко стомиться від неприйнятної для нього підкилимової метушні та все більше уваги приділятиме будівництву Мистецького арсеналу, сходженням на Говерлу та пасіці. Задовго до закінчення каденції нового Президента в ЗМІ (українських і зарубіжних) почнеться обговорення кандидатури його наступника. Називатимуться прізвища В. Литвина, Ю. Тимошенко, О. Мороза та ще кілька нових (старих) політиків.
Захід затихне від розчарування. Команда кремлівських чекістів не ховатиме задоволених посмішок, а в літаках за маршрутами Київ — Москва й Москва — Київ все частіше мандруватимуть емісари й комісари, політтехнологи і технополітики.
Зловживаючи толерантністю Президента стосовно різних релігійних конфесій, Московський патріархат посилить інвазію на терени України. Створення єдиної помісної церкви буде остаточно знято з порядку денного.
Одіозні телеведучі й політологи знову вважатимуться респектабельними аналітиками, а основні гравці колишньої провластної коаліції — респектабельними політиками. Тарас Чорновіл вийде з Партії регіонів і вступить до КПУ, на той час очолювану кимось схожим на Л. Грача. Ю. Луценко вийде з СПУ й до кінця лишиться з В. Ющенком.
Зрештою, все буде приблизно так, як сталося в Сербії: Мілошевича нема, а справа його живе і квітує. То за що, власне, диктатора судять? Л.Д. Кучма, незалежно від того, як закон трактуватиме його чини, лишиться на поверхні та, пересидівши, даватиме настанови своїм креатурам.
Страшно? Все це автор написав не жартома. Б’юся об заклад, багато що з цього сумного переліку може стати дійсністю, хоча щиро сподіваюся на виграш своїх опонентів. Щоб убезпечитися від звинувачень «у запроданстві», скажу, що й досі з кишені пальта не викладаю помаранчеву стрічку, з якою стояв на Майдані. Напередодні та впродовж виборчого марафону, в критичні для України дні, коли все найгірше ще могло трапитися, п’ять разів публікував матеріали, присвячені математичній експертизі фальсифікацій (тричі — в газеті «День», якій щиро вдячний за надану можливість). Із другого боку, сподіваюся, що ніхто не запідозрить мене в бажанні похвалитися чи комусь про себе нагадати — від нової влади (як і від колишньої) особисто мені не треба НІЧОГО.
Що відбулося? Чим уславив себе Майдан? Як назвати те, що впродовж такого короткого, але такого насиченого часу діялося в центрі Києва та інших міст? Варіантів багато. Мирна демонстрація? Частково, проте багато демонстрантів були готовими до насильницьких дій проти себе й силової відсічі. Бунт? Категорично — ні. Революція? Не зовсім, хоча й близько. Повстання? Схоже й на це. Нехай пробачать мені політологи-лексикологи, але до того, що я бачив і в чому брав участь, найбільше підходить визначення ЛІТУРГІЯ. Через два місяці після подій найважливішим із того, що відбулося, мені здається не прихильність помаранчевого люду до тих, хто виходив на подіум; не категоричне неприйняття паскудства на виборчих дільницях; не абсолютна морально-етична дискредитація старої влади та її дезорієнтованого фаворита. Як на мене, йшлося насамперед про почуття єднання та єдності між усіма, хто мав жовтогарячі стрічки, про дружбу ЗА (а не дружбу ПРОТИ, до якої нас привчали сімдесят із гаком років). Як і багато з вас, добірне товариство, я відчуваю ностальгію, згадуючи ті дні. Саме тому й кажу про літургію. Даруйте вульгарне спрощення, але вірних у храмі об’єднує передовсім взаємна пошана й любов до Бога, а не зневага до Сатани. Єдналися, кажучи образно, кияни й хуторяни, гречкосії і станкороби, молоді та сиві, вагоновожаті й лікарі. Єдналися — це сподівана несподіванка — ті, що говорять різними слов’янськими мовами (в цьому плані плач київських і харківських інтелігентів над прахом російської мови в Україні є тим, що в постмодерністських тусовках називається «симулякр»). На Майдані ЩЕ не відбулося самовизначення громадянського суспільства (а тим більше народження української політичної нації), але події тих днів засвідчили наявність передумов для таких тектонічних процесів у суспільстві.
ВІД ІДЕЇ ДО ДІЇ
На шляху від ідеї до дії стоять люди. Як свідчать події останнього місяця, з «людьми» — політиками, адміністраторами, губернаторами, радниками тощо — справа стоїть посередньо. Не маю тієї інформації, на яку спирався Президент, відтак не маю права ставити під сумнів усі його кадрові рішення. Проте деякі особисто мені лишаються незрозумілими (буду радий пересвідчитися у їхній коректності найближчим часом). Наприклад: колишньому міністру освіти та науки ТОЧНО не місце в Секретаріаті Президента, а теперішньому міністрові того ж профілю ТОЧНО не місце в нинішньому кріслі: він хороший соціаліст, але простакуватий для такої посади. Ю. Луценко ідеально підходить для реформування МВС, а ось О. Турчинов за характеріологічними причинами лише покружляє над СБУ, а гніздитися буде деінде. М. Томенко був прекрасним речником Майдану, але нині в тому ж стилі говорить від імені уряду (зауважу — всього уряду), і я вже чотири рази чув чи читав, що він (ах, ах!) часом їздить у метро. Президент говорить про кілька десятків підприємств, приватизацію яких треба ревізувати, пані прем’єр каже про три тисячі. Президент говорить про розкриття справи Г. Гонгадзе, а пані прем’єр називає це «піар-акцією». І — вершина несмаку — цілий недільний вечір на всіх каналах нам показують, як Кабмін катається на ковзанах, і зразу стає зрозуміло, хто в нас Снігуронька. Та це дрібничка в порівнянні з ідіотичним зверненням (прошу редакцію під мою відповідальність залишити це визначення. — В.В.) політиків до журналістів, щоб писати про це, але не писати про те. Панове, це називається «коротке замикання». А про губернаторів і говорити не хочеться… Єдине, що втішає, — демарш Р. Зварича, бо він таки знає, що є речі, на які треба реагувати негайно й різко.
Вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Ще кілька років тому ви не були справжнім політиком, але тепер ви ним стали. Пишу це з великою приємністю. Я, виборець, який тричі голосував за вас, чекаю… ні, вимагаю порядку в Команді. Такого, до якого можна або приєднатися, або — не бажаючи чи не вміючи це зробити — відійти убік. Жодні зусилля на міжнародній арені по- справжньому не виправдають себе, якщо вдома захоче змінити диригента навіть перша скрипка (не кажучи вже про барабанщиків). «Раздрай» у верхах провокує броунівський рух унизу. Мене не лякає «примара хунвейбінізму», про яку так пристрасно пише В. Степанков («День» за 4 березня ц.р.), бо не в університетах криються її джерела. І мені не шкода «бідних» генералів МВС, звільнених новим міністром: знаю про них трохи більше, ніж можу написати. Мене лякає ваше, пане Президенте, небажання говорити зі «своїми» із тією мірою визначеності, яку ви прекрасно продемонстрували під час розмови з «не-своїми», перебуваючи в Донецьку. Так, ви маєте певні зобов’язання перед політиками, разом з якими пройшли через випробування, але ці зобов’язання не повинні бути односторонніми — вам вони завдячують не менше. Інавгурацію ми вже пройшли, але попереду — парламентська конфірмація. Ми забуваємо, що на Сході та Півдні мешкають мільйони злиденних голосувальників, які колишньою радянською, теперішньою російською й особливо специфічною передвиборною пропагандою доведені до стану керованої агресії. Проблема не в тому, що людям брешуть про наколоті помаранчі, а в тому, що вони охоче в це вірять. Злагодженість командної роботи є лише однією з передумов нормалізації психологічного клімату в країні, однією — але такою, яку не можна обійти.
P.S. Поставивши крапку, почув по радіо про загибель генерала Ю. Кравченка. Тих, що прибрали небезпечного свідка, треба шукати не серед «університетських хунвейбінів», а поміж людей iз лампасами. І хто відповість — ГПУ чи СБУ — за те, що не зуміли убезпечити генерала? Хто здогадається (чи кому запропонують) піти у відставку? Те, що відбулося, не помилка, а злочин. Ті, що мусять відійти, свою команду, як видно, зберегли. Де наша?
