Патріотична повинність

«ЗРІЛИЙ НАРОД ПОВИНЕН ПОМІРКОВАНО ОЦІНЮВАТИ ВЛАСНІ ЗАСЛУГИ»

«Колись мені трапилося брати участь в одному зібранні, яке було присвячене взаємному польському підбадьорюванню й підтримуванню духу... проспівавши «Присягу» й протанцювавши краков’яка, присутні почали слухати промовця, який прославляв народ, бо він «дав світові Шопена», бо «ми маємо Склодовську-Кюрі» і Вавель, а також Словацького, Міцкевича, крім того, ми були твердинею християнства, а Конституція Третього Травня була дуже прогресивною... Він пояснював собі й цілому зібранню, що ми — великий народ, хоча це, можливо, вже й не викликало ентузіазму у слухачів (адже їм цей ритуал був давно відомий — вони брали в ньому участь, як у богослужінні, від якого не належить чекати несподіванок), і все ж промова сприймалася з певним задоволенням, бо патріотичну повинність було виконано. А для мене цей обряд нагадував сценку з пекла, і ця національна меса видавалася мені по-чортячому знущальною і злостиво гротескною. Бо, підносячи Міцкевича, присутні тут принижували себе, а їхнє вихваляння Шопена, власне, свідчило про те, що вони до Шопена не доросли — захоплюючись власною культурою, вони оголювали свій примітивізм.

Генії! Хай їм біс, таким геніям! У мене було бажання сказати усім зібраним: «Ну яке мені діло до Міцкевича? Ви для мене важливіші від Міцкевича. І я, і будь- хто інший судитиме про польський народ не по Міцкевичеві чи Шопенові, а по тому, що тут, у цьому залі, відбувається і що говориться. Якби навіть ви були таким бідним на геніїв народом, що найбільшим своїм митцем вважали б Тетмайєра чи Конопніцьку, але були здатні говорити про них зі свободою духовно вільних людей, з поміркованістю й тверезістю, властивою зрілим людям, якби ваші слова охоплювали горизонт не глухої провінції, а світу... тоді навіть Тетмайєр став би для вас славетним. Але за існуючого стану речей Шопен з Міцкевичем служать вам лише для того, щоб увиразнити вашу дріб’язковість — бо ви з дитячою наївністю розмахуєте перед носом знудженого закордону цими полонезами лише для того, щоб зміцнити надто ослаблене почуття власної вартості й додати собі значимості. Ви — наче той бідняк, який хвалиться тим, що його баба мала фільварок і бувала в Парижі. Ви — вбогі родичі світу, які силкуються імпонувати собі й іншим.

Одначе не це було найгіршим і найдошкульнішим, найпринизливішим і найболіснішим. Найстрашнішим було те, що теперішнє життя, сучасний розум приносилися в жертву небіжчикам. Адже подібні урочисті засідання можна визначити як процес взаємного отуплювання поляків в ім’я Міцкевича... і жоден з присутніх сам по собі не був таким нерозумним, як це зібрання в цілому, яке вивергало сіру, претензійну, фальшиву фразеологію. Зрештою зібрання знало про те, що воно нерозумне — нерозумне, бо береться за справи, яких не опанувало ані розумом, ані почуттями. От звідки ця повага до фрази, ця запопадлива покірність перед нею, це захоплення Мистецтвом, ця мова, яка повчає і яка склалася за домовленістю, ця відсутність сумлінності й щирості. Тут декламували вірші. Одначе зібрання було позначене печаттю соромливості, штучності й фальшу ще й тому, що на ньому була присутньою також Польща, а поляк не знає, як йому щодо Польщі поводитися. Вона його бентежить, робить штучним — лякає так, що у нього нічого як слід не «виходить», і він корчиться від надмірного бажання допомогти їй і надмірного прагнення звеличити її. Зверніть увагу, що стосовно Бога (у костелі) поляки поводяться нормально й правильно, а коли йдеться про Польщу, вони почуваються розгубленими — це щось таке, до чого вони ще не звикли.

Пригадую собі чаювання в одному з аргентинських домів, на якому мій знайомий, поляк, заговорив про Польщу. Звичайно, на передній план знову ж таки висунулися Міцкевич і Костюшко разом з королем Собеським і битвою під Віднем. Іноземці ввічливо слухали палкі розмірковування й брали до відома, що «Ніцше і Достоєвський за походженням були поляками» і що «ми маємо дві нобелівські нагороди в літературі». Я подумав, що якби хтось подібним чином вихваляв сам себе чи власну родину, то це б була груба безтактність. Я подумав, що така суперечка з іншими народами за геніїв і героїв, за заслуги й культурні здобутки дуже невдала з погляду пропагандистської тактики, бо з нашим напівфранцузом Шопеном і не зовсім корінним Коперником ми не можемо витримати конкуренції з італійцями, французами, німцями, англійцями, росіянами. Отже, цей підхід прирікає нас на другорядність. Одначе іноземці далі терпляче слухали, як слухають того, хто, претендуючи на аристократизм, щохвилини нагадує, що їхній прапрадід був лівійським каштеляном. Слухати їм було нудно, бо їх ці речі зовсім не цікавили, адже самі вони як представники молодого народу, на щастя, позбавленого геніїв, були поза конкурсом. Але слухали поблажливо, навіть співчутливо... А він, увійшовши в роль, говорив, не вмовкаючи.

...Що ж я тоді сказав? Я розумів, що принести визволення може тільки радикальна зміна тону. Отже, я доклав усіх зусиль, щоб у моєму голосі зазвучало нехтування, і почав говорити як людина, що не надає великого значення дотеперішнім досягненням народу, для якої минуле вартує менше, ніж майбутнє, а найвищим законом є закон сьогодення, закон максимальної духовної свободи у цю хвилину. Наголосивши на тому, що в жилах Шопенів, Міцкевичів, Коперників тече і чужа кров (аби не подумали, наче я щось приховую, ніби щось може обмежити мою свободу рухів), я сказав, що не слід надто серйозно ставитися до метафори, нібито ми, поляки, «породили» їх; вони просто народилися серед нас. Ну що спільного у пані Ковальської з Шопеном? Невже через те, що Шопен написав балади, хоча б на крихту зростає вартість пана Повальського як людини? Невже битва під Віднем може хоч на трішечки примножити слави панові Зембицькому з Радома? Ні, сказав я, ми не є безпосередніми спадкоємцями ні минулої величі, ні минулої мізерності; ні розуму, ні глупоти; ні цноти, ні гріха; і кожен відповідає лише за себе самого, кожен є тільки собою.

Одначе тут у мене виникло враження, що я підходжу до справи досить поверхово і що (якщо мої слова мають дати якийсь результат) треба ширше поглянути на речі. Отож, визнавши, що у великих досягненнях народу, у витворах його митців певною мірою проявляються саме ті специфічні цноти, які характерні саме цій громаді, і та напруга, енергія, привабливість, які зроджуються в масі й виражають її, я наніс удар по самій засаді народного самопоклоніння. Я сказав, що справді зрілий народ повинен помірковано оцінювати власні заслуги, а справді життєздатний мусить навчитися нехтувати ними, він обов’язково має зневажати все, що не належить до його теперішньої діяльності та сучасного розвитку...

Але вже майже наприкінці моєї філіппіки я знайшов думку, яка видалася мені в атмосфері цієї мутної імпровізації найвлучнішою. А саме: ніщо, власне, людині імпонувати не може, отже, якщо нам імпонує наша велич чи наше минуле, це свідчить про те, що вони не ввійшли в нашу кров». (Цитується за виданням: Вітольд Гомбрович. Щоденник. У 3-х т. Том 1. 1953 — 56. — К: Основи, 1999).