Підприємці в квадраті

Один із засновників відомої компанії «Юнітрейд» (входить до холдингу «Авенчерс»), а також ініціатор створення і президент громадської організації — Фонд «Інформаційне cуспільство України» Андрій Колодюк був активним прихильником і учасником помаранчевої революції, одним із тих людей, хто не давав порад, а допомагав матеріально й організаційно. Сьогодні він, звісно, не вимагає свого назад, але перебуває, незважаючи на свій природний оптимізм, у стані, близькому до протверезіння. Наміри були хороші, плани — великі, а що вийшло? — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, сказав він автору в Нью-Йорку на форумі, присвяченому американським інвестиціям в Україну. Минуло більше двох місяців. І ось нова зустріч, цього разу в Києві.

— Чим можна пояснити, що поки не стався той шквал інвестицій, який обіцяла країні нова влада?

— Момент для приходу інвестицій після помаранчевої революції справді був створений. Але ось події, пов’язані з ревальвацією гривнi, та інші дії уряду не створили для серйозних інвесторів, наголошую — серйозних, умов входження в Україну. Серйозний бізнес досі, адже минуло вже сто днів нової влади, чекає, як вона себе зарекомендує, щоб було видно, якими будуть надалі її стратегічні дії. На жаль, поки що інвестори побачили тільки одне: інтереси влади сфокусовані лише на виборах 2006 року. І в цьому випадку інвестори роблять висновок про те, що деякі речі пов’язані з політичною нестабільністю, а не зі стратегічною лінією уряду, тоді як тактика, спрямована на 2006 рік, буде визначальною в діях уряду. З одного боку, інвестори розуміють, що треба в цей ринок входити, оскільки він має великі перспективи. Але поки що вони вирішили зачекати. У результаті збереглася колишня тенденція — в Україну приходять здебільшого інвестиції з Росії. Це більше пов’язано не з діями нової або старої влади, а з тим, що зараз у світі дуже багато інвестиційних грошей, значна частина яких хлинула до Росії, у той час як там багато секторів економіки вже досягли стелі інвестиційн ої доцільності. У свою чергу, коли московському інвестору доводиться вибирати між Сибіром й Україною, то він віддає перевагу нам, адже з погляду розвитку ринків Україна для нього привабливіша. Але це ніяк не пов’язано з оцінкою інвестиційного клімату: економічне становище, ділова активність невисокі. І це при тому, що бізнес нині отримує дуже багато інформації з Інтернету та ЗМІ і робить висновки. Якщо 60% представників українського бізнесу вважають, що справи гірші, ніж до революції, це багато про що говорить інвесторам.

— А як вони реагують на наш процес реприватизації?

— Більшість великих бізнесів, і це вже ні для кого не є секретом, були свого часу створені з якимись порушеннями закону. У Росії до цього факту підійшли, я б сказав, вибірково, порушивши справу «Юкоса». В Україні нова влада хоче, з одного боку, вирішити проблеми явних порушень при приватизації, а з іншого — всі бачать, що на вибори 2006 року від неї підуть люди, яким не чужі фінансові інтереси. Треба враховувати, що в бізнес-спільноті завжди досить прагматично ставляться до перегляду будь-яких угод, і якщо цей процес перебуває в правовому полі, то це сприймається нормально. Але в нас це питання надто політизоване. А будь-яке політичне рішення, що виходить за рамки судової системи, прирівнюється бізнесом до нестабільності. Ми розуміємо роль зв’язку між бізнесом і політикою, але вважаємо за краще грати все ж у законодавчому полі, а не в політичному, яке є ще менш досконалим.

— Які інвестиційні та інноваційні проекти сьогодні більше приваблюють бізнес, пов’язаний iз інвестуванням: торгівля, машинобудування, високі технології?

— Тут не може бути двох думок — насамперед приваблюють ті галузі, які забезпечують швидке повернення, сектори з високою окупністю.

— Тоді треба вкладати тільки в торгівлю.

— Чим ближче Україна підходить до вступу до СОТ, тим більше шансів для торгового бізнесу, насамперед міжнародного. Треба враховувати і зростання в секторі інформаційних технологій. Адже в боротьбі за інвестиції в нього дуже висока конкурентоспроможність. Що стосується машинобудування, то там не чути про якісь стрибки, більшість інвестицій туди приходить із Росії. Дуже великі інвестиції в нерухомість, оскільки цей сектор, як і раніше, не наповнений. Тут можна отримати швидкий, великий і стабільний дохід.

— А з погляду національних інтересів, які інвестиції найбільш бажані?

— Відповідь можна знайти в нинішньому стані справ в аграрному та індустріальному секторах, а також ситуації на ринку нафтопродуктів, де ціни за останній рік підвищилися на 60%. Це свідчить про те, що протекціоністські заходи, які захищали нашу економіку від конкуренції на світових ринках, вже не спрацьовують, оскільки процеси глобалізації безповоротні. Україна вже, по суті, перебуває в тій точці, в якій вона просто змушена зробити ставку на високі технології, на сектори економіки, що забезпечують високу додану вартість. І це вже не наш вибір, просто тут немає розумної альтернативи. Після вступу до СОТ треба повністю поміняти курс і забезпечити активну державну підтримку приватному сектору, що працює в цій сфері. Але тут необхідний не просто поштовх, а чітка лінія держави на його розвиток. Якщо раніше високі технології можна було порівнювати з журавлем у небі, тоді як синиця індустріальних технологій, здавалося б, була вже в руках, то тепер у руках уже, по суті, нічого немає, заробляти на міжнародному ринку без високих технологій буде дедалі важче. Тому важливо не втратити цей останній шанс. Тільки високі й інформаційні технології можуть забезпечити Україні, яка володіє чималим науковим потенціалом, гідне місце у світі. Інакше наша доля — це задвірки світового ринку, куди скидатимуть всю чорну роботу.

— Чи ви бачите у філософії та настрої нинішнього керівництва країни можливості для переходу від зрівнялівки стосовно секторів економіки до вибудовування певних пріоритетів? Чи в змозі на Банковій і на Грушевського зрозуміти, що якісь технології потребують державної підтримки і здатні підняти країну?

— Декларовану на найвищому державному рівні спрямованість на створення великої кількості робочих місць для людей, які створюють чималу додану вартість, але поза територією України, можна реалізувати, лише створивши аналогічні умови в нашій країні. Але я не бачу, щоб хтось із тих, кому належало б про це думати і працювати в цьому напрямі, проявляв розуміння цієї проблеми. У них в очах можна прочитати лише одне: інтереси 2006 року. А стратегічних рішень у них немає. Ані у РНБО, ані в Кабміні, ані в секретаріаті глави держави, і навіть у галузевих міністерствах, скажімо, в Мінтрансзв’язку та Міносвіти й науки, які, здавалося б, мали лобіювати ці питання. Принаймні мені як людині, яка займається цим досить системно і стратегічно, вони не відомі. Останнім часом бізнес і громадськість сектору високих та інформаційних технологій провели низку форумів і зустрічей з участю представників нової влади, але дій з її боку поки що немає. Ми висунули свої пропозиції не лише про те, що потрібно, а і як це зробити разом, однак жодної реакції не було.

— Можливо, пасивність держави в цьому питанні зможуть компенсувати так звані венчурні фонди, які звикли ризикувати, вкладаючи свої кошти? Чи є з їхнього боку до цього якісь наміри?

— Раніше у світі до України ставилися досить насторожено, що було пов’язано більшою мірою з політикою. Нині, здається, з’явився шанс. За попередньою інформацією, один венчурний фонд DFJ NEXUS, з обсягом млн., вже приходить в Україну (влітку ми про нього почуємо). Але все одно ми стоїмо лише на початку шляху. З одного боку, люди згодні спільно з українськими інвесторами ризикнути та проінвестувати цей сектор, але з іншого, їх, як і раніше, багато що стримує. Один із чинників — неприйняття закону України про інтелектуальну власність — ключового акту в технологічному секторі, оскільки саме він є об’єктом інвестицій. А головне — якщо Україна сьогодні №1 за порушеннями прав інтелектуальної власності у світі — це певна інформація, яку беруть ло уваги всі інвестори, не лише технологічні. Я сподіваюся, що проблему з прийняттям закону все ж таки буде вирішено. Але є і низка інших законів, що стосуються високотехнологічної сфери (зокрема, закон про технологічний трансфер), які, по суті, закріпляють правила гри в цьому секторі.

— Як відреагували світові інвестори на позицію України щодо кредитів Міжнародного валютного фонду?

— Я не думаю, що це було великою новиною для іноземних інвесторів, адже Росія відмовилася від їхніх кредитів набагато раніше. Водночас такі міжнародні фінансові установи, як Світовий банк і Європейський банк реконструкції і розвитку продовжують працювати з нашою країною, тобто вони не побачили тут жодного тривожного сигналу. І це дуже важливо. Свого час Світовий банк допомагав створювати технопарки, бізнес-інкубатори та інфраструктуру бізнесу в Індії. І ми знаємо, де сьогодні знаходиться ця країна, як вона просунулася у сфері високих технологій. Але я б на такі фінансові інститути дивився не як на звичайні банки, а як на досвідчених гравців у сфері високих технологій, які здатні допомогти нам створити інфраструктуру, необхідну для ведення цього досить непростого бізнесу. Але приватні інвестори її не створять. Я обговорював це питання з головою Світового банку — інтерес є, і дуже великий. Справа за підтвердженням інтересу нашої держави. Український бізнес — від дрібного до найбільших корпорацій — інтерес виявляє. Але до подібних комплексних проектів потрібен ще й інтерес держави.

— Ви згадали про технопарки. Як вони виживають сьогодні, коли уряд скасував всі їхні пільги?

— Уряд поставив хрест на вільних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку. Але технологічні зони або технологічні кластери, як їх тепер часто називають — це дещо інше. Тут створюються екосистеми, що об’єднують людей, здатних створювати знання, і тих, хто інвестує в підприємців (які на цьому знанні й технології створюють компанії), а також державні установи, які всім їм всіляко допомагають, стежачи за тим, щоб цей процес перебував у законному полі та був вільним від бюрократизації. Тож йдеться не про території за огорожею, які отримують пільги, а про потужні творчі середовища. Всі знають про Силіконову долину в США. Це була ініціатива знизу. Але такі структури можуть створюватися і з ініціативи зверху. Наприклад, Малайзія будує п’ять академмістечок, асигнувавши на це мільярдів. Там взагалі 22% бюджету виділяється на освіту й науку. Тому до країни сьогодні прийшли всі міжнародні технологічні корпорації, які до того ж проінвестували місцеві університети. Звідси й результати... Китай йде таким самим шляхом. Є навіть українсько-китайський технопарк. Цікаво, що китайський уряд, запрошуючи носіїв тих або інших знань, в тому числі й українських вчених, не бере з цих фахівців платню за житло. Висувається лише одна умова. Якщо на базі цієї технології створюється компанія, то 51% у ній має належати китайському підприємцю, який проінвестував розробку. Китай запросив приватних венчурних інвесторів, дав їм в управління 30% від необхідних грошей і навіть пообіцяв через певний час продати їм свої акції, коли стане ясно, що цей венчурний фонд працює успішно. Таким чином стимулюється поява у країні так званих венчурних капіталістів (через підвищену ризикованість у роботі я їх називаю підприємцями у квадраті). І це, по суті, повторення досвіду Ізраїлю, який ще тринадцять років тому не мав жодного подібного фонду, а сьогодні в нього в цьому напрямку працюють 98 фондів із капіталом мільярдів. А починалося все з державного фонду, який залучив у допомогу приватні. Але допомагали там не так як у нас — роздачею державних грошей під невідомі зобов’язання, а на паритетних засадах із приватним капіталом. При цьому держава бере на себе найважчу складову — інфраструктуру, фундаментальні дослідження, центри передачі технологій.

— І все ж таки, яка сьогодні з цим ситуація в нас?

— Технологічні парки в нас передбачені законодавством, але, на мою думку, за винятком одного-двох, всі вони тільки носять цю назву, але за своєю суттю такими не є. Завдання технопарку не просто залучити існуючі підприємства під одну юридичну базу, в рамках якої можна отримати якісь податкові пільги. Він має стати місцем, яке залучатиме власників винаходів і технологій на свої потужності (приміщення і лабораторії), де ті зможуть безкоштовно, за допомогою наданих в їхнє розпорядження всіляких сервісів, дуже швидко просуватися до побудови компаній, які, у свою чергу, можуть залучити венчурного інвестора, підготувавши для нього відповідний проект. За такою моделлю в Україні не працює жоден технопарк.

— Якщо це так, то, схоже, уряд ухвалив правильне рішення, відібравши у цих структур усі раніше надані пільги?

— Це половинчасте рішення. На жаль, у нашій історії більше епізодів, коли йдеться не про створення якихсь нових цінностей, а про з’ясування стосунків і що кому належить. Вся наша енергія йде на з’ясування того, хто що вкрав або навіть просто зробив неправильно, кому давати, а кому не давати пільги. Тобто вся енергія спрямовується на те поле, в якому продукт не створює вартості. Забрали пільги. Що далі? А наукової та інвестиційно-інноваційної політики як не було, так і немає. Тим часом на сайтах будь-якої держустанови, відповідальної за ці проблеми в цивілізованих країнах, з такою політикою можна ознайомитися і, зокрема, дізнатися, кого сюди запрошують для співпраці. А в нас вирішили просто відібрати, не давши можливості створити щось нове. Тим часом наш технологічний бізнес дуже сподівався, що після революції нарешті почнуть займатися розвитком цього сектору й відповідним розвитком країни. Бізнес запропонував свої рішення, запросив до обговорення громадськість, але нічого не сталося, ми не отримали з боку влади відповідей на свої пропозиції. Не вдаючись до дипломатії, скажу: зворотного зв’язку просто немає. І це, повторюю, пов’язано з інтересами нової влади, обмеженими 2006 роком.

— Чи не варто дочекатися 2006 року, коли неминуче зміняться пріоритети, після чого все піде як належить?

— Ні. Нам потрібно, як то кажуть, тут і зараз. Поясню чому. Такої уваги до України за всю нашу історію ще не було. Тут діють певні закони. Відповідно до них у світі час від часу встановлюється певна мода на ті або інші країни. Була мода на Польщу, на Індію, Ірландію, Фінляндію, Південну Корею. Нині мода на Китай. І в цьому плані нам просто необхідно використати нинішній момент. Бізнес дуже прагматично хоче цим скористатися. Але це вкрай важко зробити без державної підтримки, особливо в секторі інформаційних і високих технологій. Оскільки цей сектор дуже сильно зав’язаний на політиці. Тому ми зараз дуже сильно просуваємо своїх людей, які добре розуміють суть і значення цього бізнесу для країни, і до виконавчої влади, і до парламентських списків партій, які підуть на вибори 2006 року. Ми хочемо отримати своїх лобістів на всіх рівнях державної влади і насамперед у парламенті, оскільки це досить сильний інструмент для того, щоб переламати стратегічну лінію розвитку держави.

— Кого підтримуватиме бізнес, зацікавлений у розвитку високих технологій, на наступних виборах?

— Звісно, саме ті політичні сили, які запропонують бізнесу партнерство і потім займатимуться розвитком саме цього сектору, сектору високих технологій. Порівняно нещодавно створено навіть партію під назвою «Інформаційна Україна», яка піде на вибори, щоб захищати інтереси цього сектору. Я член цієї партії.

— Чи має вона, на вашу думку, шанси подолати 3-вiдсотковий бар’єр?

— Цей бар’єр — 800 тисяч виборців. А в нашому секторі працює близько двох мільйонів людей. І ми вже маємо чимало пропозицій піти у блоці. Всі чудово розуміють, що сектор високих та інформаційних технологій — велика сила. Багато політиків мали можливість пересвідчитися у цьому під час помаранчевої революції. Тож із блоками у цієї партії проблем не буде, хоча це й не є для нас самоціллю. Наше завдання домовитися з людьми, які йдуть на вибори, про те, що в наступні п’ять років вони лобіюватимуть розвиток України інноваційним шляхом. Ми повинні бути впевнені, що потім вони не підуть у кущі, подібно до того, як це зробили багато діючих політиків, які обіцяли на цих виборах, що вони займатимуться нашим сектором. Сьогодні вони свої обіцянки, м’яко кажучи, не виконують.